Смерть манекенниці, стр. 3
Дід погасив сигару.
— А ви де працювали?
— Я був головним бухгалтером на четвертому будівельному комбінаті. Пішов, сказати б, на пенсію.
— Як ви довідалися про зникнення машини?
Леонте Скурту нахмурився і замість відповіді тихо закашляв, прикриваючи рот правою рукою.
— Син вийшов об одинадцятій годині прогуляти собаку і побачив, що машини на місці немає.
Ніби на підтвердження того, що в цій квартирі справді е собака, з суміжної кімнати почувся гавкіт, і Дід відразу догадався: королівський пудель.
— А крім сина, ніхто не помітив, що машини немає?
— Ніхто, я ж вам сказав — була пізня година.
— У машині залишено ключ запалення. Сподіваюся, він не з ваших?
Леонте почервонів, потім зблід і сильно закашлявся.
Дід приніс із кухні склянку води, Леонте відпив кілька ковтків, і кашель стих.
У суміжній кімнаті хтось зареготав, тоді двері повільно прочинилися. Дід мимоволі здригнувся: побачив хлопця з величезною головою, булькатими очима, роззявленим ротом, де жовтіли криві зуби. Помітивши незнайому людину, хлопець перестав сміятися і швидко зачинив двері.
— Старший син… Таке лихо… Маленьким упав з балкона… — пояснив Леонте і додав: — Він син моєї дружини від першого шлюбу.
Тоді стомлено відхилився на спинку крісла.
Дід узяв у передпокої капелюха і сказав:
— Доведеться ще раз потурбувати вас. Мені дуже прикро… Завдаю клопоту і вам, і вашому синові.
Ліфт не працював. Дід спустився з третього поверху сходами. На душу йому мовби камінь наліг.
4
Вийшовши на вулицю, Дід зателефонував лейтенантові Опрішану в криміналістичну лабораторію. Той повідомив:
— На буфері немає жодної прим'ятини, навіть подряпинки, отже, дівчину збито не цим автомобілем. Гальмовий шлях — два метри. Тим часом машина стояла за півтора метра від узбіччя дороги. Це викликає в мене деякі сумніви.
— І в мене, — відповів Дід, умить спохмурнівши.
— Знайдено сліди піску під педаллю акселератора. За структурою пісок кварцовий, напевне, річковий, в усякому разі, не морський. Крім того, в машині лишився запах тих самих парфумів, якими користувалася загибла дівчина, це свідчить про те…
— Що дівчина спочатку була в машині, а вже потім потрапила під колеса.
— Абсолютно точно, — сказав лейтенант.
Дід вийшов з телефонної будки і глянув угору, на вікна третього поверху. Хтось швидко опустив фіранку на одному з них, але Дід помітив, що то не Леонте і не той хлопець, якого він бачив у дверях. Отже, Василе, молодший син, був удома і ховався від нього. Дід хотів іще раз піднятися до Скурту, але передумав і пішов по тротуару.
У прозорому весняному повітрі дзвеніли пташині голоси, дерева починали вкриватися ніжною зеленню. Дід нарахував десятків зо два колясок з немовлятами і подумав, що цей рік буде щасливий і врожайний. Йому посвітлішало на душі. Старий детектив дав собі слово виконати останній обов'язок перед Йоаною Рареу — знайти вбивцю ще перед тим, як її поховають, хоч справа була досить складна і заплутана, його серце забилося дужче, на обличчі проступив рум'янець. Пригадав, яку юності, працюючи з комісаром Ізбешеску, він якось подав йому в письмовій формі таке зобов'язання (до речі, злочини були трохи схожі). Молодий і енергійний, він тоді виграв парі. Тепер хизуватися не хотів ні перед ким — слово, дане самому собі, було сильнішим стимулом, аніж папір, який Дід міг би подати, приміром, капітанові Алексіу.
Зайшов до кав'ярні, попросив склянку кефіру та рогалик. Його неприємно вразило, що відтоді, як він тут бував у перші дні після відкриття, все змінилося на гірше: рогалика навіть не покуштував — боявся поламати зуби.
Дід поїхав автобусом на вулицю доктора Лістера і розшукав будинок, який назвав йому капітан Алексіу.
Піднявся на мансарду. З кімнати долинало приглушене ридання, і Дід увійшов без стуку. Йому було цікаво, як реагуватиме Дойна Чумедря на несподівану появу сторонньої людини.
Дівчина лежала на канапі, накритій білим вовняним покривалом у чорних смугах. Не злякалася, байдуже поглянула на старого, не знати, чи й усвідомила, що він увійшов. Зодягнена абияк, з-під сорочки виглядали трусики апельсинового кольору, а по тому, як коливалися її груди, Дід здогадався, що ліфчика на ній немає. Капітан Алексіу повідомив йому, де працює Дойна: манекенницею на швейній фабриці. Отож вона мусила вміти швидко роздягатися й одягатися. Але зараз дівчина не поспішала.
У кімнаті не було жодного стільця, натомість на великому килимі лежали врозкид шкіряні подушечки. На стіні висіла абстрактна картина: яскраво зафарбовані трикутники різних кольорів. Вони гармонували з подушечками такої самої форми.
Дівчина встала з канапи, мовчки наділа блідо-зелений халат і жестом запросила Діда сісти. Тоді схаменулася: нечемно пропонувати літньому чоловікові місце на підлозі. Вибачилась і швидко винесла з ванної кімнати складаний стілець.
— Ви, напевне, з міліції? — спитала, витираючи сльози.
— Гадаю, до цього покою не заходив жоден мужчина віком за тридцять років, — сказав Дід з усміхом, щоб зняти напруженість.
— До цієї кімнати, відколи я тут мешкаю, взагалі не заходив жоден мужчина, — відповіла Дойна.
Сльози на її голубих очах враз висохли, погляд став колючим.
— Перепрошую, я пожартував без ніяких натяків…
— Мене ваші натяки зовсім не обходять. Йоана померла, нічого страшнішого не може бути. Коли б ви знали, як я страждаю… Вона була така добра, щира й чиста.
— А коли ви, панно Дойно, познайомилися з нею?
— Три роки тому ми зустрілися у Василе Скурту.
— Отже, Василе її все-таки знав?
— Чому «все-таки»? Вони товаришували. Але між ними не було нічого, це я знаю напевне.
— Наскільки мені відомо, Йоана мешкала з вами, хоч у її матері є квартира в Бухаресті. Так ви сказали капітанові Алексіу.
Дойна сіла на подушечку і прикрила коліна полою халата.
— Так, це правда. Манекенниці не можуть жити де попало. А в її матері маленька кімната на задвірках поліклініки Вітан. Ми мусимо завше гарно вдягатися, купуємо на фабриці модне вбрання: після демонстрування одягу маємо право вибрати собі будь-яку модель за підходящу ціну. Коли б Йоана жила в матері, то не мала б жодної перспективи.
— Про яку перспективу ви говорите?
— А про таку, що коли прийде час одружуватися, не приведеш чоловіка хтозна-куди.
Дід запалив половинку сигари.
— Але ж ви самі, люба дівчино, щойно сказали, ніби до цієї кімнати не заходив жоден мужчина, чи я вас не так зрозумів?
Дойна прикусила нижню губу.
— Я сказала щиру правду. Та це не означає, що ми збиралися завжди жити, як черниці.
Дід спохмурнів, і Дойна збагнула: ця фраза йому не сподобалася.
— Вам, либонь, не до вподоби мої слова, та інакше я говорити не вмію. Я впрохала матір Йоани дозволити їй мешкати зі мною, бо вдвох легше прожити. Ми готували їжу вдома, можете поглянути — у ванній є газова плитка. Ми домовилися не мати ніяких серйозних стосунків із чоловіками, поки не надбаємо собі вдосталь гарного вбрання і не вивчимо якусь іноземну мову. Ви ж самі знаєте, чого варті мужчини.
— То ви давно знайомі з Йоаною? — спитав Дід лагідніше.
— Ми навчалися в одному ліцеї. З дев'ятого класу. До того я жила в Урзіченях. Там мої батьки. Йоанин тато загинув під час залізничної катастрофи. Він працював десь під Бухарестом.
— Чи не дасте мені, панно, склянку води?
— Чому ж, будь ласка. Може, хочете з варенням? Ми самі зварили.
Дід випив холодної води і поставив склянку на тацю, йому стала подобатись Дойна, хоч спочатку вона не викликала в нього довіри.
— Чому ви обрали таку професію?
— Бо ми вродливі і статурні, як сказала товаришка з відбіркової комісії. Вона ж попередила, що нас відразу виженуть, коли ми не будемо шануватись не тільки на роботі, а й на дозвіллі. Можете прочитати наш щоденник — ми записували все, що робили. Ми сподівалися, що хоч і не забезпечені, але коли будемо серйозними, то зможемо повиходити заміж. Пробували вступити до інституту — обидві провалилися, конкурс великий, і грошей у нас не було.