Вбивство на 31-му поверсі, стр. 12

Єнсен згорнув диплом і вийшов.

Кабінет директора, що завідував кадрами, містився на двадцятому поверсі. Коло письмового столу сидів гладкий, присадкуватий чоловік із жаб'ячим обличчям. Усмішка в нього була не така натренована, як у директора видавництва, здавалась якоюсь кривою і навіть огидною. Він сказав:

— Смертельні випадки? Аякже, бувати. Вискакують.

— Вискакують?

— Еге ж, відбирають собі життя. Де такого не буває. Це була правда: за останній рік убито двох перехожих у центрі міста — на голову їм упали тіла Ще кількох покалічено. Такий зворотний бік висотного будівництва

— А крім самогубств?

— За останній рік померло ще кілька чоловік — і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.

— Дякую.

Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.

— Я ще чимось можу вам допомогти? — спитав він.

— Так, — відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом. — Що це таке?

Директор трохи спантеличився.

— Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.

— Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.

— Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва

— Скільки ви вже видали таких дипломів?

— Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.

— Де зберігаються дипломи?

— У моєї секретарки.

— Доступ до них вільний?

Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка

— Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?

Жінка злякалася.

— Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.

Директор помахом руки відпустив її і сказав:

— Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.

— Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.

— Гаразд. Це молена зробити.

Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:

— Які ваші головні обов'язки?

— Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще…

Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.

— А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.

За якусь мить він додав:

— Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,— зрештою, це взагалі наш стиль роботи.

Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому.

Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:

— Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію, — сказав він. — А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.

Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.

Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: «Пішов на пенсію достроково» або «Пішов за власним бажанням». Він обережно згорнув список і сховав до кишені.

Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.

— Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?

— Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.

— Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?

— Не думаю.

У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном — наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.

Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.

— Аж дивно, весна й сніг, — сказав один пошепки.

— Мені так шкода бідних квіточок, — озвався шеф глибоким, приємним голосом.

Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.

У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.

— Ну що?

— Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.

— Ви так гадаєте?

— З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед

ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: «Четвер, 16 год. 25 хв.».

Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: «Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу».

За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.

— Добудьте відомості про решту, — мовив він. — Приготуйте їх до мого повернення.

Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.

В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.

Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.

Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали, а як ще й статистика довела, що в кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.

У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.

Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.