Долина Гнівного потоку, стр. 28
— Ці нам якраз потрібні, як колька в боці, — буркнув Гол Слейтер.
Боєр під’їхав ближче і торкнув пальцями крисів капелюха, вдаючи приємно враженого:
— Ото несподіванка! Невже в тій симпатичній ущелині ходить ліфт?
— Тільки вниз, — відповів йому в тон Слейтер.
— Ми оглядали долину, і, крім нас, тут не було жодної живої душі, аж раптом вас наче хто вичарував з гори.
— Там є стежка, — мовив Слейтер. — Хто має добрі нерви, може скористатися нею. Ми надумали подивитися на гори по той бік ущелини.
Вони разом доїхали до табору корктаунців, тоді розділилися, і Боєр з Джілбертами пустили коней чвалом.
— Ми, певне, втрапили на невеличкі збори, га? — хитро запитав Берт.
Боєр промовчав. Аж як вони спинилися коло намету, що його тим часом поставив Кудлань, Боєр сказав, злазячи з коня:
— Сподіваюсь, ви маєте добру пам’ять на обличчя? Це може нам знадобитися.
Коли стемніло, у таборі корктаунців з’явилися Жаба і ще троє шукачів. Вони зайшли до Слейтерового намету, привіталися, і Жаба значуще глянув господареві у вічі. Гол сказав дружині:
— Ми підемо до великого намету, однаково тут тісно. Джо теж піде з нами. Ми можемо забаритися, тож не чекай на нас.
Дружина мовчки кивнула.
Джо повідомив про збори решту членів комітету. Його батько й Жаба йшли попереду. Жабині приятелі вели ззаду коней.
— Ти за них певний? — запитав Гол.
— Ми вже багато років знаємо один одного.
Цим було все сказане. Слейтер засвітив ліхтаря. До намету поволі сходилися люди. Мур прийшов з Томом. Нарешті зібралося сімнадцятеро чоловіків, старих і молодих. Вони посідали коло довгого, грубого столу, поклавши на нього спрацьовані руки й тихо перемовляючись. Дехто курив люльку або цигарку. Гол сидів на покуті. Ліхтар коло нього ледве блимав, освітлюючи його й Мурове обличчя: все інше тонуло в мороці.
— Джо, вийди й скажи охоронцям, хай не від’їздять далеко від намету, — звелів синові Гол Слейтер.
Шукачі замовкли, чекаючи на Джо. Нарешті той вернувся, кивнув батькові й сів. У наметі стало так тихо, що чутно було, як надворі ходить вартовий. Слово взяв Гол Слейтер. Він спокійно, діловито виклав свій план:
— Ми не можемо чекати, поки вони приголомшать нас новим мерзенством. Наше основне завдання — запобігати злочинам. Дехто з присутніх тут знає життя в таких таборах. Заздрощі, недоброзичливість і жадоба дрімають у душі багатьох шукачів і з кожною знахідкою дедалі більшатимуть. Починається з крадіжки, а кінчається грабунком і вбивством. Це один бік справи. А другий ще небезпечніший. Відразу після нас сюди напевне приїхали бандити, й мета в них одна — грабунок. Про це свідчить напад на француза та вбивство його свідка. І їх наїде ще більше. Між цими двома групами — чесними шукачами й бандитами — стоять великі й дрібні шахраї та люди, що не гребують випадковою крадіжкою. Всі вони хочуть збагатитися, відбираючи золото в шукачів, власників займанок, — кожен на свій лад. Отже, слід добре пильнувати табір: налагодити варту, стежити, прислухатися. Чим краще ми з цим ділом упораємося, тим більше буде певності, що не дійде до відвертої сутички. А як часом таки дійшло б, то один має помагати другому, а крім того, треба, щоб нас завжди була більшість. Не зашкодить, коли ми додамо собі трохи таємничості й наженемо страху: чесні люди нас не злякаються. Почнемо сьогодні увечері. Та про це потім…
Вони радились більш як дві години. Всі дістали якесь завдання. Наостанці Гол Слейтер роздав чорні пов’язки, які загодя приготував із сином, порізавши дві ковдри. Тоді всі вийшли надвір, і десятеро з них осідлали коней, а шестеро, по двоє, взяли обтесані вдень стовпи. Негр Том залишився в наметі.
Була тепла, зоряна ніч. Від тупоту кінських копит на таборовій вулиці багато шукачів, що спали надворі, зразу прокинулись. Вони вражено й недовірливо дивилися на той незвичайний похід, але не важились підійти ближче. Визирав також дехто й з наметів. Люди почали збиратися купками й шепотітися.
