Долина Гнівного потоку, стр. 67

РОЗДІЛ 16

Долина жила своїм звичайним життям. Привезли вибухівку, і не минало кількох годин, щоб хто-небудь не висадив скелі. Проте шукачі були розчаровані — мало кому окупилася та вибухівка. Багато людей повернулися до виснажливої праці з ситом і ночовками. Все-таки певний заробіток.

Гол Слейтер твердою рукою порядкував у долині. Коли траплялося якесь зловживання, він негайно давав лад, не одного лякаючи своєю запальною вдачею. Але більшість людей були задоволені ним і вважали, що саме такого чоловіка треба в долині. Першого тижня, відколи він став шерифом, в одному маленькому шинку зчинилася стрілянина. І знову через горілку. Двох чоловік застрелено й одного заколото ножем. Годі було знайти винного, кожен мав гріх за душею. Навіть господар був уже п’яний і встряв у бійку. Гол Слейтер швидко вчинив суд: відібрав у господаря концесію.

Той запротестував, почав вимагати, щоб справу розглянув суддя. Він добре знав, що розгляд тривав би кілька місяців. Гол Слейтер навіть не відповів йому. Коли другого дня господар знову почав свій торг, Гол Слейтер з Гаєм Джілбертом і Ларрі приїхали туди, вигнали його разом з кількома гістьми надвір, а намет підпалили. Позбігалися люди. Гол Слейтер незворушно стояв спиною до вогню й чекав, поки все догоріло. Тоді мовчки поїхав геть разом із своїми помічниками. Тепер хай собі господар звертається до судді у Вест-Філд. Він, Слейтер, подбає, щоб розгляд справи затягнувся аж до зими, а тоді й так у долині ніхто не лишиться.

Якось трапилася сварка серед тих, що висаджували скелі. Двоє молодиків хотіли обдурити старого, немічного шукача і вдалися навіть до кулаків. Сусіди гукнули шерифа. Приїхав Гай Джілберт. Одного напасника він просто збив з ніг конем, а другого звалив, тріснувши рукояттю револьвера. Докові була робота.

Настрій у долині був кепський: одні ходили пригноблені, інші роздратовані. Проте загалом панував спокій. Багато людей уже покинули долину назавжди, серед них і ковбой Джім із Пастором. Гол Слейтер з нетерпінням чекав на ірландця і на загін, який він викликав собі на допомогу, щоб прогнати з долини Білову ватагу.

А Біл Лік безперервно пив. Він вештався по всіх шинках, проте найбільше сидів у Доротеї. Він ніколи не впивався до безтями, хоч завжди був десь біля тієї межі. Ніколи він також не шукав сварки, був навіть ввічливий з усіма, чим не раз смішив людей. Та ніхто йому цього не показував, бо саме в такому стані в ньому відчувалась якась незрозуміла небезпека. Впившись, Біл наче витав десь між сном і дійсністю. Він заприятелював із Доком і майже щодня з ним обідав.

Того дня знову випала гарна година, але темна синява неба свідчила вже про осінь. Люди, що знали цей край і ці гори, чекали тільки, поки повернеться вітер, що вже майже тиждень дув із півдня. Тоді ставатиме чимраз холодніше, і незчуєшся, як настане зима. Вони запевняли, що гарна година протримається щонайбільше шість-вісім тижнів.

Гол Слейтер зайшов до Доротеї попоїсти. Там було небагато гостей; Біл Лік сидів коло столу і, як завжди, пив горілку з кількома шукачами та візниками. Слейтер озирнувся по залі і спитав Дока:

— Як там Бренкер?

— Спить. Я задоволений.

— Коли вже можна буде його забрати?

— Мабуть, на тому тижні, Голе.

Вони домовились перенести Бренкера в табір корктаунців, де його мала доглядати матуся Фінні. Гол Слейтер добре все обміркував: Доротеїн салон був ніби гніздо, куди зліталися всі трутні.

— Пообідай з нами, га? — сказав йому Док і глянув у той бік, де сидів Біл. — Можна було б багато чого…

— Ні, — перебив Слейтер і невдоволено похитав головою. — Він злочинець, та й годі, і в розмові я напевне з ним зчеплюся. Добре, що вже ти з ним обідаєш. Якщо в нього взагалі можна щось вивідати, то краще за тебе ніхто цього не зробить. Мені аж цікаво, що буде, як він нарешті витверезиться.

Гол Слейтер пішов з Доротеєю обідати, кинувши Докові:

— Потім поговоримо, добре?

Док кивнув головою.

Після обіду вони посідали в Доковій кімнаті, де спав Бренкер.

