Смерть манекенниці, стр. 17

— Ваша дружина сама лікує Вінченціу?

— Разом з Петрашку. Вони й мене лікують удвох.

— Петрашку не одружений?

— Ні.

— Добродію Леонте, покажіть мені, будь ласка, кімнату Вінченціу.

Леонте всміхнувся:

— Бачу, ви не дуже вірите моїм словам.

— Є така приказка: довіряй, але й перевіряй.

Леонте відчинив двері, що вели з їхньої спальні в кімнатку Вінченціу. Вона була маленька, майже така, як у Еви Ласло. Ліжко, шафа, тумбочка й кілька гантелей — більш нічого.

Підійшовши до вікна, Дід побачив потерті краї лутки, а лід вікном — батарею центрального опалення. Зрозумів, до чого Вінченціу прив'язував вірьовку.

— Чи не могли б ви, добродію Леонте, відчинити шафу? Тільки, будь ласка, не ображайтесь.

Леонте знову всміхнувся й відчинив обидві половинки. Крім одягу й білизни, там нічого не було.

— А що вас цікавить? — спитав Леонте. — Може б, я допоміг?

Запобігливість господаря насторожила Діда.

Він висунув шухляду й побачив у ній вірьовку, ту саму, на якій уночі Вінченціу піднявся в кімнату. Вона була тонкувата — дивно, що витримувала таку вагу. Могла порватися в будь-який момент.

Леонте пояснив:

— Хлопець зберігає її на згадку. Напевне, Камелія розповідала вам. Десять років тому Вінченціу не міг сам встати з ліжка, і вона купила йому цю вірьовку. Я прив'язав її до батареї, Вінченціу тримався за неї і навчився вставати.

На тумбочці Дід побачив коробочку з ліками і шприц у футлярі. Прочитав етикетки, але нічого не зрозумів. За все своє життя він не мав справи ні з медикаментами, ні з лікарями, хіба що під час розслідування консультувався з ними або хтось із лікарів був замішаний у якійсь справі.

— Сподіваюся, ви не знайшли нічого компрометуючого? — іронічно спитав Леонте.

— У мене такої мети не було, добродію.

Дід ніби ненароком випустив з рук сірникову коробочку. Нахилився підняти її й заглянув під ліжко. Там нічого не було. Він пригадав запевнення Еви Ласло, що вона бачила в шафі дівчину. Справді, шафа чимала, у ній можна стати на повний зріст. Дід вірив — то не галюцинації. Але кому потрібно було ховатися в шафі і, головне, навіщо?

Дід помітив на обличчі Леонте острах. Нижня губа в нього злегка тремтіла. Без сумніву, він догадався, що саме шукає Дід. Догадався і стривожився.

— Будь ласка, передайте Вінченціу: сьогодні о дванадцятій я прийду поговорити з ним, — сказав Дід.

Леонте спохмурнів.

— Я вважаю, що вам не слід говорити з Вінченціу. Коли ж ця бесіда необхідна, то мусить бути присутня й Камелія. Він дуже вразливий, з ним може трапитися все.

— Що може трапитися? Адже ви самі недавно переконували мене: у Вінченціу ненормальне тільки обличчя. Та й то, на мою думку, ви перебільшуєте.

Дід вийшов на вулицю через головний під'їзд — навпроти трамвайної зупинки. Він запалив сигару й краєм ока зиркнув на вікно в квартирі Скурту. Фіранка була трохи відхилена, Леонте стежив за ним. Підійшов трамвай, і Дід поїхав.

На першій зупинці він вийшов, повернувся назад і зайшов у будинок з чорного ходу.

Спустився в підвал, прислухався — жодного звуку. Увімкнув кишеньковий ліхтарик, шукаючи місце, де можна було б сховатися в разі необхідності. Нічого підходящого. Натиснув кнопку електровимикача, світла немає. Дід почав оглядати підсобки, присвічуючи ліхтариком, їх тільки сім, хоч родин у цьому блоці мешкає більше. А може, Скурту мають комірчину в іншому місці? Одначе інтуїція підказувала: треба спочатку обстежити тут. Соління, лахміття, дитячі коляски, санчата — і все просякло запахом квашеної капусти. В одній із ніш він побачив старий медичний стіл. Отже, інтуїція не підвела. У цьому будинку, крім Камелії, медиків немає, значить, комірчина належить Скурту.

