Смерть манекенниці, стр. 16

— Ви знаєте, панно Дойно, у мене таке враження, ніби брат Партеніє з його вірою не дуже піклується про чистоту вашого сумління. Доведеться нам зайнятися вами. Уже восьма година, поспішіть, а то спізнитесь.

Дід запхнув собі в кишеню детективний роман і вийшов. На душі в нього було дуже гірко.

16

Аж до вулиці Лепушняну Дід не промовив жодного слова. Віддав Панаітеску роман «Смерть манекена», і той, зрадівши, що його передбачення збувається, ледь не заїхав у Димбовицю.

— Треба бути уважнішим, Панаітеску.

— Вибачте, шефе. Я ж вам відразу сказав: усе так і було. Книжку взято за основу. Якби ви мене послухали, ми б уже далеко просунулись. А то, бач, тупцюємо на місці.

Дід суворо поглянув на нього. Панаітеску збагнув, що переборщив, і почав насвистувати свою улюблену мелодію.

— Фальшивиш, Панаітеску.

Зупинивши автомобіль у вказаному місці, водій ображено промовив:

— Я вже сорок літ насвистую цю саму мелодію, і ви часто називали її ангельською. А це, бач, фальшивлю. Хіба взяли б мене тридцять років тому в хор Святої Трійці, коли б я не мав виняткового слуху? Просто, шефе, ви не в гуморі. І хочу вам нагадати, що в мене більш нема талонів на бензин. Крім того, мені слід підстригтися.

Дід усміхнувся, вийняв із гаманця двісті лей і п'ять талонів на двадцять літрів. Віддав Панаітеску, зауваживши:

— Чимдалі, шановний колего, ти стаєш усе прагматичнішим. Я присвячую окремий розділ у мемуарах цій рисі твого характеру. Дам тобі прочитати.

Панаітеску часто чув слово «прагматичний», але не розумів його значення, тому вважав себе приниженим. На знак великої образи прикусив лівого вуса.

— Не гнівайся, любий Панаітеску. Будь ласка, поїдь до Алексіу, візьми в нього докторську дисертацію Камелії Скурту, якщо її вже надіслали з Тімішоари, і нехай він дасть усі адреси релігійних сект Бухареста. Подивися, чи немає серед них якої-небудь адреси в тому районі, де вчора зникла на твоїх очах Дойна Чумедря. Здається, ми на правильному шляху, і в цьому велика й твоя заслуга. Я ж від тебе правди не приховую.

Панаітеску знав, що він прибільшує, але було приємно. Побожно глянув на Діда:

— Усе зрозуміло, шефе. А ви собі грошей хоч трохи залишили? Бо мені вони зараз не дуже й потрібні…

— Скажи Алексіу, що я зайду до нього о четвертій. Грошей мені не треба, а давно вже хочеться поласувати квасолею з копченою ковбасою. Хоч і печінка, дідько б її вхопив, болітиме, але ж така смакота!

— Я цибулю не пересмажуватиму і замість масла візьму олію.

— Тобто ввечері я помру від задоволення, домовились?

— Не турбуйтеся, шефе, усе буде гаразд, маю про запас кілограм питної соди.

Дід обійшов навколо будинку, де жила сім'я Скурту, і вирішив піднятися на третій поверх чорним ходом. Не встиг дійти до площадки другого поверху, як почув чиїсь кроки. Хутко сховався у кам'яну нішу в стіні. Повз нього пройшла жінка. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій свічку й сірникову коробочку. Дід почекав, поки вона спустилася в підвал, й обережними котячими кроками пішов по сходах угору. Кілька разів натиснув кнопку дзвінка, і йому відчинив Леонте Скурту. Він анітрохи не здивувався, побачивши Діда.

— Ви самі, добродію Леонте?

— Сам. Дружина в лікарні, Василе в бібліотеці, а Вінченціу, мабуть, десь гуляє.

— Ви не боїтеся відпускати його самого?

Леонте сів на стілець, запросив і Діда сісти, зібрав розкладені на столі папери з колонками цифр.

— Виконую роботу для кав'ярні «Біхор» — звіряю рахунки. Воно ніби й не личить колишньому головбуху займатися такими дрібницями, але я вважаю, що ніякої праці не слід соромитись. Ви питаєте про Вінченціу. А чому, власне, треба за нього боятися?

— Ви йому не батько, але, як бачу, обидва хлопці для вас однакові.

Леонте почав масувати правою рукою білі пальці паралізованої лівої руки й відповів:

— Не зовсім так. Я завжди приділяв Вінченціу більше уваги, ніж Василе. Це й не дивно — він дуже нещасний. Думаю, і ви б інакше не змогли.

— Може б, і не зміг, але, в усякому разі, намагався б робити це делікатно, щоб не травмувати другого хлопця. Та я не повинен втручатися у ваші сімейні справи. Мене цікавить одне: чи не помічали ви у Вінченціу якихось дивних звичок?

— Майте на увазі, — відповів Леонте, — підозрювати його в чомусь поганому просто абсурдно. Вінченціу завжди був на диво спокійний. Правда, інколи він надовго впадає в меланхолію, але дружина певна, що це скоро минеться. Ми хочемо влаштувати його на роботу. Шкільний курс він пройшов дома, проте підготовлений добре. Зараз я підучую його бухгалтерській справі. Десь у невеликій установі, в окремій кімнаті, Вінченціу міг би працювати. Практично він здоровий, ненормальне в нього тільки обличчя.

— Вибачте, будь ласка, але ви не відповіли на моє запитання: помічали ви щось дивне в поведінці Вінченціу?

— Ніколи. Я міг би навіть сказати, що Василе дивакуватіший за нього. Він так неймовірно страждав, коли не вступив до інституту, просто жах! Я радив йому йти в технікум — на мою думку, це перспективніше. Але Камелія була проти і, звісна річ, переконала Василе. Сучасна молодь боїться всього, що не зветься університетом. Через те йдуть на будь-який факультет, навіть без покликання, аби тільки туди. Безглуздя! Практичний, конкретний фах завжди був і буде золотою жилою.

— Пане Леонте, я розумію, чому ви приховали від мене, що Василе був знайомий із Йоаною. Більше того, Йоана приходила до вас напередодні нещастя. Хіба не так?

Леонте спохмурнів.

— Хто вам сказав?

— Яке це має значення? Я знаю, ви наказали всім мовчати не через те, що приховуєте якусь таємницю. Просто вам не потрібні зайві клопоти. Тим паче присутність такої людини, як я, з безліччю запитань і, чого гріха таїти, з підозрою — задоволення не приносить. Крім того, у вашій родині немає цілковитого взаєморозуміння, як би ви не намагались переконати когось у протилежному. Чи, може, я старий причепа?

Леонте встав, пішов у ванну, і Дід побачив, як він проковтнув одну за одною дві таблетки.

— Мене щодня мучить мігрень. Василе признався вам, що був знайомий з Йоаною?

— Він чи хтось інший — яка різниця?

— Хоч у нашій сім'ї немає цілковитої гармонії, але я не сказав би, що вона відсутня зовсім.

— Яка там гармонія, пане Леонте, коли ви підозрюєте власну дружину? А в ситуації з Йоаною вам хочеться одного — аби тільки вас не турбували.

— Юність схильна все перебільшувати, геть усе, пане комісар. Але не тільки Василе, а навіть мене шокували дружні стосунки Камелії з лікарем Петрашку. Оскільки я бачу, що вам відомо більше, ніж я думав, буду з вами цілком відвертий. Я зробив трагедію з дрібниці. Хтось надіслав мені на роботу анонімку. Я й сам знав — Камелія ніколи палко не кохала мене. Мабуть, тому лист так боляче вразив моє самолюбство. Я прийшов додому пригнічений. Не думайте, що інсульт стався внаслідок нашої суперечки. Зовсім ні. Вона дала тільки поштовх — у мене був високий тиск. Я несправедливо звинувачував Камелію. Мушу зізнатися: колись давно я вже підозрював її. Вона знала Петрашку ще з інституту, потім вони знову зустрілися в Бухаресті. Ми ж довго жили в Тімішоарі. Мені було відомо, що в інституті Камелія кохала Петрашку. Але хто ж не закохується в студентські роки? Коли ми переїхали до Бухареста, Петрашку став учащати до нас. Я переконаний, що Василе глибоко помиляється, так само, як помилявся раніше і я, — у Камелії немає іншого життя, крім Вінченціу. Я розумію її, адже це її син.

— А вам не здається занадто перебільшеною турбота лише про одного з членів сім'ї?

— Спочатку я вважав її навіть патологічною, а потім зрозумів Камелію. З одного боку, це материнська любов, а з другого — професійна амбіція. Не забувайте — десятки її наукових робіт опубліковано в нас і за кордоном. Тепер, після багатьох літ спільного життя, я впевнився: вона одружилася зі мною, аби мати можливість займатися наукою.