— Шукачі знову почали спродуватися, — мовив Док. А що Гол не відповідав, тільки замислено дивився кудись перед собою, Док почав виповідати свої думки: — І нічого не вдієш, усе робиться законно. Скажу ще більше, Голе. Тільки машинами можна підняти це золото, і ви щось проґавили. Адже шукачі теж могли об’єднатися в спілку і разом…

Слейтер підвів голову.

— Спробуй їх переконати. Це щось цілком нове, а люди завжди бояться нового. Кожен гребе тільки до себе й не бачить, що разом з іншими він може добути багато більше, та й легше йому буде. Адже найважчу роботу виконають машини. Я б сам до такого не додумався, але оце недавно ввечері хтось із наших завів про це мову. Аби ти почув, як його висміяли! І хоч би один погодився з ним. Яких тільки труднощів вони не напророкували! Кожен кричав: “Я хочу бути сам собі пан!” Я потім довго міркував про це і вирішив, що наші люди дурні. Так, дурні, бо якраз гуртом вони стали б володарями долини.

Док кивнув головою:

— А тепер усе золото попаде кільком зайдам. І нічого не зробиш. Вони вже загарбали половину долини.

— Мені вже байдуже, Доку, — Слейтер випростався. — Ми до зими поїдемо, а там хай хоч і потоп. — Він стомлено махнув рукою. — Мене цікавлять злочини, які вони чинять, щоб прибрати до рук займанки. Не будемо вже казати про ті славнозвісні купчі — візьмемо хоча б Жабу. Він ні вдень ні вночі не йде мені з думки. На Бренкерів протест теж нема ніякої відповіді. І це ще не все, то був тільки початок. Наскільки мені відомо, після Жаби десь добрий десяток шукачів зникло безслідно. І все ті, що з ними Боєр уклав купчу. Хто доведе, що підписи правдиві? Певна річ, дехто міг виїхати вночі або в туман, але все ж не всі, га, Доку? Принаймні не Жаба! І цього тижня знову двоє. Я звелів робити купчі при мені, але вони не дотримуються наказу. Сприйняли його як посягання на їхню особисту волю, а це в них усіх дуже вразливе місце. Ронні прислав мені останнім часом лише кілька копій з купчих, мовляв, до відома. Глум, та й годі, Доку! Ну, що ти скажеш?

Гол Слейтер стиснув кулаки і втупив очі перед себе. Тут, у цій кімнатці, сидів інший Слейтер. Не той дужий і рішучий, якого боялися вороги. Цього Слейтера мучили й гризли тяжкі сумніви, і він не міг дати їм ради.

Док мовчав. Що він міг сказати? Нарешті спитав:

— А що ти робиш, щоб їм перешкодити, Голе?

— Що ж я можу зробити, — здвигнув плечима Гол. — Я зібрав дванадцятеро чоловік, більше нема кого. Вони щоночі на зміну обходять пішки долину. Ми з Гаєм не годні скрізь устигнути. І оце все — мало, як бачиш.

Так вони й розійшлися, ні до чого не добалакавшись. У канцелярії на Гола чекав якийсь старий шукач.

— Ти знаєш мене, Слейтере? — спитав він.

— Тільки з вигляду.

— Я Вертем. Уже скоро сорок років, як я копаю золото, Голе. А оце хочу з тобою поговорити.

— Заходь, Вертеме, і розказуй, що тобі треба.

Він пропустив старого вперед. Той сів на стільчик і кинув зношеного капелюха додолу. Тоді почав оповідати:

— Послухай, Голе. Я ж казав тобі, що шукаю золота скоро сорок років і аж тепер нарешті знайшов щось путнє. Я вдячний Семові, всі шукачі мають йому дякувати. Я бачу, що тут робиться, але не можу вам допомагати, бо вже надто старий. Того я й тримаюся осторонь, тільки того. А тепер до діла. Я трохи насіяв, трохи намив та й ще дещо добуду. Саме на тому клапті, що я оце взявся до нього, є добрий пісок. А в мене на Сході є діти й онуки, вони будуть раді, як я на зиму до них вернуся. Та нащо ж я буду тепер спродуватися, сто чортів його матері! За якихось кілька тисяч доларів, коли я можу там добути ще кільканадцять? Я взагалі не хочу продавати займанки, Голе! А та сльота життя мені не дає, дня не мине, щоб він не прийшов і не забивав мені баки! Мовляв, іди до Боєрового шинку й підпиши купчу. Правда, він пропонує мені щоразу більше, але я не хочу продавати, не хочу, та й годі! Хай він дасть мені спокій, Голе, тому я й прийшов. Ну?