Пів'яблука, стр. 21

— Менi цiкава людина думаюча. Тому й запрошую вiдомих людей, якi вмiють думати. Нещодавно був Роман Вiктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмi говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого бiльше любить: чоловiки жiнок чи навпаки… Здавалося б, хiба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрiсть, зраду, егоїзм… I от коли ми разом розмiрковуємо про базовi людськi якостi, виявляється, що ми себе не те що переоцiнюємо, а недооцiнюємо… Справжня лiтература тiльки-тiльки починається, головне її завдання — дослiдження людини, її стану. Найцiкавiше зараз у лiтературi — як функцiонує людина…

— Беретеся до роботи в якомусь особливому станi?

— Про це слiд дуже обережно говорити. Це ж не плавання — навчився i пливеш. Це як чоловiча потенцiя: сьогоднi є, а завтра нi. I не пояснити собi, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторiнок, про якi ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Росiйськiй красунi». I раптом знайшов, раптом пiшло, немов хтось почав диктувати. I я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю iнтонацiю i спiшив усе записати. Я тодi зрозумiв, що письменник не пише. Вiн лише чує. Немов намагаєшся розiбрати слова у радiостанцiї, а її глушать i вони зникають. У «Росiйськiй красунi» є такi деталi, якi я нiколи не знав про жiнку i жодна жiнка менi це не розповiдала. Можу заприсягнутися, що є якiсь зовсiм iншi енергiї, якi приводять у лiтературу.

— Ви потiм сильно правите свiй текст?

— Я правлю ту саму «отсєбятiну», забираю те, що не розчув i придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалi, говорити про лiтературу — це брехати постiйно. Наявнiсть iдеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зiйтися, збiгтися, злитися в одне цiле. Iдея, як хробак, i назустрiч цьому хробаку має виповзти iнший. Кажуть, письменник — майстер слова. Неправда. Вiн раб слова, вiн йде за ним, вiн слабший за своє слово. I чим кращий письменник, тим менше вiн вiдповiдає за свiй твiр…

… Ввечерi, миючи посуд i слухаючи останнi новини з маленького телевiзора на холодильнику, Галя почула запрошення на конкурс рукописiв. Знала вже, що його щороку проводять серед письменникiв-початкiвцiв та вже вiдомих лiтераторiв. А тут нiби вперше почула. Навiть пiдiйшла ближче до телеекрана, забувши закрутити кран.

А наступного дня прочитала iнтерв’ю Марiї Матiос i їй чомусь запам’яталася така деталь: один епiзод у своїй майбутнiй книжцi Марiя переписувала 86 разiв.

…Вiктор сидiв у крiслi з пультом у руках.

— Що показують?

— Фiльм про Махна. Даремно не дивишся.

— А попрасувати не хочеш? Дивлячись телевiзор?

— На такi сеанси одночасної гри здатна лише жiнка.

— Не буду твої сорочки прасувати, коли ти такий розумний!

— Та ти ж їх нiколи i не прасуєш.

— От i далi не буду!

Не встигли по кiлька слiв одне одному сказати, як знову посварилися.

Галя встановила бiля Вiктора дошку для прасування, обтягнуту старою тканиною у коричневих пiдпалинах. Три мужики у хатi — i не допросишся помiняти оббивку. Увiмкнула праску: на крiслi вже три днi чекав стос непрасованих простирадл, пiдковдрiв i наволочок. Дрiбнi лашки довелося витягувати з-пiд чоловiка. Гепнувся у крiсло i навiть не глянув на що сiдає.

Тiльки щосуботи та щонедiлi вона могла розгребти купу випраної та пересушеної бiлизни, приготувати щось особливо смачненьке. Порохотягом проходилася по килимах теж нерiдко у недiлю. Це порушення загальноприйнятих правил вважала дрiбним дисциплiнарним проколом. Одна її бабця, вона дотепер пам’ятала навiть iнтонацiю, говорила у подiбних випадках: «Працювати — не грiх». Друга бабця, якої вона навiть не знала, бо та померла ще до народження онуки, мала у багатому арсеналi примовок, за розповiдями мами, i таку: «Грiх — не те, що до писка*, а те, що з писка». Тобто обмежувати себе варто у висловах i плiтках*, а не в їжi. Галя погоджувалася зi своїми бабусями. I про прибирання у недiлю, i про м’ясо пiд час посту.

