Брати грому, стр. 58

Зранку слідчий Пєтухов злорадно тицяє мені того папірця. «Ну што, Сімчіч, і тєпєрь будєшь ґаваріть, што нє знаком с Разалієй Малковіч?!» Я набрав повні легені повітря, проколов повеселілого слідчого поглядом і заявляю: «Так, буду говорити, що не знайомий». Вперто-нахальна поведінка коштувала мені того дня потрощених кісток. Дорого дісталися мені пшеничні коржики, сало, масло… То була моя перша й остання передача в станіславській в’язниці. Порожній мішок ще довго слугував мені по етапах і був згадкою про відважну березунку. Рузиним поступком я захоплювався, адже сама ходила по лезові, будь-якої миті могла втрапити до в’язниці, а мені не побоялася принести передачу. З Розалією Малкович вдалося зустрітись аж через шістнадцять років. Шістдесят п’ятого року я завітав до мами в село, то Рузя дізналася й прибігла. Вона теж побувала в більшовицьких концтаборах, але засудили її у п’ятдесятих роках.

З того часу я завів у нашій камері такий порядок, щоб переданими харчами в’язні ділилися порівну. Принесені мені наїдки розклав на куртку й мішок і припросив друзів по камері. Повторювати не було потреби. Харчами ділилися всі, за виїмком священика, якому приносили часто повні торби різної смакоти, так що він не встигав з’їдати і викидав зіпсуті продукти до «параші». Після кількох бесід мені вдалося все-таки переконати скупуватого душпастиря в необхідності ділитися з ближнім. Ділився, правда, не вельми охоче. В камері були люди, яким зовсім нічого не приносили, то що — їм з голоду пухнути. Співкамерники поважали мене за принциповість, а може, діяла моя уніформа з відзнаками сотенного УПА. Стефуранчин годинами захоплено розповідав про спорт. Манюх намагався описати нам винайдений ним новий спосіб переливання крові, навіть дисертацію розпочав на цю тему. Багато анекдотів і казок знав інженер з Ковалівської шахти. Я переповідав прочитане і ні слова про справи військові, бо тайняки не дрімали ніде. Вранці і ввечері ми всією камерою молилися вголос. Конвоїри забороняли, тарабанили в двері, карали — позбавляли прогулянок. Але на них ніхто не зважав.

На прогулянку виводили похмурим коридором на подвір’я. Звідти заґратованим проходом-коридором у дворик для прогулянок, не набагато просторіший за камеру, але з небом над головою і свіжим повітрям. Зверху прогулянковий плац обплутаний металевою сіткою-павутинням, щоби не обмінювалися записками поміж двориками. Але в’язні умудрялися й через це дротяне хитросплетиво перекидати записочки у хлібних кульках. Ходили ланцюжком по колу. Над головою стовбичив на трапі наглядач, слідкував за порядком. За півгодинну прогулянку ми п’яніли від свіжого повітря. Коли ж наглядачі заганяли до смердючої камери, робилося ще гидотніше. Ходити мені було важко, бо потовчені більшовиками ноги боліли ще три роки.

Останні дні слідство пішло спокійніше й жвавіше, бо вже не пропадав час на тортури і зализування ран після них. Лише запитання й відповіді. Ситуація досить цікава, навіть потішна, незважаючи на зловісність місця, де розгорнулися події. Слідчий знає, що я «ліплю горбатого», я знаю, що йому відомо про мою брехню. Але тим не менше ми обопільно задоволені й працюємо «злагоджено». Офіцер запитує, я відповідаю, він записує, що б я не сказав.

10 березня 1949 року слідство закінчилося. Капітан Пєтухов каже мені: «Ну што ж, Сімчіч, дастаточно. На чєтвєртак уже накрутілі. Твайо счастьє, што атмєнілі подрастрєльную статью. Тєбя б расстрєлялі. Заканчіваєм дєло». Я підписав «двохсоту» статтю — закінчення слідства. Справу Пєтухов здав до прокуратури, звідти — в суд.

