Майже опівночі, стр. 17

— Як вам завгодно.

— І це все? Як мені завгодно? — Баумен почав сердитись не на жарт. — Ви не боїтеся, що ми запроторимо вас до в'язниці?

— А чим я можу вам перешкодити?

Баумен утупив погляд у Сілбера. Він на своєму віку бачив і таких, що все віддали б, аби тільки потрапити до в'язниці. Але, глянувши на Сілбера, він відкинув таке припущення.

— Ви знаєте, що дають за спробу шантажу?

— Я нічого не знаю, містере Баумен. Мені тільки доручили принести сюди цей лист.

— Атож, я забув. І почекати, що буде далі, так?

— Саме так, — кивнув головою Сілбер.

— А що маємо робити ми?

— Я не знаю.

— Хто вас сюди прислав, Сілбер?

— Цього також не знаю.

— Вам за це заплатили?

— Так.

— Чи не скажете скільки?

Сілбер подумав про десять тисяч доларів готівкою — і ще про сорок, що.їх мав отримати, коли виконає доручення.

— Ви однаково не повірите, містере Баумен.

— Здається, сьогодні я ладен повірити чому завгодно. Сілбер усміхнувся.

— Пробачте, але я волів би не казати.

— Як ви дістали настанови?

— Поштою. — Усе, що не може зашкодити, він скаже.

— Звідки прийшов лист?

— Не знаю, — збрехав Сілбер. Він бачив штемпель на конвер» ті. Атланта, штат Джорджія. Але казати про це слідчому не варто.

— Сілбер, мені слід би засадити вас до камери й забути, де я поклав ключа.

Мовчанка. Сілбер мріяв тільки про те, щоб повернутися у свій номер і ще трохи поспати. Політ із Чікаго виснажив його. Потрібно буде два або й три дні, щоб відновити ту крихту сили, яку він ще мав.

Баумен тяжко зітхнув і підвівся.

— Містере Сілбер, зробіть мені ласку.

— Якщо зможу, то з охотою.

— Забирайтеся звідси і ніколи більш не потрапляйте мені на очі.

Сілбер глянув на полісмена, нічого не розуміючи.

— Геть! — гаркнув Баумен. — А я обіцяю забути, що бачив вас.

— Гаразд.

Баумен відчув полегкість.

— І ще одне, містере Баумен.

— Кажіть і йдіть собі, Сілбер. У мене справи.

— Вам буде потрібна моя адреса.

— Он як? — засміявся Баумен.

— Авжеж. Я зупинився в готелі «Марк Гопкінс». Даруйте, що забрав у вас стільки часу, містере Баумен.

— Гаразд, гаразд. Така наша служба.

— Отже, готель «Марк Гопкінс». Не забудьте.

— Усе життя пам'ятатиму. Прощавайте, містере Сілбер.

— Пане мер, мені здається, вам слід негайно прочитати це. Мер Джон Крейтон підвів очі й насупив густі брови.

— Схоже на справжню тривогу, Елен, — мовив він, з усмішкою глянувши на свою секретарку.

— Ще й як схоже. Якщо в листі написано правду, тоді це найбільша тривога за все ваше життя.

Мер Крейтон відкинувся в кріслі. Вираз обличчя секретарки здивував його. Він потягся був до листа, але передумав. Ніколи ще Елен не здавалася такою схвильованою. Мер подумав, що справжні неприємності приходили сюди тільки у вигляді делегацій, які юрмились у вестибюлі. Сердиті громадяни, борці за закон і справедливість, розлючені виборці. Справжня тривога ніколи не приходила поштою.

— Розкажіть мені краще ви, Елен, що там пишуть.

Вона сердито зиркнула на нього і тицьнула листа йому під ніс.

— Якщо вірити цьому листу, великомудрий містере мер, то хтось заклав у нашому місті атомну бомбу й погрожує…

— Що?!

Секретарка стулила губи, відмовляючись говорити далі.

— Ви серйозно, Елен? Атомну бомбу? Тут, в Оклахомі-Сіті?

— Я — цілком серйозно. Сподіваюся тільки, що лист несерйозний. Ми нібито одне з десяти міст, у яких…

— Дайте-но мені листа.

«…не підлягає сумніву. Атомні бомби, встановлені в п'ятьох із десяти перелічених міст, являють собою зброю бойового тактичного призначення, кожна вагою приблизно тридцять кілограмів з вибуховою потужністю триста кілотонн. Серійні номери бомб NW-T-527933, 527949, 622188, 636004 та 721553. Ви можете перевірити вірогідність нашого повідомлення за цими серійними номерами, оскільки названі бомби нещодавно вилучено з бойр-вого арсеналу ВПС США. В такий спосіб ви зможете переконатись у серйозності катастрофи, яка вам загрожує.

Цінності, які ви маєте передати у вигляді облігацій на пред'явника, акцій, державних цінних паперів та банківських чеків, детально перелічено вище. Ваше місто має видати зазначених цінностей на суму десять мільйонів доларів. Якщо виплату не буде здійснено протягом сімдесяти двох годин з моменту одержання листа, ми підірвемо першу бомбу. Наступні бомби вибухатимуть кожна через двадцять чотири години. Ви не можете знати, закладено бомбу у вашому місті чи ні. Проте, як бачите, існує один шанс із двох, що буде знищено саме ваше місто, і вся відповідальність за життя й безпеку його жителів цілком у ваших руках.

Перелічені цінності мають бути доставлені в готель «Марк Гопкінс» у Сан-Фраяціско й передані в руки містера Девіда Е. Сілбера…»

Сім мерів із семи міст викинули ці листи в сміттєві кошики.

Троє мерів негайно повідомили ФБР.

О восьмій годині десять хвилин вечора 28 червня агенти ФБР та поліція міста Сан-Франціско взяли Девіда Е. Сілбера під варту.

О восьмій чотирнадцять відділення ФБР у Сан-Франціско повідомило Роберта Вінсента про арешт Девіда Е. Сілбера.

Приблизно о дев'ятій годині того ж таки вечора на військо-во-повітряній базі Нортон бригадний генерал Артур Шерідан, підполковник Пол Бейєрсдорф, Роберт Вінсент і Лью Кербі сіли в реактивний літак, який узяв курс на Сан-Франціско.

9

— Я уже сказав вам…

Сілбер відчув гострий біль і заплющив очі. Дихати рівно. Спокійно. Зберігати спокій. Повільніше. Ще повільніше. Господи, тільки б не померти зараз! Адже він має отримати ще сорок тисяч доларів… Сілбер примусив себе розплющити очі й подивитися через стіл. Двоє чоловіків у військовій формі. Ще двоє в цивільному сидять поруч. Якісь інші люди в напівтемряві. Яскраве світло б'є йому просто в обличчя.

Він підняв руку, затулив очі.

— Будь ласка, вимкніть світло.

Голос його прозвучав уривчастим шепотом. Він не боявся. І вони це напевне знали. Літній чоловік у цивільному поглянув на когось, хто стояв у тіні. Потім один з тих, що сиділи перед ним, — як вони його звуть, здається, Вінсент? — комусь кивнув, і світло вимкнули. Сілбер зітхнув з полегкістю. Втомлено протер очі, перед якими витанцьовували різноколірні цятки. Коли очі призвичаїлися до нового освітлення, перед ним знову замаячили ті самі обличчя.

— Дякую, — сказав він кволим голосом і ковтнув із склянки, яку поставили перед ним. Прохолодна вода приємно змочила горло, йому вкрай потрібні таблетки. В нього їх забрали для аналізу. Якщо попросити, вони принесуть. Адже їм ні до чого, щоб він зараз помер, так само, як і йому. — Я уже сказав вам, — повторив він, силкуючись не згубити нитку розмови, — і не один раз. Я не знаю, хто надіслав нені листа й інструкції. Я їх одержав поштою. Оце й усе…

— І там були гроші, так?

Він кивнув головою. Він не хотів зізнаватись у цьому, але вони його таки змусили.

— Скільки, Сілбер?

Він розумів, що з цієї суми вони зроблять якісь свої висновки, та це вже не здавалося йому важливим.

— Десять тисяч доларів, — сказав він.

Тривала пауза. Вони обмірковували його відповідь. А тоді знов посипалися запитання.

— Як ви їх одержали? Готівкою, чеками, в цінних паперах?

— Готівкою. Стодоларовими банкнотами.

— А вам не здається, Сілбер, що це надто велика винагорода тільки за доставку листа?

Він упізнав голос. Отой дужий чолов'яга, його запитання відбивалися болем у всьому тілі, наче удари важкого дубця. Сілбер перехопив його пильний погляд. Гіпнотизуючий погляд кобри. Він здригнувся. Колись і йому здавалось, що це великі гроші. А тепер — ні. Навіть п'ятдесят тисяч не здавались йому надто великою сумою. Але цих грошей вистачить, щоб Еліс з дітьми почали нове життя, і це-найважливіше. їм їх вистачить на багато років. Тому він подивився кобрі у вічі без страху, хоча й здригнувся.