Смерть манекенниці, стр. 32
А тепер про лікаря Петрашку. Яким чином я з'ясував, що він і брат Партеніє — та сама особа?
У докторській дисертації Камелії Скурту є кілька цікавих розділів, присвячених одному з досліджуваних випадків. Ідеться про Петрашку. Він іще студентом вважав себе за надлюдину. А старіючи, все більше й більше цінував матеріальний добробут. Тому й згодився позувати за великі гроші художникові Рафаелю Пуцінтелу. Той малював його обличчя на іконах і видавав їх за старовинні. В громадянки Боздог знайдено під час обшуку реєстраційну книгу з обліком проданих ікон. Там-таки зазначено їхню ціну й частину прибутку, отримувану братом Партеніє. В помешканні Петрашку я побачив ікону, де зображено святого з явно вираженими рисами обличчя господаря. Петрашку тоді не збагнув, що я викрив його. А Дойна Чумедря обмовилася тільки про свій візит до брата Партеніє, більше нічого не сказала. Якби була зі мною правдивіша, то не мала б синців на шиї від рук Петрашку.
Дід запалив половинку сигари й обвів поглядом присутніх. Дойна кусала нігті, Камелія втупила очі в підлогу, Вінченціу малював манекен. На обличчі Петрашку застигла фальшива усмішка, але Дід не став дошукуватися її причини. Він поспішав. Хотів побувати на похороні Йоани Рареу, а часу зоставалося обмаль.
— Тепер залишається з'ясувати, — вів далі Дід, — чи була смерть Йоани Рареу нещасним випадком, чи заздалегідь підготовленою. У Колентині ми знайшли оцього листа. Він написаний рукою Йоани й адресований її братові. З листа видно, що дівчина збагнула, в яку пастку попала. Вона пише про секту, брата Партеніє і свою присягу. Лист не потрапив до адресата. Без сумніву, його викрала Дойна й передала Петрашку, бо хотіла помститися Йоані за те, що брат Партеніє приділяє їй значно більше уваги. Лист датований першим квітня, а п'ятого квітня Йоана померла. Отже, це могло бути й навмисне вбивство. Петрашку зрозумів з листа, що рано чи пізно Йоана порушить присягу, дану сектантам. Безперечно, Йоана не відразу повідомила йому про свою вагітність. Свідченням цього є спроби самогубства — вона двічі кидалась під колеса машин, і лише уважність водіїв рятувала її від смерті. Потім вона мусила признатися Петрашку, що вагітна. Той насамперед зняв із себе всяку відповідальність, мовляв, не може вважатися батьком дитини, бо вигнання диявола в секті — справа гуртова. Хоч Петрашку взяв Йоану тільки для себе і ніхто не мав права доторкатися до неї. У листі до брата Йоана пише, що, можливо, стане матір'ю і їй доведеться одружитися з одним лікарем, який далеко старший за неї.
Дід знову глянув на Петрашку. З обличчя лікаря ще не зійшла зловтішна усмішка. У старого промайнула підозра, він устав із-за столу, підійшов до нього і торкнув за плече. Той безвільно схилився набік, так само презирливо всміхаючись. У куточках його рота Дід побачив червонувату пінку і все зрозумів: ціаністий калій. Петрашку тримав капсулу за щокою, З коли стало ясно, що все пропало, роздавив її зубами. Цього ніхто не помітив, навіть Алексіу, який сидів майже поруч.
Петрашку винесли з кімнати.
— А що мені робити? — спитала Камелія. — Я тепер бачу — мій син не винен.
— Так, добродійко, прямої вини немає ні за ним, ні за вами. Але, окрім законів кримінального кодексу, існують ще й інші закони. Ви вільні, можете йти додому. Поглянете у вічі молодшого сина і чоловіка, а також подивитесь на Вінченціу. І, може, тоді, шановна добродійко, зрозумієте, яка частка провини не знімається особисто з вас.
