Брати грому, стр. 41

Переговори закінчилися безрезультатно. Більшість справедливих вимог в’язнів московські законники відкинули з дивною легкістю. Вимагали невільники не так і багато — послабити режим, припинити знущання конвоїрів, переглянути справи, надати кращу одежу, створити пристойніші умови проживання… В’язні теж не пристали на умови начальства і працю не відновили.

У таборі панує сувора дисципліна, старші бараків слідкують за порядком у приміщеннях. Із-за дроту постійно лунають, підсилені гучномовцями, заклики приступати до праці. На кілька днів припинили видавати в’язням харчі. Виручили летючі змії, змайстровані табірними умільцями. З їх допомогою закидали Норильськ записками про знущання адміністрації над політичними в’язнями. «Ґражданє Норільска! Сообщітє правітєльству: політзаключьонних морят голодом!»

У серпні сонце почало вночі на кілька годин заходити, ночі похолоднішали. Годині о восьмій одного вечора понаїжджали десятки вантажівок із озброєними солдатами. Валуєв запропонував впустити в зону адміністрацію і дати їй можливість виконувати свої обов’язки. Ми відповіли категоричною відмовою. В повітрі відчувалася велика напруга. Спати в’язні не вкладалися, очікуючи нападу. Навколо зони щільно скупчилося військо, гарчали двигунами танки. Близько четвертої години ранку в небо зашипіла ракета. Розпочався штурм бунтівної зони. Автоматники під прикриттям танків ринули у ворота. Строчили з автоматів і кулеметів по всьому живому. В’язні кинулися врукопашну, билися здебільшого бандерівці, а росіяни виглядали з-за бараків. Сили були надто нерівні. Загинуло два десятки в’язнів, багато було поранених, але пощади ніхто не просив.

Солдати постягували вбитих в’язнів докупи біля санчастини на загальний огляд і острах. То була більшовицька тактика залякування, але не на тому тісті ми були замішані, щоби боятися їх. Зустрілися б ми у рівному бою! Навколо рейвах, солдати з собаками розбіглися по бараках, виловлюючи окремих втікачів, над головами свистять кулі, вуха в’януть від московської лайки. Таке не приверзеться і в найжахливішому кошмарі. Нарешті живих в’язнів позганяли на майдан, оточили зусібіч і погнали за зону, не забуваючи гупати прикладами в плечі. Позаганяли до якихось величезних ям, а самі стовбичили з наготовленими для стрільби автоматами нагорі. В кожній ямі скупчилося по півтисячі в’язнів. Дно ями кам’янисте, земля рудувата, ледь покрита кволенькою травичкою.

У ямах нас протримали цілий день. Не давали ні їсти, ані пити, натомість строчили раз по раз з автоматів над головами. Під вечір бунтівників почали розподіляти по таборах, аби роз’єднати. Я потрапив до табору біля «двадцять п’ятого» заводу. Поосвоювався там місяців зо два, а відтак мене завернули до «двадцять п’ятого» табору, де не застав уже багатьох своїх друзів.

1955 рік приніс звільнення з осоружної каторги, щоправда, права на виїзд з Норильська не дали. Залишався в тих же краях, лишень по інший бік колючих дротів. Через два роки вдалося переїхати до Караганди, а на Україну дорога була заказана. До Караганди приїхав з хлопцем, в якого там на висилці були мама й брат. Їх вивезли більшовики з-під Станіслава. Мав бажання вчитися, проте мусив заробляти на прожиття, тому влаштувався на шахту. На мізерну зарплатню прожити не міг, а не те що відкласти якийсь гріш на навчання. Караганда заселена представниками чи не всіх національностей, що були в тодішньому Союзі. Процвітають бандитизм, насильство… Пробую звільнятися з роботи — не відпускають. Замість паспорта маю лише довідку на звільнення. Але Караганда переповнена «безпаспортниками», тому це нікого не дивувало. Докладаю зусиль, щоби повернутися до Норильська, де залишилися друзі й знайомі.

Добрий мій приятель Ростислав Кундуш із Рівненщини бере мене в Норильську до себе на роботу. Він працює виконробом на будівництві, мене приймає інструктором з цегляної кладки. Вступаю на вечірнє відділення будівельного технікуму. До Норильська з’їжджалася з усіх республік молодь на «комсомольську будову». Місто уже було розбудоване руками в’язнів, але ті всі заслуги приписали комсомольцям, як і сотні інших будов у Союзі. Після технікуму закінчив індустріальний інститут у Норильську. На багатьох посадах працювали вчорашні політв’язні, яким система не дозволяла виїжджати в рідні краї, тому велося мені несогірше, бо швидко знаходилося взаєморозуміння.

