Твори в п'яти томах. Том V, стр. 19
Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.
А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.
Сашко працював натхненно. На повні груди вдихав солодкі пахощі гарячого зерна, змішані з не менш гострим запахом озону, що ним було насичене повітря лабораторії. Мішок за мішком пропливав перед ним, розсипаючись і знову наповнюючись під чудодійним промінням генератора і нечутною загадковою дією інфразвукових хвиль. Час минав непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув директор Данило Якович, поглянув на Сашка, на робітників, на мішки з зерном, потягнув ніздрями повітря, схвально кивнув головою:
— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло з цими хлопцями! — і зник.
Зайшли Олд-Бой і Богдан. Петро подивився на генератор, на інфразвукову установку, все перевірив, записав, що показували вимірювальні прилади, і теж подався, кивнувши головою Богданові: добре, мовляв, посувається робота! Заглянула Люка, але Сашко не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном до самої ночі, не гаючи ані хвилинки. Так минали хвилини й години.
І вже уночі, коли Сашко відпускав другу зміну робітників, що приносили йому мішки з зерном, до лабораторії прийшов Андрій Антонович. Він був чимось явно збентежений, це помітив і Сашко, хоч і був зайнятий невпинною працею. Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили стомлені робітники, і збирався, очевидно, щось сказати Сашкові. Але той не мав ні найменшого бажання розмовляти, бо закінчував опромінювати останню партію зерна, яку принесли робітники. Та й утомився він неабияк.
Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, зняв свою хутряну шапку, потер лисину рукою — і відійшов убік. Обличчя його було сумне. Сашко зиркнув на нього.
— Що таке, Андрію Антоновичу? Щось хочете сказати? То кажіть, бо я не можу відірватись од роботи.
Андрій Антонович похитав головою:
— Отак і далі працюватимеш? А відпочивати коли?
— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, треба все опромінити. Такий план. А що ви хотіли?
— Та так, що казати, коли ти як скажений крутишся. Піду я…
— А може, скажете, Андрію Антоновичу?
— Ні, не буду. Прощавай, Сашко!
І Андрій Антонович пішов з лабораторії. Проте Сашкові не було часу роздумувати про причини, які спонукали старого цікавитися його роботою.
І тільки близько півночі Сашко відчув, як утомився. Руки були наче не його, тягуче нили плечі. А втім, не те збентежило Сашка. Він побачив, як розігрівся мідний стержень коло головної лампи генератора — той самий стержень, який свого часу розтопила Люка!
Стержень аж сяяв, розжарений до білого. Як Сашко міг не помітити цього раніше! Швидким рухом він вимкнув генератор і інфразвукову установку. Лампи згасли, спинилося ритмічне цокання компресора, зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже Сашкові вуха вже звикли до всіх тих звуків, і тиша здавалася йому тепер дивною. Стержень поволі холонув. Ось він став зовсім темний. Сашко з полегкістю зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Справді, що було б, коли б Сашко зіпсував генератор тут, у радгоспі, під час гарячої роботи?..
Сашко ще раз оглянув стурбованим поглядом генератор. Усе було ніби гаразд. Проте юнак вирішив дати генераторові трохи перепочити: так було надійніше.
“Та й сам я відпочину якихось десять хвилин”, — подумав він. Сівши зручніше біля стола, Сашко відсунув убік опромінене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ох, як він утомився! Голова мов налита свинцем, очі злипались, і їх важко було розплющити.
“Смішно: злипаються очі!” Це було останнє, про що подумав Сашко. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленого вкрай молодого хлопця. Можна було гарантувати, що він не прокинеться навіть од добрячого штовхана.
Тим більше не чув він шарудіння швидких лап пацюків, що бігали навколо. Не чув хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини. Вони ворушили довгими вусами, їх ставало в кімнаті все більше й більше, наче перші встигли подати сигнал іншим, які лишалися до того під підлогою лабораторії.
А Сашко спав солодким сном. Пацюки бігали біля самісінького обличчя юнака, майже торкалися довгими вусами й хвостами його голови. Сашко міцно спав.
Ось два пацюки наскочили один на одного. Воїни запищали, вчепилися один в одного, почали битися. Шаруділо зерно, яке вони скидали зі столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норі. Перший переможно випростався й кинувся на тих, що жадібно жерли зерно.
Сашко спав. І тільки один раз він поворушився, коли пацюк, наївшися, замість бігти по мішках, стрибнув Сашкові на коліна й далі на підлогу.
Перед самим світанком закінчився пацючий бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікна лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершися опроміненого зерна.
А Сашко спав. Якби він знав, що накоїв!
Якби він знав!..
7. ДІВЧИНА ГАННА І ТІТКА ТЕТЯНА
Значно гірше спав цю ніч рудий Богдан. Серце його просто розривалося на шматки, так само, як роздвоювалося його кохання. Хлопця вабила невідома чорноока дівчина, яку він зустрів на вулиці села. Чорноока кучерява дівчина в білій хустині всміхалася Богданові у сні — і його серце тануло від тієї чарівної усмішки. Проте жило в ньому й інше почуття — те давнє кохання, якого він не міг позбутись. У Богдановому серці ще панувала кароока Люка. Хіба міг він так швидко забути її?..
І коли його серце тануло від насолоди під теплим промінням чарівної усмішки чорноокої красуні, — його враз немов хтось обгортав кригою. Тоді Богдан бачив перед собою зневажливу посмішку Люки, Люки, яку він майже зрадив…
А ранком, коли бачиш приємні сни, з якими не хочеться прощатися, Богдан раптом почув знайомий голос Андрія Антоновича:
— Вставай, вставай, досить спати. Наказано, щоб ти негайно встав.
— Хто наказав? — пробував сперечатися Богдан.
— Хто треба, той і наказав.
— С-скажи, хто, б-бо не встану!
— Бригадир твій. Сердитий, лається…
Отже, нічого не можна було вдіяти. Богданові довелося вставати, бо з розлюченим Олд-Боєм не пожартуєш. Богдан, жмурячись, сів на ліжку, і його майже обпекло сліпуче сонячне проміння, що лилося з вікна. Андрій Антонович уважно приглядався до юнака, наче хотів сказати ще щось.
— Ч-чого ви так дивитесь, Андрію Антоновичу? — спитав Богдан напівсонним голосом. — Адже к-коли ви були молодим, то т-так само, мабуть, не хотіли вставати ранком…
Дивно, але цього разу Андрій Антонович широко всміхнувся, сів на краю ліжка коло здивованого такою поведінкою Богдана і, погладжуючи лисину, заговорив:
— Прохання в мене є до тебе. Бач, попросив би я вашого бригадира, та лютий він якийсь… Дівчину вашу просити не випадає. А Сашко, мабуть, сьогодні весь день спатиме.
— Ч-чому спатиме?
— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там! Весь день мішки з зерном перевертав, відомо, дуже втомився, ну й спить. От я й звертаюся до тебе. Слухай, он яка справа…
Він ще раз погладив лисину. Голос його звучав дуже таємничо. Богдан нічого не розумів: які такі справи можуть бути у нього з Андрієм Антоновичем? Але той уже вів своє:
— Просвіти мені її…
— К-кого? — здивувався Богдан.
— Та її… — Андрій Антонович виразно провів рукою по великій лисині.
Богдан широко розплющив очі: