Пів'яблука, стр. 3

— Про що, дiвчата, мрiю — аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, — зробивши ковток, зауважила Iрина.

— По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! — озвалася Магда. — Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.

— А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, — повело Iрину на фiлософiю. — Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.

— Якi в тебе мрiї конкретнi! — позаздрила Луїза, — А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…

— Хочу змiн, дiвчата, — пiдтримала подругу Галя. — Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був — не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся — ось вона, будiвля, стоїть.

— Стоп-стоп-стоп, — зупинила подругу Луїза. — Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла — свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?

— А чого ми про це раптом заговорили? — Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. — А! Це Iрина зi своєю кавою почала!

— Отже! — втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. — Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.

— Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду — фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»

Чоловiки оживилися.

— Мiй!

— Мiй, наскiльки пам’ятаю.

— Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.

— Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!

На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.

— А кошик чий?

— А кошик мiй! — повiдомила iменинниця. — Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?

Слухачi не квапилися з вiдповiдями.

— Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, — висунув свою версiю Iгор. — Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».

— Або коли ми штовхали машину, — згадав Вiктор.

— Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!

З фото дивився набурмосений Iгор — погляд знизу, з-пiд насуплених брiв — сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

— Не може бути! — заперечив Iгор. — Ти не могла мене упiймати у такий момент.

— Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. — Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…

У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон — зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…

2 Луїза i Кiнь

При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза — у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно — на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук — i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода — результат тривалої i виснажливої роботи над собою.

Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi — непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” — обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, — спокiйно вiдреагувала Луїза. — Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити — почну шкутильгати”. — “Чому?” — не зрозумiла дiвчина. — “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, — приголомшила мамина подруга. — Не помiчала?”.

… Луїза сiла за вiльний столик так, аби було видно вхiднi дверi, замовила каву i неспiшно розпалила свою верескову люльку. Залою для курцiв поплив аромат тютюну Captain Black. Файкування* передалося Луїзi з кров’ю вiд прабабцi-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей старовинний гiрський жiночий ритуал — вiд набивання люльки та припалення до чищення. Берегла пожовклу свiтлину з вiдламаними кутиками, на якiй баба Параска з файкою у руцi, а було їй тодi вже добряче за 80 рокiв.

Кiлька вiдвiдувачiв повернули голови на джерело благородних пахощiв. На вiдмiну вiд цигарок з їхнiм хамським запахом, розпалена файка має королiвський шлейф i схожа на доглянуту жiнку з витонченими манерами: присутнiсть i одної, i другої неможливо не зауважити.

Кiнь спiзнювався. Це не прiзвисько, Кiнь — прiзвище. Луїза усмiхнулася, коли вiн так вперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навiть не творчий псевдонiм. “Я вiд роботи не здохну. I тi, хто зi мною, теж мусять пахати. Або шукати собi iншого режисера”. Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме вiн розумiв її iдеї з пiвслова i вмiв так вибудувати програму, що результат виходив кращим, анiж попередньо уявлялося.

Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвiду роботи у засобах масової iнформацiї. Почула з телеекрану оголошення — запрошували амбiтних та креативних спробувати себе у ролi телеведучих i тележурналiстiв.

Два днi думала — i придумала.

Заступник директора телестудiї попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженнi три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалi? З якими iдеями прийшли? Дякую, залишiть секретарцi ваше резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.

Луїза прийшла вся у бежевому з голови до нiг, подивилася заступнику директора в очi i сказала:

— Я хочу вести програму, яка буде називатися “Потвора”. Це будуть розповiдi i дослiдження про явища, якi виникають на межi припустимого. Iнодi потворнi, але лише на перший погляд. Адже навiть лiнiя краси, подовжена до безкiнечностi, стає не досконалою, а огидною. Матерiалу не бракуватиме. Адже люди, якi прагнуть досконалостi, часто, не хотячи, роблять речi, що руйнують їхню природну гармонiю, а збої у благих намiрах природи, що обертаються нiбито помилкою, насправдi згодом виявляються новими варiантами прояву досконалостi…

Заступник директора мовчав. I вона вела далi:

— Це буде програма-провокацiя. Насправдi ми будемо говорити про красу, але зi зворотного її боку. Провокацiя i гра полягатиме в усьому, починаючи вiд назви. Глядач швидше зверне увагу на “Потвору”, анiж на “Красу”. I не помiтить, як опиниться, немов муха на стелi — догори ногами. Тобто подивиться на речi новим поглядом. Бiльшiсть шедеврiв, скажiмо, спочатку сприймаються як виклик доброму смаку i нiбито гармонiйному порядку речей. I Ейфелеву вежу, i Едiт Пiаф свого часу зовсiм не вважали надзвичайними i видатними… Усе це стається тому, що у справдi красивому завжди є елементи потворностi, а у негарному завжди є прояви привабливостi. Але є одна суттєва вiдмiннiсть: краса може бути пiдробною, а потворнiсть завжди правдива.