Вбивство на 31-му поверсі, стр. 29

— Це зовсім недавній знімок, — пояснив господар. — Ми довго шукали, поки знайшли те, що треба. Такий тип тепер трапляється ще рідше, ніж колись.

Єнсен ще трохи погортав журнал, тоді відклав його і поглянув на годинник: 21.06.

— Приготуйте свої туалетні речі й ходімо зі мною, — сказав він.

Чоловік в окулярах мовчки кивнув головою.

У машині вони знов почали розмову.

— Я мушу вам сказати ще про одне.

— Про що?

— Завтра вранці в той самий час вони мають отримати такого самого листа Я оце якраз ходив його вкидати, як ви приїхали.

— Навіщо?

•— Так легко я не піддамся. Боюся тільки, що цього разу вони взагалі не звернуть на нього уваги.

— Що ви знаєте про підривну справу?

— Менше, як головний директор видавництва про Ге-геля.

— Тобто?

— Тобто зовсім нічого. Я навіть не служив у війську. Вже тоді був пацифіст. Якби я мав під рукою цілий військовий склад, то й тоді не зумів би зробити чогось такого, що могло б вибухнути. Ви мені вірите?

— Так.

На півдорозі до шістнадцятої дільниці Єнсен запитав:

— А вам ніколи не спадало на думку справді висадити в повітря будівлю?

Арештований відповів, аж як вони звернули на подвір'я дільниці.

— Так, спадало. Якби я вмів змайструвати бомбу і якби був певний, що жодна людина не постраждає, то, може б, і висадив її в повітря. А тепер це, так би мовити, чисто символічна бомба.

Коли машина зупинилася, чоловік промимрив, мабуть сам до себе.

— У кожному разі я все виклав. І кому? Поліцаєві. Він обернувся до свого супутника й спитав:

— Суд, певне, буде закритий?

— Цього я не знаю, — відповів Є не єн.

Він натиснув кнопку на щитку, вимикаючи магнітофон, виліз з машини, обійшов її навколо й відчинив дверці з другого боку. Тоді повів арештованого на реєстрацію, а сам піднявся до свого кабінету й зателефонував начальникові патруля.

— Адресу записали?

— Так.

— Візьміть іще двох людей і їдьте туди. Зберіть усі речові докази, які тільки зможете знайти. Справа негайна.

— Ясно.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Пошліть слідчого в ізолятор. Нехай запише свідчення.

— Ясно.

Єнсен глянув на годинника Було тридцять п'ять на десяту. До півночі лишалося ще дві години й двадцять п'ять хвилин.

— Єнсене! Де ви знов ділися?

— Закінчував слідство.

— Я шукаю вас уже два дні. Ситуація несподівано змінилася.

Єнсен промовчав.

— До речі, що означають ваші слова: «закінчував слідство»?

— Що я затримав винного.

У трубці почувся важкий віддих начальника поліції.

— І він признався?

— Так.

— І є докази?

— Так.

Начальник поліції, мабуть, замислився.

— Єнсене, треба негайно повідомити шефа концерну.

— Так.

От і повідомте. Думаю, вам годилося б самому сказати йому цю новину.

— Розумію.

— Мабуть, воно й краще, що я не зміг із вами раніше зв'язатися.

— Не розумію.

— Учора керівники концерну зв'язалися зі мною. Через міністра. Заявили, що, мовляв, найкраще припинити слідство. І що вони навіть ладні забрати свій позов назад.

— Чому?

— Здається, тому, що вони вважали, ніби слідство зайшло в безвихідь. І тому, що ваші методи видаються їм обтяжливими. Ви начебто шукали навмання і тільки даремне турбували невинних людей, до того ж вельми поважних громадян, що посідають високе становище в суспільстві.

— Розумію.

— Розмова була не дуже приємна. Я, признатися щиро, не мав великої надії, що ви впораєтесь у визначений термін, тому й піддався. Міністр спитав мене навпростець, чи я вірю, що ви доможетесь чогось. І я мусив відповісти: «Ні». Але тепер…

— Слухаю.

— Тепер, наскільки я розумію, становище цілком змінилося.

— Так. І ще одне.

— Що там знов сталося?

— Винний, мабуть, послав нового листа з погрозою, такого самого, як і тоді. Лист має прийти завтра.

— А погроза реальна?

— Навряд.

