На каравелі "Улюбленець Нептуна", стр. 30
— Вибачайте, герцог, — підвівся з лавки стерничий, — мені час іти… Справи чекають…
— Як тобі не соромно, Федю! — вигукнув Ніанг, коли стерничий і Альфонсо зникли з очей. — Навіщо ти обманув Франсіско? Негоже сміятися над старшим!
— Я нікого не обманював! — образився Федя.
— А де ж ти бачив такі залізні каравели, — замахав руками Ніанг, — які можуть піднімати по сто чоловік і літати швидше й далі за птахів?!
Скільки потім Кудряш не намагався довести товаришеві, що говорив щиру правду, той тільки хмурився й мовчав, заперечливо похитуючи головою. Він навіть не став далі слухати Фединих пояснень і відвернувся.
Вперше хлопчики посварились.
Розділ двадцять четвертий
“Хочу в Променистеанію!”
Федя не знав, як довести другові, що все, про що він розповів, було і є насправді. Ображений, Кудряш схопився з місця й перший подався вниз по трапу. Ніанг розгублено гукнув йому навздогін:
— Куди ж ти, Федю, вернися! Я вірю тобі, чуєш, вірю! Вернися, Федю!
— Зараз я тобі доведу, що н? вигадав нічого! Зачекай мене тут, я скоро повернуся…
Кудряш підійшов до капітанської каюти. Крізь нещільно причинені двері було чути, як хазяїн каравели обсипав когось лайками.
Федя нерішуче зупинився. В цю хвилину йому не хотілось зустрічатися з капітаном. У серці хлопчика ще не вщухла образа. Він не міг простити Дієго грубого закиду, ніби з його вини “Улюбленця Нептуна” не було підготовлено до шквалу.
“Цікаво, кого це він так? — подумав Кудряш. — А втім, яке, власне, мені діло до цього? Що я, підслухувати сюди прийшов?.. Гаразд, зайду пізніше”.
Тримаючи руки в кишенях, Федя вже було крутнувся на місці, щоб іти геть, коли зненацька виразно почув, як Дієго вимовив слово “герцог”.
“Що вони там про мене говорять?” — зацікавився хлопчик. Переконавшись, що поблизу нікого нема, Федя тихенько підійшов до дверей.
Тепер уже говорив не Дієго, а хтось інший.
— …Ви тут мене лаєте, пане, а я ні вдень, ні вночі очей не стуляю. Тільки й клопоту, як би краще виконати ваш наказ… І ось вам, будь ласка, новина: Восьминіг шепотівся з паном стерничим і…
— Що, що? — недовірливо перепитав капітан. — Чи розумієш ти, йолопе, що мелеш?! Ми з Франсіско плаваємо не один рік. Всякого бувало, і він ніколи не зраджував мене. Ми служили обоє на адміральському кораблі “Сант-Яго”… Франсіско прийшов до нас з університетської лави… І затям собі назавжди, Доменіко, що він не якийсь там бездомний бурлака, пеон, як ти! Ми з ним ідальго!
“Певно, Доменіко вже наклепав щось, — спохмурнів Федя. — Чому ж Дієго раптом згадав мене?”
— Я нічого не маю проти дона стерничого, — виправдувався матрос. — Звичайно, між ним і Восьминогом не може бути нічого спільного… Та я, казати правду, й не розчув до пуття, про що вони говорили.
— Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Так чого ж патякаєш пусте, коли не розчув?.. Ось тобі на перший раз! — Почувся ляпас. — А вдруге… дивись у мене.
— Даремно б’єте, дон Дієго… Я вже так пильную… Ой-ой-ой! Що ми накоїли?! Тут же висить ця річ, яка сповістила герцога про шквал…
— Ну й що з того?
— Герцог умисне повісив її, щоб знати, про що ви говорите. А я ледве не обмовився.
“Це він про барометр”, — здогадався Федя, ледве стримуючи сміх.
— Зніми її і накрий подушкою, — наказав капітан.
— Я боюся… Може, ви?
— Ну, трясця з нею! Завісь її плащем.
З хвилину панувала тиша, потім Дієго знову заговорив:
— Чого в тебе так руки тремтять?
