Білий король детективу, стр. 26
— Я питаю: хто тебе найняв мене вбити?
— У мене сім’я, містер… І я… я хотів її…
— Зрозуміло, твої хазяї, на випадок твого провалу, застерегли, що розквитаються не лише з тобою, а з твоєю сім’єю? Гм… — помовчав. — Тебе найняла фірма “Якщо вам потрібна допомога”?
Найманець мовчав, і лице його ніби скляніло, ляк в очах зник, їх уже затягувала каламутна пелена приреченості.
— Дурень! — вигукнув Джо. — Тебе найняли для одноразового використання. Навіть якби ти і вбив мене, то все одно тебе знищили б, як небажаного свідка, а труп твій викинули б на смітник, як непотріб. Ти ж не професіональний убивця, якими дорожать підпільні торговці смертю. Ти — ніщо. А ти наївно хотів на цьому ділі вирішити свою фінансову кризу! Дурень! Який-бо ти телепень!
— Але в мене сім’я… троє дітей, і їх нічим годувати. А роботи немає. Заощадження, які були, вже проїли. І я… змушений був погодитись. Хотів лише врятувати дітей… Вони щодня просять у мене їсти. А що я їм дам?
— Принесло тебе, — зітхнув Джо і заходив по кімнаті сюди й туди— Ну й задав же ти мені задачу! Що ж тепер будемо робити, невдахо? Відпущу тебе, так твої ж “роботодавці” тебе й прикінчать, як небажаного свідка невдалого замаху. Чи не так?
— Так, так! — захрипів незнайомець. — Тому мушу сам себе… тільки сам себе, бо інакше вони мене… Ще й сім’ю мою знищать, якщо хоч слово бовкну…
— Почекай панікувати, щось придумаємо. Теж мені… супермен! Лізеш у вбивці, а тепер я мушу собі сушити голову, як тебе порятувати. Пікантна ситуація! — вигукнув Джо дещо театрально. — Ну й життя ж у нас пішло. Та гаразд, від слів треба переходити до діла. Зараз вип’ємо кави та поміркуємо, як нам далі бути.
Джо пішов у кухню, заварив каву, а коли повернувся з двома чашками й кавником на таці, то весело загомонів:
— А взагалі — оригінально. Приватний детектив кайфує із своїм невдатним убивцею…
Найманець лежав на підлозі з широко розплющеними, застиглими очима. У зубах був затиснутий ріжок комірця куртки.
Джо поставив на стіл тацю і зітхнув:
— Сім’ю свою ти врятував, але мені справу геть заплутав. Жаль. Знову справжній убивця вислизне з рук.
І раптом відчув, що його дихання прискорюється, стає уривчастим і тривожним. По всьому тілу почала розливатися млосна хвиля. Речі в кімнаті чомусь почали двоїтися. Все ще нічого не розуміючи, Джо труснув головою, протер очі.
— Так он воно що… Міна уповільненої дії… Заточуючись, детектив дістався до відеофону, клацнув
потрібним клавішем і впав у крісло. Екран засвітився. На щастя, Х’ю був у своєму кабінеті.
— С-слухай… — Джо насилу повернув у роті язиком, що вже почав розпухати. — Де п-професор з д-двома… д-двома “ф” наприкінці п-прізвища?
— Ти ван Гоффа маєш на увазі? — кисло скривився Кларнес— До початку слідства ми відпустили його під розписку. Довелося…
— Ясно…
— Постривай! Що з тобою? — стурбовано вигукнув Кларнес— На тобі лиця немає. Чи, може, екран коверзує?
— Екран тут ні до чого, — прохрипів Джо, який уже бачив друга немов у тумані. — Негайно лети до м-мене… Швидше… Забереш у мене труп…
— Чий? Та що з тобою, ти скажеш нарешті?
— Труп мого вбивці, а можливо… і мій… труп. Він не схибив. Ранка нікудишня, мочку вуха відбив, але… куля, здається, начинена…
— Чим? Чим начинена? — кричав Кларнес.
— Мабуть, препаратом МЛ-12. Дуже хочу спати… — Джо почав позіхати. — С-страшенно хочу с-спати… спати…
Кларнес жахнувся: препарат МЛ-12? Коли це так, то надії на порятунок майже немає. Вона є, але — мізерна… Від того препарату людина засинає. І засинає навіки. Бо препарат, присипляючи жертву, одночасно зупиняє її серце. І ніякий розтин тіла нічого не виявить. “Помер від зловживання снодійним”, — так буде потім написано у висновку судового медексперта.
У Кларнеса було не більше семи хвилин для врятування друга.
— Джо, я негайно вилітаю з медиками. Тримайся! Тримайся!..
