Брати вогню, стр. 21

Забрали мене до буру. Роздягли й заштовхали до «морозильні». Їсти принесли аж наступного дня. Двісті п’ятдесят грамів хліба та черпачок рідюсінької баланди. Вивели на роботу. Рішуче відмовляюся. Хай на вас ведмеді працюють. Хоч стріляйте. Так один день, другий… Оголошую голодування. Або помру, або переведуть на легшу роботу до штельмахарні. Голодом і холодом проморили тиждень. Але голодуванням таки домігся свого. Перевели…

Майструю табуретки у ширвжитку. Робота неважка. Тепло. В шию ніхто не підганяє. Вчуся трохи майстерки. Вже подумую про волю, бо до неї залишилися лічені місяці. Треба буде чимось на хліб заробляти. Все частіше згадую про столярний інструмент діда Федора. Чи зберігся він у рідних Вербівцях?

Після зміни відпочиваємо в бараці. Заходить нарядник і зачитує моє прізвище. До клубу! Дорогою зустрічаємо ще кількох хлопців. Усі молоді й гожі. Раптово розбирає страх. Либонь, повезуть здоровіших у якісь таємні табори. Більшовикам віри нема.

За столом сидять слоноподібний начальник ОЛП Фішман, поруч різна табірна дрібнота в погонах. Потрохи зал клубу-їдальні заповнюють молоді невільники. Фішман підводиться, живіт розпливається по червоному кумачу на столі. Рівним монотонним голосом зачитує указ Маленкова про звільнення в’язнів, яких засудили малолітніми… Начальник закінчив читати, а у великій залі розлігся одностайний віддих: «Х-х-е-х!». І ні звуку більше. Чекісти перезирнулися. Начальник КВЧ заходився коментувати те, що прочитав Фішман, малює нам принадні перспективи. Але хто в таборах вірив більшовикам? В’язні ще раз дружно зітхнули, немов скидаючи з себе тягар десятирічної неволі. Політпрацівник солов’єм заливається, намагаючись зірвати оплески для кремлівських верховод, але залу втретє заповнює моторошне «х-х-е-е-х-х!». Слухаємо солодкі слова, а повірити не можемо. Щось, мабуть, чекісти затіяли знову… Як не старався начальник КВЧ, оплесків того дня так і не було. За вікном теплів травень п’ятдесят четвертого.

На роботу виходжу, але не працюю. Никаю цехом, мов неприкаяний. Думками ширяю над далекими Вербівцями. Скрізь учувається мені запах свіжоскошених хлібів. Такий реальний, що я заплющував очі й відчував себе посеред батьківської ниви. Напружений слух ловив навіть посвист коси. Хлопці мене й близько до верстатів не підпускають, бо в такому стані легко міг покалічитися. Так тривало близько двох місяців. Щоночі літаю вві сні до рідних Вербівців, найкращого в світі села…

Конвой, пси, десяток в’язнів, степова дорога… Ведуть на суд до недалекого містечка. Пообіч височіють новобудови, пнуться до сонця молоді деревця, гомонить дітвора. В коридорі суду конвоїри квадратом обступили в’язнів. Старший лейтенант називає прізвища. Мене викликають третього. За столом два офіцери й жінка. Коротко переповідаю історію, вигадану десять років тому для слідчих у Городенці й Станіславі. Вони мені по писаному про Карпати, сотню Орлика, а я їм своєї торочу. Хоча ласки особливо не пасу. Кілька місяців до десятьох років можу вже домучити. Проте й не пискую дуже, бо кожен день у неволі – вічність. Наговорилися самі, вислухали мене. Вийшли до сусідньої кімнати. Сиджу в залі, чекаю на присуд. Заходять.

– С сєводняшнєва дня ви счітаєтєсь нє ґражданіном, а таваріщєм.

Не сказав би, що відразу ж відчув себе отим самим їхнім «таваріщєм», та й радості особливої не відчув.

Невільна воля

Повертаємося назад до табору. Всі звільнені. Мой, дивимося, а наші конвоїри позакидали за спини автомати, йдуть вперемішку з в’язнями, чи то пак, уже не в’язнями, файн

і хлопці, виявляється. Навіть пси не гарчать, ластяться коло наших ніг. Дорогою з’ясовується, що той – із Львівщини, той – зі Станіславщини, а той – із Тернопілля… Молоді солдатики розповідають, як щодня нацьковують їх командири на в’язнів, як пильнують за ними, щохвилини погрожуючи неволею. Нелюдська комуністична система страшенно гнула й ламала юні душі.

Того ж таки дня звільненим оформили проїзні документи. Хлопці щиро тішилися за мене: швидко зібрали більш-менш пристойну одежину, бо жодних речей я не мав. Весь мій табірний набуток – обморожені ноги, хворі легені та набір різних болячок. На них сталінські концтабори були вельми щедрі. Але слава Богу, що повертаюся додому живий і цілий. Уже вкотре прощаємося з друзями й виходимо на вахту. Раніше здавалося, що як тільки вирвуся за колючі огорожі, птахом полечу додому. А оце вийшов – ноги не несуть. Тисячами невидимих ниток тримає згадка про друзів-невільників. Конвоїри на вишках зубоскалять. Ідіть, мовляв, хутчій на станцію.

Стриженоголовий гурт викликав у приміщенні вокзалу великий переполох поміж пасажирів. Начальник КВЧ хутенько оформив квитки, провів нас до поїзда, навіть тицьнув кожному на прощання пухкеньку руку. Зрештою, людиною він був непоганою. Як тільки з’явилися ми в переповненому вагоні, майже всі місця вмить звільнилися. Правда, подорожній люд поступово знову наповнив вагон.

