Майже опівночі, стр. 39
— Майку, тобі не…
— Спокійно, люба. Йди як ідеш і не озирайся.
— Вони нас упізнали, Майку.
— Я вже давно це зрозумів. 1— Я боюся.
— Не треба. — І він усміхнувся їй, сяйнувши білими зубами, які так гарно контрастували з темною засмагою обличчя.
Майк і Пет простували далі. Ось вони вже йдуть цим довгим, ясно освітленим коридором.
— Ну-ну, — всміхнувся Майк Джеффріз. — Здається, саме зараз вони збираються влаштувати виставу.
Він озирнувся навколо. І попереду, й позаду не видно було ні туристів, ні бізнесменів. Ні жінок, ні дітей. Усі наче повимирали. А в самому кінці коридора він побачив невеликий гурт чоловіків. Кілька інших увійшли в коридор слідом за ними.
Джеффріз знав, хто вони. Хіба це міг бути хтось інший? Він чекав зустрічі з ними. Майк і Пет ішли собі коридором, аж поки до людей, які чекали на них, лишилося кілька метрів. Джеффріз побачив чоловіка у формі генерала ВПС. Одна зірочка. Йому здалося, ніби він упізнав його, ніби бачив його колись, дуже давно. А втім, яка різниця… Решта були йому незнайомі. Але й це не мало ніякого значення. Він розумів, що то працівники ФБР. Кілька чоловіків, які стояли трохи позаду, тримали в руках пістолети.
Він їх не знав, зате вони чудово знали його. Досконало вивчили його обличчя, як і обличчя Пет, — за фотографіями.
Чоловік, що стояв попереду інших, поглянув Джеффрізові просто у вічі. А тоді заявив без передмов:
— Далі дороги немає, Джеффрізе. Вистава скінчилася. Майк Джеффріз посміхнувся до нього.
«Надто він упевнений, — подумав Вінсент. — Невже, чорт забирай, Шерідан мав рацію?..»
— Ви можете самі спокійно піти за нами, — провадив Він-сент. — Або ми вас заберемо. На ваш розсуд.
Джеффріз засміявся. Спокійний, упевнений у собі. Він помітив, що генерал не зводить з нього очей.
— Не буде ні того, ні того, — відказав Джеффріз. Голос у нього виявився на диво звучний. — Ми полетимо цим літаком.
Вінсент зробив знак рукою. Агенти почали змикатися кільцем навколо них.
Та Майк і далі посміхався.
— У вас тільки чотири бомби, — сказав він. Його очі, що схрестилися поглядом з очима Вінсента, блиснули холодним металом. — А тому не робіть дурниць.
— Ми знаємо, що в нас чотири бомби, — мовив Вінсент. Він почував себе цілковитим йолопом, маріонеткою, яка сліпо підкоряється помахам рук цього суб'єкта. — Ну то й…
«Валіза. Валіза в його руці. О боже! Шерідан мав рацію. В цій валізі п'ята бомба!»
Вінсент широко розкритими очима дивився на шкіряну валізу.
Майк Джеффріз прочитав його думки.
— Ви вгадали, — сказав він. — Ми сідаємо в цей літак. Ви нам не перешкоджаєте. Навіть не намагаєтеся це зробити. Бо якщо спробуєте… — Він знову посміхнувся й знизав плечима. — Якщо хто-небудь підійде до мене ближче, ніж на два метри, або хоча б пальцем торкнеться Пет, це місто зникне з лиця землі.
Запала тиша. Потім Вінсент почув, як Майк Джеффріз заговорив, майже тими самими словами, якими Шерідан пояснював йому це у вертольоті:
— Детонатор цієї бомби обладнаний ручною системою блокування, — мовив Джеффріз, і слова його гучною луною відбилися в довгому коридорі. — Перші п'ять ланок блокування ро-зімкнуто. Я притискаю рукою останню ланку. Якщо я припиню тиск, можете послати Лос-Анджелесу вітальний поцілунок.
«Прокляття! Він має рацію. Милий боже, ми таки не можемо торкатись його! Якщо ми його застрелимо або щось іще… Якщо він чомусь послабить тиск, хоч трішечки, як сказав Шерідан, відбудеться детонація, і…»
Джеффріз підійшов ще ближче до Вінсента, не відводячи від нього очей.
— Нам нема чого втрачати, — сказав він.
Вінсент усе ще стояв нерухомо. Здавалося, примерз до місця.
— Ану торкніться мене, — мовив Джеффріз тихим, скрадливим голосом, майже пошепки. — Спробуйте.
Вінсент відчував, що йому от-от стане погано. Він зробиз знак своїм людям і хрипко наказав:
— Пропустіть їх.