Суд не забарився. 13 березня мене з якимись незнайомими хлопцями «воронком» привезли до приміщення суду. Суддя Федотькін і прокурор роботи мали доволі. Конвоїри загнали наш чималенький гурт до заґратованої кімнати, звідкіля викликали за списком до судової зали. За столом, окрім судді й прокурора, сидів ще якийсь чолов’яга. Судове дійство тривало від сили десять хвилин. Монотонно відбарабанили звинувачення. Цікавляться в мене, чи все правильно. Відповідаю ствердно. Вони зробили вигляд, що про щось радяться. Після цього суддя зачитав вирок. «Імєнєм Саюза Савєтскіх Саціалістічєскіх Рєспублік бандіт Сімчіч Мірослав Васільєвіч за шестілєтнєє участіє в бандє УПА прігаваріваєтса Івано-Франковскім абласним судом к двадцаті пяті ґадам лішенія свабоди в ісправітєльно-трудавих лаґєрях с параженієм в правах пять лєт». І все, бувай здорова, чорнобрива! Я досить спокійно вислухав стандартний на ті часи присуд, бо вже давно був готовий до такого вибрику долі. Розмірковував собі, що треба якомога швидше виїхати в табори. А там зможемо або втекти, або ж ефективно боротися. Надії на зудар між Заходом і Сходом майже не було. Розраховувати мусилося на себе, вірних друзів і Господа Бога.

Вивели із зали. На руках сухо клацнули наручники. «Воронок» погуркотів засуджених до в’язниці. Загнали вже до іншої напхом напханої в’язнями камери. Квітневого дня до камери прибули після судилища Василь Неміш з Чернятина і Йван Романюк з Городенки. Їх уже також пропустили через судівський «млинок». У двадцять першій підвальній камері протримали недовго, бо перегнали нашу братію до в’язничних камер. У станіславській переповненій в’язниці пробув до другої половини липня 1949 року.

Етапи, табори, бури…

Тюремне подвір’я наповнювало чадними ґазами бортове авто. Нас, десяток закайданованих в’язнів, всадили по обидва борти. Конвоїри з автоматами пильнували некліпно. На вокзалі машина під’їхала щільно до «столипіна», і нас по одному, мов овець на стрижку, закидали до вагона. Купе аж тріщали від в’язнів. Стояли на головах один в одного. Про ніяке сидіння до Львова й мови не могло бути. У Львові червонопогонні автоматники оточили вагони. Без зайвих церемоній приетапованих позапихали в традиційні «воронки» — і на пересилку, яка «потішила» звичними вже тіснявою і смородом. Пересильна в’язниця була величезна, проте вісім її просторих бараків не могли помістити етапованих невільників, яких було, як листу в осінньому лісі. Тому в’язнів постійно вивозили в сибіри, де місця було значно більше, натомість привозили все нових і нових. Всю Україну намагався загнати до в’язниць звироднілий більшовицький кат.

Життя людське зіткане з подій. Можуть вони бути незначними або ж вагомими, як і можуть бути приємними чи не дуже. На приємні я сподівався мало, але й вони траплялися зрідка в новій і нестерпно ненависній для мене іпостасі невільника. У львівській в’язниці під час прогулянки почув раптом знайомий голос. То мене впізнала Люба Скільська із Середнього Березова. Від чистого дівочого голосу обдало з голови до ніг карпатським леготом. Другий приємний трафунок мені влаштував вітчимів брат, який з дяка зробився православним священиком, оскільки греко-католицькі священики вже давно «пасли ведмедів». За німців чоловік сидів у станіславській в’язниці. Я відносив йому передачу, бо ніхто з його родини не відважувався, боячись німців. Тепер він відповів мені тим же — приволік торбу харчів. Як у Березові дізналися, що я у Львові? Мабуть, спрацювала в’язнична «пошта». Під час прогулянок в’язні умудряються перекинути через огорожу записочку з вістями про себе. Якщо вона потрапляє на волі в добрі руки, то рідні її отримують. Моя потрапила саме в такі. І як вислід — повний мішок усякої всячини з рідних країв. Подякувати доброму чоловікові я не зміг, на жаль, бо, повернувшись з місць «нє столь отдальонних», не застав його серед живих.

Три тижні в пересильній в’язниці пройшли в постійних роздумах-планах. Знав, що чекає мене в таборах особливо суворий режим, тому подумки втікав то з в’язниці, то з етапу. Одного дня заходять наглядачі і — «с вєщамі на виход». З кожної камери відбирали лише по сорок осіб, боячись, мабуть, щоб в одній камері в’язні не домовилися і не натворили чогось дорогою. Споконвічне «Розділяй і владарюй» діяло на всіх щаблях людиноненависної комуністичної імперії. Відібраних пішки погнали до недалекої залізниці. Там прикладами і лайкою позаганяли до «телятників». У кожен вагон напхали по вісімдесят етапованих. Обстановка традиційна — ґрати, замки, двоповерхові нари, «параша», московська лайка…