Москва зустріла нас гуркотом транспорту й людським мурашником. Закортіло подивитися на столицю червоної імперії, бо коли ще випаде така нагода. Кілька хлопців залишилося на вокзалі в черзі. Ми походили містом, поштовхалися в людському натовпі й через кілька годин повернулися на вокзал. Прийшли саме вчасно. Наші зчепилися з московськими злодіями. Без зайвих розпитів дали роботу кулакам. Урятувала бандитів міліція. Перевірили наші документи. За наказом старшого молодий міліціонер зібрав у нас квитки й поцокав обцасами до кас. Через неповну годину ми вже їхали в Україну. В Києві гурт переполовинився.

До Львова нас добиралося п’ятеро. Там розпрощались і кожен подався у свій бік. Я – на Коломию. Ніде довго не затримувався, бо манила домівка. Поїзд пронісся через Острівець. Оголошують наступну станцію: «Окняни». Гей, що за Окняни? Вікно б мало бути. Зійшов і не впізнав знайомої з дитинства місцини. Дерева вирубані, лише гнилі пні подекуди визирають із бур’янів. Далеко в полі жнивують люди. Прошкую втоптаною дорогою. Біля ксьондзового ставу пастушили жінки й діти. Впізнав бабу Проциху, а з нею якась дівчина. Старенька теж упізнала мене. Перемовилися кількома словами. Люди кидали роботу в полі й бігли назустріч. Примчала й моя молодша сестра Параска, яка працювала на тракторі в полі. Кажуть, що біжить наймолодший брат Степанко. Йому не виповнилося й трьох рочків, коли енкаведисти забрали мене з хати. Хлопчина не добіг до мене метрів з десять, розвернувся й чкурнув додому. Біля Хреста в селі вже чекали тато й чималий гурт односельців. Підійшла Параска Левко, що повернулася з неволі трохи передніше. Я був другим в’язнем, який вирвався з комуністичних таборів. З часом доля поєднала нас навіки – ми одружилися.

У хаті голці ніде впасти. Люди йдуть, як до сповіді. На порозі стала мачуха: повернулася зі жнив. Стоїть, витирає сльози, а приступити не сміє. Виявляється, молодшенькі мої лякали її старшим братом. Мовляв, прийде Микола, не будете збиткуватися над нами. Я тепер був найстарший, позаяк старших братів забрала війна. Сам підійшов до жінки, що взяла на себе тяжку ношу – гурт зголоджених дітей. Усім не догодиш. Вона заплакала. Бесіда відігнала сон від нашої хати й точилася геть за північ.

Провідав мене Влодко Голинський, який повернувся з сибірського заслання, куди його з усією родиною запроторили ще сорокового року перші совіти. З ним ми часто блукали сільськими вуличками. Повертаюся вночі додому, а відчуття таке, наче хтось за мною стежить, немов десь чатує ворожа засідка. Ніяк не міг звикнути, що вже мирний час, що ходжу без зброї й полювати за мною ніхто не збирається. Проте чуття не підвело. Листопадового вечора до мене підійшла Ганна Остафійчук:

– Миколо, тобі велено прийти до стодоли Івана Яреми. Там чекатимуть.

Якраз того вечора ми з Влодком збиралися йти на весілля до його родички Ганнусі Малярчук. Велено, то велено. Іду до Яремчука й розмірковую, кому я знадобився. У стодолі відразу ж упізнав Романа Тучака з Городенки. Ні псевда, ні посади його в підпіллі не знав. Він переховувався в селі ще з сорокового року. Перебував у Вербівцях і за німців. Часто навідувався до небіжчика брата Йвана в підпільних організаційних справах. Поруч із Романом стовбичив якийсь молодик, який за вечір не зронив жодного слова. Обидва зодягнені в цивільне, проте з автоматами. Пропонує мені Тучак іти в Карпати. Там ще, мовляв, є наші повстанські відділи. Зброю хоч уже дають. Добрі кулеметники потрібні. Мене аж полум’ям обдало. Засвербіла кортячка по-козацьки заплатити більшовикам за зруйновану родину, за знівечені в неволі літа. А там – хай хоч смерть!.. Проте щось змусило стриматися. Зумів притлумити в собі шалені емоції. Яка зброя? Які відділи? П’ятдесят п’ятий рік на носі! Щось тут не так. Відчуваю неладне, а зрозуміти, що саме, не можу. Гов! Запах. Від молодого пахне новою шинелею, паском. Так пахло від енкаведистів у лісі, коли вони йшли на нас облавою. Чекіст?! І мовчить. Значить, не розмовляє українською. Роман тим часом представляє мене молодикові як майбутнього чоловіка Богунової сестри. Той киває розуміюче головою. І знов – ні пари з уст. На провокацію я не піддався. Хоч і не був цілком упевнений, що то провокація. Пояснив обом, що збираюся одружитись і виїхати на Сибір. Про зброю вже навіть і не помишляю. А по кількох роках довідався, що довголітнього провідника СБ Кірова, тобто Романа Тучака, завербували енкаведисти. На день, коли аґітував мене до УПА, він був уже капітаном КГБ. У своєму підпорядкуванні мав таких есбістів-чекістів, як Олесь, Кузнєц, Кордуб та інших дрібніших перевертнів. Жертвам їхніх злодіянь на Покутті й Гуцульщині нема ліку.