Здригнулася вiд несподiванки. Пiд халатом, над колiном, вiдчула долонь Вiктора. Навiть на секунду не призупинила рух праски. Вiд чоловiчої руки йшло неспокiйне тепло. Махно на телеекранi кидався до своїх товаришiв з оголеною шашкою: «Порубаю!!!» Поверхом вище сусiдськi дiти катуляли* iграшки по пiдлозi. Цi враження сприймалися окремо й другорядно, як заднiй план.

Важливим, однак, залишалося те, що у своїй кiмнатi за комп’ютером бавилися, немов пiдлiтки, сини-студенти: завзято вели битву велетнiв, з’ясовуючи, хто з них найсильнiший. То один наближався до перемоги, то другий був вiд неї за два кроки. Вiктор-молодший вiдправив у наступ усi свої сили. Монстри Сергiя вiдбивалися, намагаючись перехопити iнiцiативу. Серед металевих конструкцiй закинутого заводу невiдомо звiдки виник таємничий лiфт — дверi розсунулися, нiби запрошуючи усередину. Що це — пастка? Чи можливiсть взяти реванш? Сергiй вирiшив ризикнути, його воїни опинилися у лiфтi i той рушив догори, набираючи швидкiсть. На мить призупинився, затремтiв, пропускаючи через себе вiбруючий струм, i полетiв вгору, стрибками. Вiктор прицiлився утiкачам навздогiн i, не спiзнившись анi на долю секунди, натиснув на гашетку. Вибух був настiльки потужним, що його спалахи закрили увесь екран… Коли всiвся порох та розвiявся дим, з’ясувалося, що жодного воїна немає. Поле бою — геть усе в руїнах, i анi переможцiв, анi переможених.

— Хто перемiг? — не зрозумiв Вiктор-молодший.

— Йди став чайник! — скомандував Сергiй. — Наразi нiчия. Вiйна триває.

…Фiнал був тривалим, з яскравим фейерверком не менше хвилини, ослiплюючим до запаморочення.

— Ось вона, жiноча перевага, — сказала Галя, розплющивши очi.

— Що? — не розчув її слiв Вiктор.

— Жiноча перевага, — повторила вона. — Наша хвилина порiвняно з вашими чоловiчими чотирма секундами — небо i земля.

У коридорi почулося енергiйне гупання, i вони ледве встигли вiдскочити одне вiд другого.

— Мам, — увiрвався до кiмнати молодший, — давай гарячi канапки зробимо?

Розчервонiла мама старанно водила праскою по пiдковдрi. Тато дрiмав у крiслi перед телевiзором.

Вiктор стишеним голосом повторив пропозицiю. Там, у них з Сергiєм, монстри готуються до нової сутички, там пристрастi й напруга, а у батькiвськiй вiтальнi — тиша та спокiй, сонне царство…

13 Магда — Галi

Галя махала у повiтрi розчепiреними пальцями, це робило її схожою на пташку. Аби як слiд висушити лак на нiгтях, завжди бракувало часу. Щойно зробить манiкюр, як через хвилину-другу вже хапається за папери. Чирк — i доводиться знiмати зiпсутий шар лаку та накладати свiжий. А у салонi робити манiкюр не любила: це ж стiльки часу марнується! Можна й самiй зробити цю процедуру за рекорднi три хвилини перед початком наради.

— Галко, тепер яблуко твоє. Забирай! Потiм повернеш, — Магда, як i обiцяла по телефону, затрималася рiвно на хвилину («У мене справа коротка, до початку наради встигну»).

Вийняла з торби пакунок, поставила на пiдвiконня. Кумедно помахала пальцями, передражнюючи подругу.

— Може, кави? — запропонувала Галя.

— Не можу. Мене Iгор внизу чекає, - i побiгла.

У пакунку було дерев’яне яблуко. Галя торкнулася язиком одного з нiгтiв, перевiряючи чи лак пiдсох. Покрутила яблуко в руках, побавилася, не вiдразу знайшовши стик, вiдкрила. Яблуко було виточене з двох рiзних шматкiв дерева, але вони виявилися настiльки припасованi одне до другого, що навiть малюнок на поверхнi утворився один на двох. Стулила половинки, спробувала ще раз знайти мiсце з’єднання, i знову не вiдразу його знайшла. Закрила, поставила яблуко на поличку. Годинник поруч з ним показував, що вже двi хвилини, як мала розпочатися нарада. Глипнула на пальцi. Чорт забирай! На вказiвному, посерединi нiгтя, звiдкись узялася помiтна подряпина.

У дверi зазирнула Слава, заступник i перший радник з усiх питань: