Басаврюк Xx, стр. 34

Вже вечоріло, коли колоні залишилося подолати останню пару десятків кілометрів до місця призначення.

Панотець вронив голову на груди, – навколо все почало розпливатися, доводячи, що навіть бронетранспортер і сержант з ППШ є лише наслідком якогось непорозуміння у світовій гармонії.

З небуття панотця вивів могутній струс, світ перевернувся, і панотець, здавалося, майнув у далекі сфери, але не долетів і впав на купу розборсаних тіл.

Всередині бронетранспортеру все було затягнуте густим чорним димом, Бойчук зміг нарешті вихопити автомат у сержанта і вдарив прикладом йому в груди. Лаючись крізь зуби (панотець вловив декілька невідомих йому досі ідіом польської та німецької), захлинаючись від диму, Бойчук щось намацав зверху, брязнув, і отець Василь напівзасліпленими очима побачив, як серед диму відкрився круглий отвір.

Висунувшись із люку, Бойчук не відразу зрозумів, оглухлий від цілоденного ревіння моторів, що йде щільна стрілянина. Навколо піднімалися дерева, між якими застряг перекошений бронетранспортер. Бойчук знову пірнув в броньоване черево і витяг отця Василя, який намагався зловити ротом хоч трохи повітря. Декілька куль з шипінням впилися в шини. Частина шляху була затягнута густими клубами диму. Бойчук і панотець сповзли з розпеченого бронетранспортера і, відбігши на декілька метрів, упали. Бронетранспортер натужно вибухнув. Панотець втиснув обличчя в прохолодну траву і листя. Над головою щось зловісно свиснуло. Бойчук підняв голову і спробував оцінити ситуацію.

Місце для засідки було обрано зі знанням справи. З одного боку до дороги наближався схил гори, вкритої густим лісом, з іншого починався крутий укіс. Бронетранспортер, як і вантажівка, підірвався на дистанційній міні, водій був вбитий або від несподіванки звалив тяжку машину з дороги. Розгублені солдати навмання гатили по лісу, безладно скупчившись навколо перегорнутої вантажівки. Легковий автомобіль горів, пускаючи густі клуби диму.

Далі очікувати сенсу не було, і Бойчук потягнув отця Василя вглиб лісу. Він відразу здогадався по густоті стрільби з лісу, що повстанців небагато, біля двох роїв, і незабаром солдати отямляться.

Хоча сонце тільки сідало, між деревами вже панувала темрява. Тяжкий автомат боляче гупав по спині, скутими руками Бойчук намагався підтримувати панотця. Наштовхуючись на дерева, дивом залишаючись на ногах, вони бігли під укіс. Стрілянина поступово віддалялась. Нарешті вони знесилено зупинилися, захлинаючись збитими легенями. Бойчук спробував прислухатися – сухий тріск ППШ посилився – гебісти перейшли в контратаку на повстанців.

– Далі, далі! – захрипів Бойчук, і вони знов продовжили цю божевільну гонку.

Панотцю здавалося, що його душа давно відділилася і з сумом дивиться, як нещасне тіло біжить по горі, виставивши вперед скуті руки, час від часу вдаряючись о байдужі смереки.

3.

Нарешті Бойчук вирішив, що тепер їм загрожує більш реальна небезпека повбиватися на бігу, в темряві, ніж від куль гебістів. Він зупинився і впав на коліна, притиснувшись гарячим обличчям до прохолодного стовбура. Отець Василь лежав на землі, – здавалося, що легені ось – ось вибухнуть. Відлуння пострілів вже не долинало до них.

Бойчук спробував підняти руки – туго затягнуті браслетами наручників кисті звело пронизливим болем. Бойчук зрозумів – він зараз позбавиться або наручників, або власних рук. Він стягнув автомат і, знявши з запобіжника, протягнув священику.

– Доведеться вам, панотче, трохи постріляти.

Отець Василь здивовано подивився на нього. Бойчук став біля дерева і поклав зап'ястя на шкарубкий стовбур. Панотець, натужно утримуючи ППШ, приставив ствол до блискучого ланцюга. Глухо вдарив постріл. Бойчук сплюнув і озирнувся, – немов відразу на галявині мали з'явитися солдати. Потім стягнув піджак і на ньому, розпухлими руками, звично розібрав автомат, довго колупався витягнутою з затвору пружиною в замках браслетів і, нарешті, скинув їх. Невдовзі і панотець розтирав свої звільнені кисті.