30
На цвинтарі Святої П'ятниці біля свіжої могили зібралося небагато людей. Труна з тілом Йоани Рареу стояла на дерев'яній підставці. Священик, маленький застуджений чоловік, правив панахиду, безперервно шморгаючи носом. Профіра Рареу, низенька, худа, схожа на привид у чорній одежі, схилилася над труною і вдивлялася в прозорі зеленаві очі Йоани, звернені кудись удалечінь крізь розкішну крону старого горіха. Поруч із матір'ю стояв Йоанин брат у військовій формі і плакав, немов дитя. Був тут і Василе. Абияк одягнений, він тремтів, наче в лихоманці, й силкувався відвести погляд від широко розплющених очей Йоани, напрочуд чистих для померлої людини. Справа стояв Гогу Помішор і підспівував священику, так само, як і той, весь час витираючи ніс білою хустинкою. Здавалося, він ураз постарів.
Перед тим як забили труну, Профіра попрощалася з дочкою:
— Коли тобі, моє дитятко, так на роду написано, прощай навіки.
Труну опустили в могилу. Біля горіха хтось у відчаї скрикнув. Дід побачив, як стинається в риданні Василе, припавши до старого стовбура. Хлопець оплакував своє втрачене кохання, перше кохання. Ніхто не підійшов утішити його.
Могильники засипали яму, люди розійшлися, а Василе самотньо стояв під деревом.
Сумний, згорблений виходив з кладовища Гогу Помішор.
— Як справи, друже? — спитав його Дід.
— Ти знаєш, маестро, у мене таке передчуття, що й мені вже скоро на той світ, — відповів патологоанатом, ніби жартома.
Але з того, як затремтів у нього голос, Дід зрозумів: його друг починає відчувати трагедію самотності, яку рано чи пізно доведеться пережити і йому.
— Хочу поїхати на село. Не був там уже років тридцять. Здається, там є в мене якісь родичі. Ти не гнівайся, що я забув сказати тобі про… Такий тоді в мене був стан…
— Облиш, Гогу, все гаразд. Можеш вважати, що відразу сказав мені, бо я, коли побачив її в тебе на столі, збагнув, у чому річ. Я помітив слід на руці — хтось дуже невміло зробив їй укол у вену. Параліч серця стався внаслідок занадто швидкого введення наркотика. У своїй практиці я десятки разів бачив такі випадки. Через те в неї очі не заплющилися і подив у них застиг, який навіть тебе приголомшив. Але тримайся, друже! Нам іще треба зробити багато в цьому далеко не досконалому житті.
— Я подав заяву на пенсію. Постарів я, Діду, — сказав Гогу.
Почувши з вуст свого друга звичне прізвисько, Дід відчув, як його вмить охопила невимовна туга, адже ніколи ще Гогу не називав його так.
— Завітай до мене, Гогу. Погомонимо, кави вип'ємо. Для нас уже дні стають коротшими, а ночі все довшими й довшими.
— Хоча б у мене діти були або ще хто-небудь… А то ж сам-самісінький… Учора я намагався пригадати своїх родичів. Здається, зовсім нікого з близьких немає. Мушу неодмінно поїхати на село. У мене заощаджено трохи грошей. Кому їх лишити? Вони ж мені нелегко дісталися, а лишити нікому. Ну, скажи сам, хіба не прикро?
— Та що тобі в голову лізе, чоловіче добрий? Ця дівчина не була твоєю дочкою, вона тобі зовсім чужа.
— Я думав, що саме таку дочку хотів би мати. Ти ж бачив, Діду, які в неї очі? Боже мій, що за очі!
Дід попрощався з Гогу на розі якоїсь вулиці. Він хотів провести його аж додому, але тяжка зажура товариша краплина по краплині просочилася і в його душу, йому стало дуже гірко, відчув гнітюче безсилля.
Недалеко від ломбарду Дід побачив Рафаеля Пуцінтелу. Той ніс за спиною в'язку ікон.
— Привіт, дідуню! Я вже чув новини. Сподіваюся, особисто я анітрохи не сприяв тому, що втратив свій хліб? Ще тол? як побачив тебе в мадам Боздог, зрозумів: мене чекають важкі часи й голодний пайок. Але для художника злигодні доконечні. Може, підшукаєш для мене клієнтів? Я певний: ти розумієшся на справжньому мистецтві. Інакше б я не дав тобі ікони.
— Я спробую допомогти тобі. Вірю в твій талант, юначе.
— Ліпше б ти не відкривав його, — сказав Рафаель і пішов геть.