— Гм, якби навпаки, це була б справді унікальна ситуація: злочинця затримано за шістнадцять годин до злочину.

Єнсен промовчав.

— Так, тепер найважливіше сповістити шефа концерну. Знайдіть його сьогодні таки. Задля вашої ж користі.

— Ясно.

— Єнсене.

— Слухаю.

— Ви добре попрацювали. До побачення.

Єнсен поклав трубку, а секунд через десять знову притулив її до вуха. Набираючи номер, він почув з подвір'я істеричні зойки.

Щоб дізнатися, де тепер шеф, довелося згаяти п'ять хвилин. Ще за п'ять хвилин Єнсен додзвонився до вілли за містом, де шеф саме перебував. До телефону підійшов хтось із челяді.

— Я маю дуже важливу справу.

— Господар просив не турбувати його.

— Термінову.

— Нічим не можу допомогти. З господарем сталося нещастя, він тепер у ліжку.

— А в спальні є телефон?

— Авжеж.

— З'єднайте мене.

— Шкода, але це неможливо. З господарем сталося нещастя…

— Я вже чув. Покличте когось із родини.

— Пані вийшла з дому.

— А коли повернеться?

— Не знаю.

Єнсен поклав трубку й глянув на годинника. Чверть на одинадцяту.

Сир і бульйон ще й досі нагадували про себе згагою, і, перше ніж одягти плаща, Єнсен пішов до туалету й випив соди.

Вілла була розташована на схід від міста, кілометрів за тридцять, на березі озера, серед неторканого лісу. Єнсен їхав з увімкненими сиренами і дістався туди за двадцять п'ять хвилин.

Він зупинив машину неподалік будинку й трохи почекав. Коли з темряви виринув начальник патруля, він опустив бокову шибку.

— Кажуть, тут сталося нещастя?

— Яке там нещастя! Щоправда, він ліг у постіль. Але лікаря я щось не помітив. А вже минуло кілька годин.

— А докладніше?

— Це було… не пам'ятаю, о котрій годині, в кожному разі, вже смеркало.

— Ви бачили, що там сталося?

— Так, майже все. Я дуже вдало стояв. Мене не видно, а я бачу цілу терасу, кімнату внизу і навіть сходи до його спальні. І двері до спальні.

— Що ж там було?

— До них прийшли гості. З дітьми. Певне, задля неділі. Він замовк.

— Ну й що?

— З малими дітьми. Здається, якісь нетутешні гості,— задумливо повів далі начальник патруля. — Ну, діти гралися на терасі, а він з гістьми в залі щось пив. Думаю, що горілку, але, по-моєму, не з дорогих.

— Ближче до справи.

— Раптом. На терасу заскочив борсук.

— Ну?

— Заблукав, мабуть. Діти зчинили вереск, а борсук не може втекти, бо навколо тераси є таке поруччя. Борсук кидається на нього, а діти верещать дедалі дужче.

— Ну?

— Челяді поблизу не виявилося. І, крім нього, жодного чоловіка. Ну й, звісно, крім мене. Отже, він підвівся, пішов на терасу й побачив борсука, що метався на всі боки. Діти кричали, наче їх різали. Він трохи повагався, тоді підійшов до борсука й підштовхнув його ногою до виходу. Борсук пригнув голову і — хап його за ногу. Потім натрапив на вихід і втік.

— А шеф?

— Вернувся до хати, але не до гостей, а повільно піднявся сходами до спальні. Я бачив, як він іще відчинив двері, але перед порогом упав. Тоді наче застогнав і погукав дружину. Вона прибігла, відвела його до ліжка й зачинила двері. Мабуть, допомогла йому роздягтися. Потім кілька разів виходила по різні речі: по склянку й, певне, по термометр — я добре не роздивився.

— Борсук його вкусив?

— Та ні. По-моєму, просто налякав. А дивно…

— Що дивно?

— Та з борсуком. Вони звичайно взимку сплять. Я пригадую з телевізійної передачі, що в таку пору в них сплячка.

— Не вдавайтеся до зайвих пояснень.

— Слухаю, комісаре.

— Від сьогоднішнього дня можете вернутися до своїх звичайних обов'язків.

— Слухаю, комісаре.

Начальник патруля покрутив у руках бінокля.

— А чудне в мене було завдання, дозволю собі зауважити.

— Не вдавайтесь до зайвих пояснень. І ще одне.