Басаврюк Xx, стр. 33

Решта в'язнів, не без задоволення, спостерігала за цією блискавичною сутичкою. Панотець, очі якого вже звикли до півтемряви, пильно вдивлявся в свого рятівника. Той швидко розчистив місце на нарах і шляхетно запросив влаштовуватися. Отець Василь довго сидів, безтямно перебираючи свій пакунок, – з кожною хвилиною понівечене обличчя його рятівника ставало все більш знайомим. Нарешті він наважився запитати:

– Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?

Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.

Тоді панотець продовжив:

– Дозвольте представити себе – священик, отець Василь.

В'язень ще раз позіхнув:

– Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, – тут не прийнято розкриватися один одному: цілком можливо, я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру і дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.

Тепер вже панотець потиснув плечима і зауважив:

– Багато все 'дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.

В'язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священику руку:

– Мене називайте "Сірий".

"Сірий" піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого роту. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:

– Ще раз повторюю – ім'я, місце народження, боївка, псевдо командира!

"Сірий" нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.

– Ну що, падло, будеш казати.

В'язень ледь віддихався, і кивнув головою.

– Так би з самого початку, – слідчий сів і взявся за перо, – починай.

– Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому, мене в УПА силою змобілізували. Я в лісі куховарив, а курінь був "Вістуна". Так я там і просидів, в акціях участі не брав, здатися не міг, бо рахувався ненадійним, а як ваші на табір наскочили, то я сам здався.

Слідчий посміхнувся:

– Гони цю пургу комусь іншому. Вас як послухати, то вся УПА тільки те й робить, що куховарить та збирається здаватися, – раптом він схопив зап'ястя "Сірого", – руки в тебе не куховарські, спекою не попалені. Куховари одним ударом блатняків не вирубають, як ти в камері позавчора. А в курені "Вістуна" наш чоловічок був, так ось, він тебе не пригадує, а пригадує, що повинен був до куреня сам окружний військовий референт з'явитися. Ти думаєш, чого ми цілу роту заради твого вошивого куреня поклали? Щоб такого куховара, як ти, захопити. До речі, чого це ти з попом дружбу водиш? Сповідуєшся по вечорах? Коротше, даю тобі день на роздуми, або ми починаємо співпрацю, або наші майстри з тебе все по – іншому вичавлять.

Тяжке повітря душило не менше, ніж тяжкі думки, які обсіли голову панотця. Він боявся розпачу що поступово підкрадався. Отець Василь вимушений був зізнатися собі, що все ж треба було послухати інших і вибиратися з Польщі як можна швидше, але все своє життя він не міг тікати, і ось тепер він тут, і навіть ікона Святого Юрія конфіскована як незаперечний доказ його контрреволюційності.

Отець Василь, перебуваючи довгі роки в еміграції, заспокоював себе думкою, що Україна завжди буде в його душі, де б він не знаходився. З часом, він витворив своє уявлення про неї, підсвідомо відкидаючи те, що не вкладалося в красиву і яскраву українську легенду. Тепер він знов, після двадцяти двох років опинився на Батьківщині, і його душа боліла, бо це повернення здійснили люди з діаметрально протилежними настановами щодо його України.

"Сірий" спокійно спав на сусідніх нарах. Отець Василь до болі намагався згадати, де він міг бачити ці сталеві очі і незатерту роками ідеальну виправку, і боявся своїх здогадок. Не розкриваючи очей, "Сірий" дуже тихо, так що міг почути тільки отець Василь, проговорив:

– Що, панотче, багато в Україні за двадцять років змінилося?

Священик здригнувся. Неповторна інтонація в голосі підтвердила, що він не помилявся. " Сірий" продовжив майже нечутно:

– Тепер ось що: ви підтвердите слідчому, що матеріали по 1926 року ми заховали в бункері десять років тому. Але відкрити сейф не підірвавши зможемо тільки ми вдвох. Все, на добраніч.