При тьмяному світлі ліхтарика важко знайти серед мотлоху те, що шукаєш. Раптом Дід здригнувся. Із мішка виглядала нога. Ліхтарик ледь не випав у нього з рук. Давно вже він не відчував такого страху… І в цей момент двері, що вели до підвалу, зарипіли, і хтось почав швидко спускатися по сходах. Дід вимкнув ліхтарик і кинувся в кінець коридора. Серце шалено билося, готове вирватися з грудей. Тепер він пожалкував, що не взяв пістолета, який давав йому Алексіу. Може, доведеться захищатися, а сили вже не ті.

Крізь двері пробивалася смужка денного світла. Дід упізнав Леонте. Той ішов із свічкою, обличчя в нього було бліде, як віск. Паралізована рука підв'язана, але свічку він тримав у ній. Зачинився у своїй комірчині, і звідти хвилин з п'ятнадцять чулися глухі удари молотка чи іншого важкого предмета. а потім хрускіт розбитого картону. Через якийсь час Леонте вийшов із мішком під пахвою, погасив свічку й попрямував до виходу. В протилежному кінці коридора спалахнуло світло, і Дід побачив, що Леонте заходить до іншого приміщення.

Навшпиньки пішов слідом, став за дверима й почав спостерігати. Леонте відкрутив кран, запалив газ у великій печі, де був умонтований чималий казан для виварювання білизни, і висипав туди все, що було в мішку. Тоді пустив воду, заглянув у казан і накрив його. Вимкнув світло і вийшов. Угорі якась жінка спитала його:

— Як ся маєте, добродію Леонте? Як ви себе почуваєте?

— Трохи краще. Я оце запалив газ, сьогодні наш день у пральні.

Двері зачинилися, настала тиша. Дід зайшов у пральню, присвітив ліхтариком і підняв накривку казана. Там плавали уламки манекена. Вони вже розмокли і втрачали форму, але Дід помітив, що потилиця манекена пробита. Можливо, саме в це місце вдарив молотком Леонте.

Дід накрив казан і вийшов із підвалу. Надворі сяяло сонце. Він полегшено зітхнув.

17

Здивувався, побачивши, що назустріч іде Панаітеску.

— Шефе, Алексіу попросив розшукати вас. Дисертацію Камелії Скурту привезуть з Тімішоари тільки вечірнім літаком. Але він сказав мені таке, що можна впасти. Вас хотів побачити Гогу. Він телефонував Продану. Виявляється, у Йоани витекло зовсім мало крові. Гогу певний, що вона була мертва задовго до того, як її збила машина. Просив вас обов'язково зайти до нього. А що я вам казав?

Дід притулив руку до живота. Голод і втома нагадували про себе. Панаітеску спочатку не хотів іти в їдальню, але Дід сказав, що пригощає, і він погодився. З апетитом з'їв дві котлети, поки Дід випив склянку кефіру.

— Справа заплутується, шефе, чи не так?

— Здається, я нарешті знайшов слід, — відповів старий і розповів Панаітеску про сьогоднішній візит до Леонте Скурту.

— Ви гадаєте, Йоану вбив отой потвора з жаб'ячою головою?

— Поки що не маю права сказати щось певне, але сьогодні я, в усякому разі, став набагато розумнішим, ніж учора.

— Ледь не забув! — Панаітеску вийняв із кишені папірець. — Алексіу передав. За всіма сектами, крім двох, давно стежать хлопчаки. «Хіба заборониш людям помолитися?», каже Алексіу, «Аби вони тільки не порушували громадського порядку, то бог з ними». Але дві секти щоразу змінюють місце збору. За ними важко встежити ще й тому, що при вступі дається сувора клятва нікому ні про що не розповідати. Віруючі фанатично дотримуються її.

— «Божественна секта», — прочитав Дід і скривився.

— Останнє моління відбулося в районі Білого Озера, будинок Ф-2, вулиця Кактусів.

— Яких тільки назв не навигадують для вулиць!

— Мабуть, туди, де вулицям назви дають, проник якийсь мексиканець, — пожартував Панаітеску.

Дід заплатив за обід і сказав:

— Поїхали до Гогу. Сподіваюся, ти вже не голодний?

— Я завжди встаю з-за столу голодний. Це мій девіз. Я десь читав, що один чоловік отак робив і дожив до ста років. З моїм апетитом я з'їв би ще три порції. А квасолю доведеться перенести на завтра — сьогодні ми вже понаїдалися. Приготую на славу, як ніхто в світі. Думаєте, випадково в усіх великих ресторанах шеф-поварами працюють чоловіки?

Вони застали Гогу в кабінетику біля анатомки. Лікар був дуже смутний, навіть не помітив, як вони увійшли.