Джо хотів було щось сказати, але востаннє позіхнув, і голова його впала на стіл.
Частина друга
ЩАСТЯ В ЗОНІ УВ’ЯЗНЕННЯ
І
— Ну, містере Лі, віднині ви маєте всі підстави говорити при нагоді своїм знайомим: леді і джентльмени, я народився в сорочці.
— Дякую, міс. При нагоді я скористаюся вашою порадою. Якщо, звичайно, леді і джентльменам буде цікаво про це послухати.
— Ах, містере Лі! Таким щасливчикам, як ви, можна лише позаздрити. Адже не кожному вдається повернутися з того світу. Точніше, не кожному по кишені.
По широкому, на всю стіну вікні адміністративного корпусу навскіс ударила кулеметна черга — наче хто горохом сипонув по шибках. На кольорову пластикову підлогу посипалося скло. Міс блискавично щезла під столом, наче її й не було. Джо, кинувшись до вікна, втиснувся в куток і обережно виглянув: високо над дахами суперхмарочосів, спалахуючи в сонячному промінні надкрилками, два яскраво-оранжеві поліцейські птахольоти переслідували третій — зелений. Втікаючи, той огризався короткими кулеметними чергами.
З оранжевих птахольотів теж татакнули кулемети, і всі троє, зробивши крутий віраж, зникли за одним із приватних банків. Усе стихло. В голубому небі мирно кружляли якісь білі птахи.
— Поліція переслідує гангстерів. — Джо підійшов до столу і запитав, повертаючись до перерваної розмови: — Скільки я у вас пролежав, міс?
— Місяць, сер, — почулося з-під столу, і по хвилі міс уже була на своєму робочому місці, за столом. — Рівно місяць. — Глянула на себе в люстерко. — Геть зачіску зіпсувала. Щодо вас, то… Спеціалісти нашої клініки доклали всіх зусиль, — говорила, поправляючи волосся, — щоб врятувати вас, містере Лі, від такої прикрості, як смерть. І їм це, як бачите, вдалося.
— Я, звичайно, вдячний вашим спеціалістам, але… Хворий у вашій клініці може перебувати за спасибі лише один день. А я, коли мені не зраджує пам’ять, не платив і цента за своє чудесне врятування.
— Не заплативши ні цента, містере Лі, ви говорили б оце не зі мною, а із святим Петром чи ще з кимось із райської канцелярії. Гарантійний лист на оплату вашого лікування підписав містер… Хвилинку. Так, підписав містер Х’юлетт Кларнес. Це велике щастя мати таких друзів. Ви здивовані, містере Лі? Ось зобов’язання гаранта, а ось рахунок за ваше лікування. Він вельми солідний. Вам зараз його вручити чи, може, надіслати поштою через пару днів?
— Ви гадаєте, що я…
— Я не гадаю. Маючи деякий досвід роботи, просто раджу вам ознайомитися з рахунком трохи пізніше. Як оговтаєтесь після лікарні. Це в кращому разі. А в гіршому… Розумієте, в нашій практиці трапляються небажані ексцеси, коли… Одне слово, буває, що пацієнтів, які щасливо вирвалися з лабетів смерті, збиває з ніг інфаркт, як тільки вони ознайомляться з нашим рахунком.
— Міс, я ніколи не скаржився на своє серце.
— Буває, що й здорове серце не витримує. Якось наша чергова медсестра, заповнюючи документи на госпіталізацію одного чоловіка з пухлиною мозку, схибила, не ознайомившись із його кредитоспроможністю. Помилку медсестри виявили аж через два місяці, коли вже хворому було зроблено дуже дорогу операцію і він успішно закінчував курс лікування. Лише один день лікування в нашій клініці коштує триста доларів, не рахуючи вартості операції, рентгену і так далі. Плюс сім тисяч агентству, яке наймає доглядальника. Всього десь близько двадцяти тисяч. А тут іще, як на те, цей чоловік, вийшовши з лікарні, втратив роботу. Клініка передала справу в суд, який ухвалив: майно пацієнта продати для сплати боргу. І чоловік, на той час уже цілком здоровий, наклав на себе руки…
Джо мовчки простягнув руку. Взявши рахунок, глянув на суму.
— Справді можна схопити інфаркт.
— Життя, містере Лі, дорожче за якісь там банкноти.
— Звичайно, хоча воно нічого не варте без банкнотів.
Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха і, не знайшовши її, зітхнув:
— За що ж я тепер сам себе буду смикати? Та ще, чого доброго, приліплять мені прізвисько… ну, хоча б Куцовухий? Спробуй тоді одружитися. Яка міс вийде за куцовухого?