Процесія рушила на могилу вбитого. Там вершники позлазили з коней і швидко взялися до роботи. Замигтіли кайла, увігнані в землю заступи. Аж тепер надійшли кілька шукачів і відразу зметикували, що тут діється. Крім Семюела Мура і Гола Слейтера, що не затулили обличчя, вони в скупому місячному світлі нікого не впізнали: чорні хустки були пов’язані аж по самі очі. То було моторошне видовище: тиха ніч, люди не говорять ні слова, тільки чути шурхіт лопат. Мовчки й задумливо розійшлися шукачі до своїх наметів.
Ось кілька разів стукнув молоток: то в дерево забивали цвяхи. Скоро все було готове. Зарипіла збруя. Шестеро піших чоловіків попримощувалися ззаду за сідлами, і коні рушили чвалом до табору. Вершники роз’їхалися по долині, і над самітною могилою знову залягла тиша.
А коли вранці сонце позолотило гори й табір прокинувся, від намету до намету, від вогнища до вогнища покотилася звістка про нічну подію. З обох кінців долини люди йшли подивитися, чи правда, що поряд з могилою стоїть шибениця: два стовпи, вкопані в землю, а на них поперечка.
— Вони щось задумали, — спроквола сказав один худий шукач і зсунув шапку на потилицю. — На шибениці стане місця чотирьом.
Люди розійшлися до своєї роботи. Скоро вони вже налягали на лопати, пітніли в ядучій пилюці, насипали землю в сита й сіяли її, лаялися з розчарування або сяяли з радощів, їм знову на думці було тільки золото. Та іноді вони згадували могилу нагорі й шибеницю.
РОЗДІЛ 8
Шериф Бренкер із Нового Тендерна, середнього зросту, огряднуватий, не дуже веселий чоловік, в’їздив на рудій кобилі в долину. Бралося до обіду, і сонце пекло немилосердно. Бренкер спинив кобилу і скинув крислатого капелюха. З лівої кишені коло сідла він дістав, бозна вже вкотре за цю мандрівку, жовту яскраву хустку й задумливо витер обличчя, голову й шию. Хустка взялася темними плямами і була вже така мокра, що хоч викрути. А ще тільки весна, що ж буде влітку в цьому кам’яному казані!
Бренкер ненавидів спеку і цієї миті не був певен, чи не зненавидів і саму долину, ще навіть ногою не ступивши в неї. Історія з тутешнім золотом принесла неспокій у Міссурі і, звичайно, в його життя. Щоправда, в цьому дикому краю хоч де будь шерифом, то спокою не матимеш, але тут уже таке пекло, як ніде. І саме його сюди послано. Судді добре, він сидить собі у Вест-Філді й чекає, поки йому цих розбишак під ніс приведуть.
Бренкер звернув коня вбік і пропустив валку: кілька підвід, запряжених одні волами, а інші кіньми, і дві карети. Уже сама ця валка дратувала його. Державні службовці були вередливіші й тендітніші за багатьох жінок. Один навіть узяв із собою розкладне ліжко! Єдина втіха, що довго вони в долині не пробудуть. Знімуть карту місцевості, видадуть папери на займанки, складуть звіти, взагалі зроблять усе, що належить письмакам, та й поїдуть собі.
Бренкер нап’яв капелюха, підігнав коня і знов опинився на чолі валки. Звідусіль підходили шукачі, і їхня щира радість трохи піднесла Бренкерові настрій.
Посеред долини на нього чекав Боєр.
— Привіт, шерифе! Злізайте з коня й ступіть на золоту землю! — гукнув він весело.
— Вам вона дасть напевне більше золота, ніж його можна добути з півсотні середніх займанок, — сухо відповів Бренкер. — Інша річ мені.
Він перекинув праву ногу через сідло і зліз з коня. Вони поручкалися. Бренкер знав, що з цим чоловіком, який прийшов до нього в Новому Тондерні з бездоганними рекомендаціями, він буде не в найліпших стосунках. Бренкер мав до нього упередження й не завдавав собі клопоту приховувати свої почуття, бо такі людці завше наживаються коштом інших. І нічого з ними не вдієш, поки все лишається в межах закону; так уже повелося на світі. Здивувало також Бренкера, хоч він того й не показав, що цей дженджик прихитрився навіть у такому смітнику вбратися як на весілля.