Долина Гнівного потоку, стр. 59

РОЗДІЛ 14

Коло підніжжя гір, де тяглася гола смуга піску, призахідне сонце, червоне, як кров, осявало ще небо. Між скелястим пасмом вершин і смугою лісів біля підгір’я удень гуляв рвучкий західний вітер. Він мережив жовто-сірий пісок неглибокими брижами і поминав золоту долину, наче гордував гарячковою метушнею, що там панувала. Люди в ній дарма чекали на його прохолоду. А як почало смеркати, вітер пішов на спочинок і тільки ледь-ледь повівав.

Осторонь від долини, десь за півмилі на північ, отаборилося дев’ятеро чоловіків: Біл Лік і його наймана ватага. Один із них, Метьюз, вугластий, потворний, сідлав свого довгоногого коня. Решта лежали навколо — хто курив, хто дрімав, а хто навіть спав. Метьюз, ведучи за повід коня, підійшов до Біла, який лежав горілиць, підклавши під голову сідло, і дивився в небо, що ставало чорніше.

— Я вже їду, — сказав він. — Тобі від мене нічого більше не треба?

Біл похитав головою і навіть не глянув на нього.

— Знову на тебе сказ напав? — спитав Метьюз майже з ненавистю. — Хоч словом озвися!

— Швидше вертайся і, як тобі вже сказано, домовся про все докладно, аби ми знали, що робити. Ще раз тобі товкмачити?

Біл говорив мало не крізь зуби.

Метьюз щось сердито буркнув і відійшов. Вони були трохи суперники, хоч Метьюз, як кожен у ватазі, визнавав Біла за шефа.

— Тобі треба якоїсь роботи, щоб химери з голови швидше вивітрилися, — додав він, сідаючи на коня.

Він поправив стремено і швидким клусом погнав коня вздовж пасма гір. Товариші дивилися йому вслід, аж поки вершник не розтав у темряві. Якщо все правда, що їм казано, то вони матимуть добрий шмат, а потім до зими вернуться назад у свої гори.

Через дві години над верхів’ями сосон у передгір’ї з’явилася червона, мов ягода, половина місяця, кинувши пучок проміння на пустельну смугу піску, на високі гори й табір під ним. Біл Лік лежав на сідлі. Він спав з лиця, швидка їзда всіх їх виснажила. Але й крім того, з Білом від торішньої осені діялося щось недобре. Пусте життя лишило на його обличчі свої карби, на вбрання він теж мало звертав уваги. Тільки чорні очі блищали, як завжди. Вони стали ще неспокійніші.

Коли Метьюз дістався в долину, там теж світив уже місяць, і йому не важко було знайти дорогу.

— Де тут Боєрів шинок? — спитав він якогось чоловіка.

Той показав йому на барак. Метьюз об’їхав низьку чотирикутну будівлю, шукаючи, де б прив’язати коня. Арчі побачив незнайомого й підійшов до нього.

— Гей, чорнопикий, це Боєрова халабуда? — спитав Метьюз.

— Так, Боєрова, — відповів Арчі.

— А що ти тут робиш?

— Боєр мій господар.

— Гм. А Ронні ти теж знаєш?

— Знаю.

— Піди й скажи комусь із них, що я тут. Скажи: Метьюз приїхав.

— Ходіть зі мною, — мовив Арчі.

— Роби, що тобі велять, чорна тичко! — вилаяв його Метьюз.

Арчі з незворушною міною пішов до салону. Метьюз скочив з коня, прив’язав його до якогось кілка й скрутив цигарку.

Арчі вернувся й знову мовив:

— Прошу, ходіть за мною.

Метьюз викинув недокурка, поправив на собі ладівницю і рушив за негром. Той привів його до Боерової кімнати, де господар з Ронні вже чекали на прибульця, і лишився стояти коло дверей. Гість підійшов до столу.

— Хто з вас Боєр, а хто Ронні?

— Хвилинку, — мовив Боєр і глянув на Арчі.

— Ще щось накажете? — спитав той.

Усі троє дивилися на нього.

— Хочете їсти? — спитав Боєр гостя.

Той кивнув головою і мовив, показуючи на негра:

— Хай би нагодував і мого коня, га? Я ж поїду назад.

Боєр дав служникові вказівки й відіслав його. Вони лишилися втрьох.

— Я — Метьюз, — мовив бандит. — Нас дев’ятеро чоловік. Ми отаборилися, не доїжджаючи долини. Біл вирішив краще спершу послати когось на розвідини.

