Білий король детективу, стр. 29

На Джо війнуло таким могильним холодом, що він поспішно вимкнув відеоекран.

І навіть побіг у ванну вимити руки.

Ходив по кімнаті, гидливо пересмикуючи плечима й бурмочучи:

— Гендлярі!.. Гендлярі!..

Але тут він згадав, що треба повідомити Кримінальну службу про самогубство сусіда, і набрав номер. На екрані з’явився Кларнес.

— А-а, старий, — стомлено вигукнув він, проводячи долонею по обличчю. — Ну, що там у тебе?

Джо коротко розповів йому про самогубство Гаррі Бена, здійснене за посібником, виданим стотисячним тиражем.

— Факт реєструю і для огляду трупа і місця події висилаю агентів.

— І ще тобі треба додати: і розпочинаю нову справу по звинуваченню салон-магазину “Все для самогубців” у сприянні самогубцям.

Кларнес подумав і махнув рукою.

— Не буду я починати такої справи.

— Тоді я… Кларнес перебив його.

— Це безнадійно. Ти, друже, надто наївний! Ніби тільки сьогодні з’явився на білому світі.

— Але ж це торговці смертю! Я розпочну проти них справу.

Кларнес хотів було позіхнути, та в останню мить стримався.

— І тобі не раджу. Ти лише витратиш море часу, зіпсуєш собі нерви, репутацію, а можливо, й життя. Або зіпсуєш його, або, буду з тобою відвертим, і зовсім втратиш його. Торгівля, бодай і смертями, є торгівля. Бізнес. А проти бізнесу і ми, і наші закони — безсилі. Бізнес у нас священний, недоторканний і всемогутній. Торгувати в нашій країні нічим не забороняється. Зрештою, не забувай, що в нашій країні існує асоціація, мета якої — схвалювати самогубства і реабілізувати їх в очах громадськості.

— Чув про цю жахливу організацію, — буркнув Джо.

— Затям: асоціація всемогутня, і зв’язуватися з нею я тобі не раджу. Тих, хто занадто заважає їм, вона просто прибирає з дороги. Такий закон бізнесу.

— Доведеться перекваліфіковуватись, — після тривалої мовчанки озвався Джо. — Який смисл займатися слідством в країні, де за окреме убивство переслідують законом, а в тіні цього закону цілі асоціації торгують життям своїх ближніх. І це вже називається не злочин* ством, а бізнесом. Криваве гендлярство!

— Гроші не пахнуть, ти забув про цей вислів одного, здається, давньоримського імператора.

— Ні, не забув. Але… але з мене досить. Ситий по зав’язку грою в Дюпена!

Джо хотів було вимкнути екран, та інспектор його зупинив.

— Стривай, — щось узяв зі столу. — Ти знаєш, я таки дістав фотографію Едгара Стівенса, винахідника привиду.

— Ат, яке це тепер має значення, — відмахнувся Джо. — А втім… покажи, подивлюся, який у Дженні був чоловік.

— Чому — був? Він і зараз є, тільки десь переховується.

На екрані з’явилася фотографія.

Джо глянув — і кинувся вперед, ледве не стукнувшись лобом об екран. На якусь мить йому забракло слів.

— Що з тобою? — стривожився Кларнес. — Твоє кругле лице видовжилося на моєму екрані.

— Де ти дістав це фото?

— Вдалося роздобути у відділі кадрів фірми “Оптика”. А що? Тебе щось вразило?

— Це точно фотографія Едгара Стівенса? — не відповідаючи на запитання, вигукнув детектив. — Я питаю: це точно фотографія Едгара Стівенса, автора голографічного винаходу?

— Так. У відділі кадрів не могли помилитися. — Кларнес помовчав. — Крім того, я показував це фото колегам з Політичної, і вони підтвердили, що це справді Едгар Стівенс, якого вони марно розшукують по країні ось уже два з чимось місяці. Він фігурує в них у чорному списку, пригадуєш страйк на підприємствах “Оптики”? Едгар входив у страйковий комітет, і взагалі, за даними Політичної служби, це один з активістів лівих сил.

— Чий він активіст, це мене не стосується, — відрізав Джо. — А на фотографії, яку ти мені показуєш, знаєш хто зображений? Гаррі Бен, мій сусід по віллі “Без житейських бур”.

Кларнес недовірливо дивився на нього.

— Так, так, це Гаррі Бен, зір мене не зраджує. Той Гаррі Бен, чия мертва голова зараз лежить на підручнику “Самогубство. Інструкція для здійснення”.

