Басаврюк Xx, стр. 11

Я не відразу відчув, як Наталена вчепилася обома руками за мій лікоть. Її розширені карі очі з жахом дивилися на ці величні і водночас зловісні руїни. Раптом сирий холод повіяв від зруйнованого храму. Почуття небезпеки пронизало мене наскрізь, я зрозумів, що мені хочеться ввійти до цих стін. Я подивився на Наталену. Вона тремтіла. Декілька хвилин ми стояли мовчки, не в силах посунутися з місця. Небо швидко сіріло, хоча була досить ранішня година. Пронизливе іржання коня примусило нас здригнутися, і ми кинулися тікати, спотикаючись через розкидане каміння. Зненацька вперлися в стіну, де мав бути вихід. Чорні стіни оточували нас з усіх боків. Нарешті ми знайшли пролам і вихопились у ліс. Все перекрутилося переді мною. Тільки несамовите іржання коня вказувало шлях, куди треба було бігти. Захекані і вкрай втомлені, ми вискочили на галявину, де був прив'язаний кінь з коляскою. Він несамовито рвався, піднімаючись дибки. Я вчепився в повіддя і трохи вгамував його. Через мить ми вже неслися далі від "Чернецького лісу".

Зупинилися ми на березі річки, чвалом вискочивши з лісу. Кінь був білий від піни. Я розпряг його і ледь зміг відтягнути від води. Поступово ми заспокоїлися, і я спробував пояснити Наталені, що, можливо, коня перелякав вовк. Але вона досить впевнено заявила про те, що дід і селяни праві, і що до "Чернецького лісу" соватися порядним християнам не варто.

На відміну від щойно пережитого, тихий плеск річки, тепле сонце і м'який зелений луг, за яким темнів ліс, заспокоювали. Мені стало спокійно і добре. Як ніколи в житті. Можливо, від того, що біля мене була Наталена.

29 травня. Втрата грошей остаточно підірвала наші фінанси. Батько знов отримав пропозицію продати "Чернецький ліс". Ми порадилися і вирішили погодитися – ці гроші поможуть нам розв'язати багато проблем і, можливо, поправити становище маєтку.

5 червня. Здається, я закохався. Думки про панну Наталю постійно переслідують мене і… приміряють з дійсністю. Ми зустрічаємося досить часто, і кожна зустріч стає для мене чимось на зразок кришталево чистої води для вмираючого від спраги. Сьогодні я вперше взяв її руки в свої і зрозумів, що можу віддати життя за цю мить. Сподіваюся, що вона відповідає мені тим же почуттям.

6 червня. Отримав відповідь від професора Курца. Листи я зберігаю окремо, але цей додам до свого щоденника.

"Шановний пане Анджею!

Отримав твого листа, за який дуже вдячний, але зараз не можу більш докладно передати свої враження від нього. Додам тільки, що ця легенда, на жаль, підтверджує висновки про предмет мого дослідження. Боюся, що я прийшов до них занадто пізно. В будь-якому разі, світ не прислухається до них. Наш божевільний світ летить у прірву, і хто почує застереження старого професора історії?.. Мені здається, що я зрозумів природу жаху історії, але мені тяжко розрізнити в ньому промисел Бога від підступів сатани.

Мій дорогий друже (дозволь називати тебе так), якщо мої висновки підтвердяться, то ти опинився на межі замкненого кола, в центрі якого світовий жах проявить себе з найбільшою силою. Зараз я завершую своє дослідження. Нещодавно в мене з'явилася підозра, що за мною стежать – я починаю турбуватися за долю свого рукопису. Якщо в тебе буде найближчим часом така можливість – прошу тебе, приїдь до мене.

Скоро світовий жах вирветься і запанує у світі. Я не знаю такого місця, де можна було б сховатися від нього, але я вірю, що моя праця, яка не встигла його зупинити, допоможе хоча б боротися з ним. Вибач за такий короткий лист, але я відчуваю, що часу залишається дуже мало, – мені треба завершити свою роботу. Сподіваюся на скору зустріч із тобою.

Г.-Г. Курц

Берлін, 28 травня 1914 р."

P. S. Підозрюю, що незабаром з'являться бажаючі заволодіти вашим "Чернецьким лісом". Навряд чи ви зможете завадити їм, але тримайтеся як можна довше!

6 червня. Сьогодні батько остаточно завірив у нотаріуса договір про продаж "Чернецького лісу". Тепер він став власністю банку " Грінберг і К0". Батько в розпачі. Намагаюся відкинути погані відчуття подалі. Ввечері осідлав коня і під дрібним дощем помчав до садиби Порецького. Годину стояв під деревами, але зайти так і не наважився. Треба їхати до Німеччини – мені край необхідно порадитися з професором.

10 червня. Пройшло декілька днів, як ми продали "Чернецький ліс", і там почалося якесь незрозуміле будівництво. Зранку і ввечері туди їдуть криті підводи. Селяни кажуть, що шлях перегороджений і між деревами протягнутий колючий дріт. Тільки цвинтар і каплиця, згідно з домовленістю, залишилися відкритими для нас. Серед селян ходять похмурі перекази про пана Мартина, який встав з домовини і знов почав правити "Чернецьким лісом". Заправляє будівництвом якийсь інженер Гопнер. При розмові з батьком він заявив, що на місці монастиря буде побудований палац для нового володаря цього краю. Навіть вночі звідти доносяться вигуки робітників. Таке враження, що якась нестримна сила вдерлася в цей такий спокійний, сонний край і чавить примарний ідилічний світ, готуючи для його мешканців майбутнє, сповнене жаху.

11 червня. Насмілився освідчитися в коханні панні Наталені. Щось заважає мені витримувати прийнятий термін від початку знайомства до освідчення. Моє життя несеться вперед. Незабаром відправляюся до Берліну. Що буде далі? Мені вкрай треба порозмовляти з професором.

15 червня. Берлін. Ввечері прибув до міста. Його не впізнати. Майже на кожній площі натовпи вітають ораторів з патріотичними промовами. Повсюди майорять імператорські прапори. Досить часто зустрічаються військові в парадних мундирах. Вся столиця охоплена нервовим і недобрим збудженням. Зупинився в готелі. Завтра відправлюся до професора.

17 Розповідь професора

16 червня. Професор дуже стурбований. Йому здається, що за ним стежать, і це пов'язане з його дослідженням. Я розповів йому про останні події у нашому маєтку і "Чернецькому лісі". Курц заявив, що це цілком вкладається в його висновки. Нарешті він познайомив мене з головними дослідженнями своєї п'ятдесятирічної праці. Передаю його дивовижну розповідь майже дослівно:

"Коли мені було двадцять років, я був впевнений, що знаю все. Фундаментальний рівень викладання історії, філології і філософії у франкфуртській класичній гімназії, а потім в берлінському університеті, де мені пощастило слухати лекції самого Ріккерта, створили ілюзію того, що в нашій науці для мене незрозумілого не залишилося. Хроніки династій і держав, дії героїв і політиків були величні, мужні і логічні. Після Віденського конгресу Європа забула, що таке справжні потрясіння, тим більше, що і Наполеон дотримувався певних правил, які наша цивілізація прийняла для надання відтінку чинності війнам і завоюванням. Моє сторіччя закінчується – воно було пристойним, стабільним, романтичним і самовпевненим. Воно створило ілюзію всемогутності людського розуму і шляхетності людської природи. Боюся, що наступне століття розвіє цю облуду.

Чим більше я уходив в осягнення і відчуття історії, тим більше з розпачем розумів, що я був таким же, як моє сторіччя, – захопленим оптимістичним ідеалістом, який, втім, не бачив нічого, окрім власного самозахоплення. Поступово, з набуттям певної мудрості і знань, минулі сторіччя і епохи спалахнули переді мною таким всесвітнім жахом, що я опинився на межі божевілля. Чому провидіння дало мені змогу відчути історію, опинитися в ній, жахнутися неї і не збожеволіти? Я почав працю. Я інтуїтивно йшов по цих темних віках – переді мною проходили релігійні різанини в ім'я вищого блага, знищення народів задля їх добра, катування, страти і страждання. Варварські орди руйнували квітучі цивілізації, палали бібліотеки, і носії знань гинули від рук катів, народи, які вважали себе культурними і просвіченими, розпадалися на непримиренні партії і з насолодою знищували самі себе в братовбивчих війнах. Я обминав дослідження завойовницьких війн – в цілому їх можна було пояснити, – я зупинився на найжахливішому – революціях і внутрішніх громадянських війнах – на природі явища, яке я назвав світовим жахом.