Отець Василь здивовано дивився на "Сірого", той спокійно дихав і священику здалося, що ці слова просто примарилися йому.

"Сірий" трохи помовчав, уважно подивився на вусатий портрет, чорнильницю, кашкет із синім верхом і почав:

– Ну, пане капітане, хіба я такий дурень, що не зрозумів відразу, що ви панотця в мою камеру недаремно запроторили. Думаю, ви з нього всю правду все єдино виб'єте. Тому і мені критися нема чого.

Слідчий, слабко приховуючи задоволення, сів за стіл і взяв перо.

– Бачу, граната не всі мозки тобі вибила. Продовжуй.

– Звуть мене Петро Бойчук, псевдо "Волох", "Сірий", очолював окружну військову референтуру, прибув для інспекції Відділів особливого призначення УПА -"Захід". Готовий співпрацювати з вами, але, пане начальнику, – Бойчук підсунувся ближче до слідчого, – я так думаю, що мною зараз вісімнадцятий відділ більше цікавиться?

Капітан пересмикнувся, а "Сірий" задоволено продовжив:

– Я знаю, що їх цікавить, – двадцять шостий рік і що ми роздобули тоді з панотцем. Так ось, пане капітане, завтра двадцяте число, так?

Слідчий мовчки кивнув головою.

– Матеріали заховані у схроні. Сейф замінований, код розмінування знаємо я, – першу частину, і священик, – другу частину. Якщо до двадцять третього числа цього місяця ми сейф не відчинимо, чота "Різуна" його просто підірве, і тоді вісімнадцятий відділ буде дуже незадоволений…

Вмілий удар зніс "Сірого" зі стільця. Капітан видохнув:

– Ти що, суко, погрожуєш?

"Сірий" засміявся розбитим і скривавленим обличчям.

2.

Машина торохтіла по роздовбаній дорозі. В 44 – році добряче покраяли її тяжкі гусениці відступаючих німецьких панцерів, і з того часу тільки матюки з солдатських вантажівок покривали ґрунтову колію. На цей раз вантажівка йшла попереду легкого трофейного бронетранспортера, позаду трусився легковий чорний автомобіль. Солдати в синіх кашкетах похмуро лаялися, чіпляючись за борт кожен раз, коли машину підкидало вгору. Навколо були чужі гори і чужі дерева. Солдати міцно стискували автомати, похмуро озираючись навколо. Однак заради чого вирішило керівництво охороняти двох в'язнів таким посиленим конвоєм, солдати не знали.

Бойчук і панотець зі скутими попереду руками сиділи всередині бронетранспортера. Мало того, що їх немилосердно трусило в сталевому коробі, -вже через годину після початку подорожі, від задухи та страшної спеки, вони були змоклі від поту. Напроти сидів сержант, тримаючи спрямований на них автомат. З – під кашкету по напруженому обличчю сержанта стікали струмки поту. Видно було, що він дуже добре втямив багатозначний капітанський наказ: "За цих двох головою відповідаєш".

Отець Василь час від часу відчував, що втрачає свідомість; тоді враз смикав головою і знову уважно дивився на чорний отвір стволу ППШ.

Бойчук, за своєю звичкою, трохи примружував очі, пильно уловлюючи всі найдрібніші деталі, хоча і йому було важко зберігати статечний вигляд, гупаючись головою о борт.

В автомобілі їхав слідчий з трьома автоматниками. Подумки він уже не один раз кляв себе за рішення сунутися в гори, повіривши цьому бандерівцю. Він пробував заспокоїти себе, що зараз не сорок шостий рік, коли носа навіть на околицю міста не можна було висунути, і що навколо залишків роздроблених чіт УПА в цьому районі все щільніше стискався зашморг МГБ. Але гори похмуро темніли і здавалося, що зникне без відома серед цих ворожих лісів і капітан, і бронетранспортер, і всі солдати в синіх кашкетах.