Обережний Бойчук присипав землею кайдани і притрусив листям. На всякий випадок, вони, ледь тягнучи ноги, відійшли ще на кілометр вглибину лісу і тільки там остаточно зупинилися, забувшись тривожним сном.

– Ми знаходимося за кілька кілометрів від Синьої гори, з півдня там село, далі хутір з нашим зв'язковим, – Бойчук впевнено креслив гілочкою навколо камінця, покликаного зображувати Синю гору, – сподіваюся, на хуторі перепочинемо, а там… – він невизначено махнув у синю далину.

Майже непомітною стежкою вони вирушили через гущавину. Отець Василь, йдучи позаду, запитав:

– Засідка на дорозі – це випадок?

Бойчук посміхнувся:

– Випадково, панотче, тут нічого не буває. З цієї в'язниці я зміг передати записку до підпілля навіть з камери смертників при гестапо.

– Скажіть, – всі ці роки ви продовжували боротися?

Не озираючись, Бойчук відповів:

– Боюся, панотче, що мої гріхи не зможе вибачити найпоблажливіший священик.

– Я не збираюся вас сповідати.

– Кожному своє. Мабуть, хтось зверху присудив мені займатися не зовсім благодійною справою. Комусь треба грішити, а комусь замолювати їх гріхи.

– А ви впевнені, що грішите?

– З точки зору теології, за мною давно зарезервоване місце в пеклі. Я не можу прощати ворогів, не можу смиренно підставляти свою голову під п'ястуки інших. І до того ж, моя віра в Бога підпорядковується вірі в іншу духовну субстанцію.

Отець Василь здивовано вигукнув:

– В яку?

Бойчук трохи уповільнив ходу і тихо, так що священик ледь почув, сказав:

– В Україну.

Увечері вони добралися до хутора. Бойчук довго спостерігав за будівлями, які біліли попід горою, потім повернувся до панотця і задумливо сказав:

– Щось дивно, – хутір немовби вимер. У подвір'ї собаки гавкають, але жодної людини не видно. Для засідки занадто спокійно, місяць тому був тут, як сотня проходила, все добре було, а зараз незрозуміло. Краще обійдемо.

Він трохи порозмислив і вирішив.

– Мабуть, спробую все ж туди сходити. Бо без харчів ми дуже не зманевруємо.

Через годину, коли остаточно стемніло, він взяв автомат і щез. Отець Василь спробував розгледіти його постать у темряві, але не зміг і став дивитися в небо. Втома і голод відступали, коли він зосереджувався на словах молитви. Він молився за Бойчука. Тиша навкруги, мирний спів цвіркуна заспокоювали, і отець Василь не помітив, як задрімав.

Прокинувся від променя сонця. Здивовано підняв голову і відразу побачив Бойчука. Військовий референт сидів спиною до нього, опустивши голову і сховавши обличчя в долонях. Панотцю здалося, що широкі плечі Бойчука здригаються, немов зведені дуже болісною судомою.

Відчувши погляд священика, Бойчук різко озирнувся. Обличчя галичанина змінилося до невпізнання – воно було бліде, як у мерця, очі глибоко запали, стиснутий рот перетворився на чорну зморшку. Від його постаті віяло таким глибоким почуттям душевного болю і розпачу, що отець Василь зніяковів. Бойчук встав і хитаючись пішов за дерева.

Через півгодини він з'явився знову і мовчки, не криючись, пішов до хутора. Панотець побрів за ним. Бойчук, не озираючись, говорив перехопленим горлом:

– Старий Поліщук ще за цісаря власними долонями наносив з рівнини чорнозему на свій клапоть землі, син його Микола, за гроші, які батько збирав двадцять років, закінчив гімназію та вчительську семінарію у Львові, був січовиком, головував "Просвітою", онук старого -Іван, три роки просидів у краківській в'язниці за хрест на січовій могилі, поранений повернувся з УПА, був нашим найкращим зв'язковим. Жінка Івана – Олена, їх син Тарас, народився рік тому…

Вони піднялися по зеленому схилу до дерев'яних жердин, які оточували хутір і Бойчук сказав.