— Могли б їхати зразу всі, — відповів Ронні. — Тут доведеться працювати більш-менш відверто — тобто зберігати видимість закону. Ну, та ви й самі розумієте. Що поробляє Біл Лік?

Метьюз стенув вугластими плечима, сів на стілець, що його підсунув Боєр, і кинув капелюха на канапу.

— Він такий, як завжди, тільки що з кожним днем стає несамовитіший.

— Тут він матиме не одну нагоду розважити душу, Метьюзе, і думки його звернуть в інший бік. У цій долині є двоє таких, що навіть йому не поступляться. Принаймні один.

Метьюз запитально глянув на нього.

— Гай Джілберт і Гол Слейтер, — тихо мовив Ронні.

— Ці імена нічого мені не кажуть.

— Не кажуть — але один із них послав на той світ Біллі-Корабля.

Метьюз витріщив очі:

— А він був тут? Ти глянь… Треба розповісти Білові! О, тоді тут буде цікаво. А ми вже думали…

— Біллі не встиг навіть вистрілити. Я не був там, але кожен погонич у долині може вам усе докладно розповісти.

У двері постукали, і ввійшов Арчі. Поки він розставляв напої та наїдки, всі мовчали. Нарешті Боєр кивнув йому головою, і негр пішов до дверей. Метьюз гукнув йому вслід:

— Тільки не перегодовуй коня, бо він, стерво, не знає міри! І лиши його осідланого.

— За годину поїдете, — сказав Ронні.

Арчі зачинив двері, швидко дав коневі їсти і обережно вийшов на вулицю. У Бренкерових вікнах не світилося, тому він побіг до табору корктаунців. Він довго шукав Тома, а потім Том так само довго шукав Гола Слейтера. Коли Слейтер через Добру годину опинився коло Боєрового житла, Метьюз уже поїхав.

Як Арчі вийшов, Метьюз хотів щось запитати, одначе Ронні перебив:

— А все-таки добре, що ви спершу приїхали самі. Я надумав щось інше. Вас приїде тільки семеро, а двоє з’являться окремо і того ж таки вечора покинуть долину назавжди.

Метьюз наморщив лоба.

— Чому це? У ватазі почнуться сварки: ніхто не захоче їхати. Тут же передбачається добра пожива — чи, може, ні?

— Ті двоє зразу дістануть свою платню і немалу, — твердо відповів Ронні. — А після всього їм належатиме ще якась пайка, це вже ви самі домовляйтеся. Але вони повинні зразу ж перейти гори, бо я не зможу

поручитися за їхню безпеку.

— Розкажіть до ладу, що ви надумали, — попросив Метьюз і жадібно допався до їжі.

Говорив Ронні, а Боєр лише потакував. Тільки раз перебив його:

— А може, доручити це діло двом чоловікам із ватаги Біллі? Тоді б Лікові хлопці лишилися разом і…

— Ні, — заперечив Ронні. — Цього разу треба діяти напевне і так, щоб ніхто не причепився! А крім того, ватагу Біллі тут добре знають.

Ронні викладав свій план далі, і Боєр подумки визначив, що він має рацію. Боєр другого ж таки дня, як тільки вони почали працювати разом, визнав перевагу Ронні. В їхній розмові кілька разів згадувалося прізвище шерифа.

Перед від’їздом Метьюза Боєр дістав із кутої залізом скрині чотири пачки грошей, і гість заховав їх до спідньої кишені. Метьюз осміхнувся: чимала сума, знаменито платять! І це за таку дурничку. Навіть великої небезпеки немає. Ці голубчики, видно, збирають тут добру сметанку. Він застебнувся на всі ґудзики, щоб не загубити грошей за перше діло, і подав господарям руку.

— Треба все скінчити щонайпізніше за чотири тижні, — мовив Ронні й підморгнув йому.

— Авжеж, тоді ми ще встигнемо чкурнути на південь, — відповів Метьюз і важко погупав надвір.

— Ну як? — звернувся Ронні до Боєра, що стояв коло завішеного вікна й чекав, поки надворі зацокотять копита.

Боєр не відповів, тільки легенько свиснув.

— Стривай, ти ще інших побачиш, — додав Ронні. — З цим я сам здибуюся вперше, але він, видно, має добрі пазури.

Метьюз швидко поїхав назад. Місяць уже зайшов, але небо було зоряне, і він добре бачив дорогу. Вибравшись із долини, він зупинив коня, дістав гроші, витяг з кожної пачки по три банкноти й заховав до іншої кишені, в штани. Врешті, йому теж належить щось за цю поїздку, а ті двоє й так матимуть добру платню за таке нікчемне діло.