Аж 1975 року переїхав із Норильська до іншого міста в Росії. Ціле життя прожив під чужим прізвищем, у чужих краях. Часто мені снилося рідне покутське село, родичі, друзі-ровесники… Але дорога до них мені, гнаному і безправному, була назавжди заказана. Назвавшись енкаведистам у далекому сорок шостому Малковичем, я й прожив ціле життя як Василь Малкович з Березова. Сьогодні заявляю всім, і друзям, і ворогам, що я — політвиховник Української Повстанської Армії друг Теодор — Василь Блясецький із Хлібичина на Снятинщині — вижив, друзям на радість і ворогам на зло!

Після нас прийдешнім

Щойно з карпатських схилів схлинула брудна хвиля енкаведистів-облавників, як до Березівської сотні завітав командир тактичного відтинку «Гуцульщина» Козак. Згодом до нього долучився командир куреня Манів. Обидва детально розпитували про події впродовж важкого облавного періоду. В поведінці високих командирів відчувалася величезна повага до сотенного Мороза, який зумів вберегти за такої скрути Березівську сотню. Мороз наче народився організатором і партизаном. Для кожного стрільця він важив чи не більше, аніж рідний батько. Створену сотню Мороз вистраждав душею й тілом. Дорожив кожним стрільцем. Хлопці відповідали командирові взаємністю. Кожен готовий був віддати за нього життя. З Морозом мені завжди було легко й спокійно. Командира й наставника свого поважав надзвичайно. Віддаючи наказ стрільцям, проводячи операцію, частенько ловив себе на думці: «А як би зробив це Мороз? А що скаже сотенний?» По командирові звірявся, на нього рівнявся. Намагався бути його заступником і помічником насправді, а не лише за посадою.

Прийшла від командира тактичного відтинку записка-«штафета». «Друзі, робіть все можливе, аби підняти населення духом. Мусимо показати, що ми є і ми будемо. Бийте окупантів як можете, скільки можете і де можете». Отакий приблизний зміст Козакової записки, яку вручив зв’язковий сотенному.

У першій половині травня до Березівської сотні звернувся районний провідник ОУН Жаб’ївщини. В тому гірському районі надто вже вільно стали себе поводити енкаведисти та їхні вислужники стрибки. Треба їх ставити на місце. Сотня негайно вирушила в рейд. Рухалися вдень карпатськими верхами. З полонини Цапул на Куратул, Стерешору, через Ґрегіт перейшли на Жаб’ївщину. Під вечір сотня зупинилася на високогірній полонині Мунчела. Стрільці смачно повечеряли печенею із бичка. Вранці Мороз із чотовими склали детальний план дій.

Невеликі групи повстанців відійшли кожна на свій об’єкт. Не «позабули» жодного енкаведистського гарнізону, жодної станиці стрибків. Під вечір стрільці позаймали становища побіля назначених командирами пунктів. Пізньої ночі розчленована сотня дружно вдарила на сонних більшовиків. Ефект одночасності був разючим. В районі не зосталося жодного гарнізону. Нажахані наїзники сірими мишами розбігалися навсебіч. Після вдалої нічної операції повстанські підвідділи прибували на домовлене місце збірки. У таких випадках перед операцією домовлялися ще й про запасні місця збірки.

Мені з першою чотою випало здійснити напад на центральний гарнізон у самому містечку. До казарми підійшли безшумно перед світанком. В блідуватому місячному сяйві поблискував за дорогою Черемош. Поспішав кам’яним річищем у своїх споконвічних справах. Стрільці оточили темну споруду. Суворо дотримувались правил перестороги. Знали ж бо, що ворогів у казармі втроє більше. Та й зустрінуть партизанів не хлібом-сіллю. Дерев’яні стіни енкаведистського пристанища загорілися від перших же залпів. Солдати в самій білизні панічно вистрибували з палаючої казарми через всі отвори. Про зброю позабули, рятували власне життя. Крізь приціл стрілецької зброї повстанці виловлювали метушливі, галасливі постаті. Роботи скорострілам і автоматам вистачало. Нічний напад приголомшив енкаведистів. Командири їхні у своїх пропагандистських виступах давно уже похоронили геть усіх повстанців. Бій як розпочався зненацька, так і припинився. Світанок підганяв. Адже більшовики могли оговтатися й викликати підмогу на автах з Косова чи Ворохти. А до місця збірки чоті випадала неблизька зворотня дорога.