— Ф’юу-уть, — присвиснув Х’ю. — То виходить, що Гаррі Бен і є…

— Едгар Стівенс, який зник з вілли “Двох щасливців”, коли його попередили, що він потрапив’у чорні списки Політичної служби. Але навіть з новими документами, з новим прізвищем він все одно не міг знайти роботу. І змушений був скористатися люб’язними послугами гендлярів смертю.

— Ну, ти й видав мені інформацію. — Кларнес задумливо м’яв підборіддя. — Це зовсім міняє хід справи і взагалі… ситуацію з привидом.

— Нічого це не міняє! — роздратовано вигукнув Джо. — Едгар і мертвий залишається автором винаходу!

— Але ж він уже не зможе довести своє авторство. — Кларнес все ще м’яв підборіддя. — А документів чи свідків, що саме він винайшов привид, так будемо говорити, немає.

— Але ж ми з тобою знаємо, що це його винахід! Його! — почав уже сердитись Джо. — До речі, де зараз годинник з вілли “Двох щасливців”?

— Обоє щасливці уже на тому світі, — замислено повторив Кларнес і, певно, забувши в ту мить про Джо, механічно вимкнув екран.

IV

Наступного ранку Джордж Лі збирався було відвідати патентне бюро, щоб за всіма правилами зареєструвати голографічний винахід покійного інженера Едгара Стівенса й оформити (посмертно) його авторство, як негадано прийшла відеограма про смерть батька.

Хоча Джо вже давно готував себе до сумної звістки, та все ж сталося те негадано. Старому було вже за вісімдесят, і останні десять років по смерті дружини Чарлз Лі жив самотньо на своїй фермі неподалік Міста — вирощував кукурудзу та сою, які за контрактом (як і сотні інших фермерів округи) постачав фірмі по виготовленню комбікормів для вирощування курчат-бройлерів.

Ферма старого Лі була маленька, до того ж занехаяна (після смерті дружини в старого опустилися руки) і майже не приносила прибутку. А в останнє десятиріччя свого життя старий взагалі махнув рукою на ферму, ледве зводячи кінці з кінцями, і повністю потрапив у залежність від фірми по виготовленню комбікормів. Єдиною його утіхою і пристрастю була ловля лососів (Чарлз Лі все своє життя був затятим рибалкою і зберіг те захоплення в старості). Останній лосось, який вчепився старому на гачок, виявився занадто великим і сильним. Він смикнув так, що старий, не втримавши рівноваги, посковзнувся на камені, зарослому слизьким мохом, і впав навзнак на гостре каміння…

Може, він і кликав кого на поміч, та навколо не було ні душі.

Батько пролежав усю ніч з проломленою потилицею і тільки вранці на нього набрели полювальники на лососів. Так і не опритомнівши, Чарлз Лі помер через дві години після того, як його привезли на власну ферму.

Поховавши батька, Джо продав ферму, сплатив численні борги батька, погасив кредит у банку і повернувся через два тижні в Місто лише з десятком доларів у кишені.

Просто з дороги, навіть не перевдягнувшись, Джо запросив Х’ю в бар пом’янути батька. Настрій в обох був кепський. У Х’ю щось не ладилось по службі (чергова неприємність), Джо було не до веселощів після похорону, крім того, гнітило безгрошів’я — час уже було братися за якусь прибуткову справу, бо не так-то просто потім буде вибратися із фінансової скрути.

З цим він і вирішив звернутися до друга, навіть не підозрюючи, чим закінчиться ця розмова і що його чекатиме після неї.

— Лікарняний рахунок я сплатив, і твій гарантійний лист уже анульовано, — почав він, коли вони вийшли на свіже повітря. — Я повертаю тобі його із моєю вдячністю.

— Ах, облиш. Дріб’язок!

— Не кажи. Виручив ти мене здорово, — помовчав. — Але ж і дорого мені обійшлося повернення з того світу! Невдовзі я ризикую залишитися взагалі без цента в кишені.

— Не хвилюйся, тобі це не загрожує, — якось дивно глянув на нього Х’ю. — Можеш завтра вилетіти на Гавайські острови чи ще в якийсь там рай для товстосумів. Долари ти вже заробив.

— Я? Заробив? — насторожився Джо. — Коли і як? Х’ю надав своєму обличчю загадкового вигляду.

— Якщо точніше, то заробив для тебе я. Добре мати такого друга, як я, га? Хоч і хвалюся, але-правда. Доки ти лежав у лікарні, я збільшив твій рахунок на…