Майк Джеффріз і Пет Х'юз пройшли повз них. Раптом Джеффріз спинився і знов обернувся до Вінсента.
— Може, ви недооцінюєте мене, то глядіть, не робіть цієї помилки, — холодно сказав він. — Якщо цей літак сяде деінде, крім Парижа, якщо хто-небудь потурбує нас на борту чи після приземлення, на цьому з жартами буде покінчено, містере. Я відпущу цю штуку.
І вони з Пет пішли далі серед мертвої тиші. Вінсент обернувся до своїх агентів:
— Дайте їм спокій. Не чіпайте їх. Ми не можемо нічого вдіяти… — Голос його тремтів.
Через двадцять хвилин літак ДС-8 компанії «Ер Франс» злетів у них перед очима в небо.
18
Генерал Шерідан звернувся до митного урядовця:
— Ви маєте змогу зробити для мене екстрений виклик?.. Чудово. Мені потрібен Білий дім. Використайте код Альфа-Квебек-шість-шість. Скажіть їм, що говоритиме генерал Артур Шерідан. Вони з'єднають вас негайно.
— Гаразд, сер. Пробачте, генерале, а кого викликати?
— Президента. Президента Даулінга. Я почекаю тут. Митник хотів був щось сказати Шеріданові, але прикусив язика й узявся за телефонну трубку,
Шерідан відійшов разом з Вінсентом у куток кабінету.
— Ми не можемо допустити, щоб вони приземлилися в Парижі.
Обличчя Вінсента спотворювала гримаса.
— Чи, ви гадаєте, я цього не розумію? Але що ми можемо вдіяти?!
— Зробити простий арифметичний підрахунок, — відповів Шерідан.
— Про що ви…
— На борту цього авіалайнера сто сорок чоловік, — сказав Шерідан. — А в Парижі живе кілька мільйонів. От і прикиньте…
— Ви натякаєте на те, щоб… Але ми не можемо такого зробити!
— Чому ж, під три чорти? — спалахнув Шерідан. — Якщо у вас є кращі пропозиції, викладіть їх мені зараз же.
— Але ви не маєте повноважень на таку акцію, — заперечив Вінсент.
— Ми обговоримо це іншим разом, — відрубав Шерідан. — Поки що, в цю мить, нам ніяких заходів уживати не треба. Маємо досить часу, поки цей літак опиниться над Північною Атлантикою, далеко від населених місць. А тим часом…
Митник уже простягав йому телефонну трубку, і він схопив її.
— Сер, говорить генерал Шерідан… Так, сер. Ситуація така…
Поклавши трубку, він повернувся до Вінсента.
— Президент сказав, щоб я все зважив. Вінсент мовчав.
— Він сказав, що повністю підтримає будь-які акції, що їх я визнаю за необхідні.
Вінсентові наче мову одібрало.
— Менш як за годину ми будемо в Нортоні, — сказав Шерідан. — На той час я прийму рішення.
«Бреше, — мовив Вінсент сам до себе. — Він уже прийняв рішення».
— Робін-Гуд-шість, Робін-Гуд-шість, говорить Куїн-Мері. Як чуєте? Прийом.
Пілот ведучого винищувача-перехоплювача Ф-106 натиснув кнопку переходу на передачу.
— Куїн-Мері, говорить Робін-Гуд-шість, чую вас добре, прийом.
Оператор радіолокаційної станції наведення стежив за індикатором з тією невимушеністю, яка приходить з досвідом. Ось з'явилися два літаки Ф-106, що летять на висоті п'ятнадцяти тисяч метрів за сто миль від берегів Гренландії.
— Екстрене перехоплення, повторюю, екстрене перехоплення, — передав оператор. — Підтвердіть позивними браво-танго-альфа.
— Підтверджую, браво-танго-альфа. — Голос із арктичної стратосфери долинав мов з того світу. — Вас зрозумів, Куїн-Мері: екстрене перехоплення.
— Підтвердіть, ведений.
— Вас зрозумів, — підключився пілот другого, винищувача.
— Прийнята, Робін-Гуд. Вектор три-нуль-нуль, висота один-один. Підтвердіть.
Обидва винищувачі перейшли на новий курс і плавно почали зниження до висоти в одинадцять тисяч метрів. Пілот ведучого Підтвердив, що вони на новому курсі.
— Робін-Гуд-шість, говорить Куїн-Мері.
— Прийом, Мері.
— Робін-Гуд, вам наказано: не готувати ракети до пуску. Повторюю: не готувати ракети до пуску. Як зрозуміли? Прийом.
В ефірі пролунала гучна відповідь пілота:
— Кун-Мері, вас зрозумів: не готувати ракети до пуску. — «Годі повторив ще раз, виразно вимовляючи кожне слово: — Не Готувати ракети до пуску. Прийом.