— Та все через цю кляту штуку. Я боявся; що з неї ось-ось вистрибне який-небудь біс або відьма, схопить за горло І кінець. Пікнути не встигнеш… Але тепер, коли вона під плащем, я скажу про герцога… Він, ваша милість, не герцог зовсім, тільки прикидається ним… Він… Навіть сказати страшно, пане…
Федя похолов: “Невже Доменіко звідкись дізнався правду? Що робити тепер?”
— Хто ж він? — суворо спитав капітан.
— Він син сатани… самого Люцифера…
— Ти що, очманів? Вина нахлебтався?!
— Вже два дні й росинки в роті не мав… Подумайте самі, й ви згодитесь, що тільки нечиста сила могла допомогти йому накликати бурю в такий ясний день. А чарівні палички? І їсть він якось не по-людському — із залізних банок. Якісь порошки мішає… А солодкі камінці?.. Дружить із чорноликим язичником… Вірте мені, все це неспроста.
— Звідки ти нахапався цих дурниць?
— Гуго мені очі розкрив учора ввечері…
— Навіщо раптом Люциферу знадобився мій корабель? — недовірливо мовив капітан.
— А я звідки знаю? Ви, ваша милість…
— Коли б герцог був сином Люцифера, — обірвав Дієго, — він уже б з нами давно звів рахунки. Бреше Гуго, зі злості наговорює на герцога… Йди й не спускай очей з Педро. Особливо пильнуй за Гуго і не розвішуй вуха. А то обкрутить нас круг пальця старий хитрун і втече разом із золотом… За герцогом теж наглядай… Мало чого, сам розумієш… А зараз ходімо глянемо, чи готується Гуго добувати золото.
Федя ледве встиг відскочити й присісти за купою канатів, як двері відчинилися. Вийшов капітан, за ним Доменіко. Як тільки вони зайшли до алхіміка, Федя підвівся.
“Ну й пройдисвіт, цей Гуго, — думав він, — як хитрує! Не сам наговорює на мене капітанові, а діє через Доменіко. Вже, певно, і в капітана з’явилася підозра, коли наказав стежити за мною… А як вони злякалися барометра! Навіть торкнутися його боялися… Тепер я можу казати, що він усе мені розповідає. І не тільки розповідає! Я скажу, що барометр може обернути купця та його лакузу на риб, на котів, на каміння… От здорово вийде! Треба глянути, чи не зіпсували вони анероїд”.
Прочинивши в каюту двері, Кудряш побачив, що барометр запнуто чорним плащем на жовтій атласній підкладці. Федя виліз на ліжко, скинув плащ і постукав пальцем по склу барометра. Тонка стрілка здригнулася і поповзла на “ясно”. Анероїд був цілий.
Скрипнули двері. Федя зіскочив з ліжка, гадаючи, що повернувся Дієго, але на порозі побачив Ніанга.
— Не ображайся, Федю, — мовив той. — Давай помиримось.
Тільки тепер Кудряш згадав, чого йшов у каюту, швидко розшукав рюкзак і дістав альбом.
— На ось, поглянь, — сказав Федя, розгортаючи альбом із фотознімками перед здивованим хлопчиком.
Зачудованими очима дивився Ніанг на невідомий йому чарівний світ. Листівки, фото викликали в нього захоплення, подив, навіть заздрість, що Феді пощастило жити в такій прекрасній країні й спостерігати все те не на малюнках, а навіч.
Розглядаючи фото, Ніанг засипав друга запитаннями. Ніколи ще Кудряш не розглядав так уважно й любовно найдрібніші деталі фотознімків, які будили в нього теплі спогади. Інколи йому так само, як і Ніангові, здавалося, що всього цього не було насправді, що це тільки марево, казка…
Ось на знімку Федя із своїм батьком. Апарат зафіксував їх у ту хвилину, коли вони біля автомата пили газовану воду. Як це просто — випити склянку шипучої води! Та як багато дав би Федя, щоб зараз збулося оце його нездійсненне бажання…
З іншої фотокартки весело посміхались Альошка й Колька. В руках у них по паличці ескімо. Федя ясно пам’ятав той день, коли вони їздили на екскурсію в Ялту. Тоді він відмовився від ескімо, бо полюбляв полуничний пломбір, а в кіоску його вже встигли розпродати. О, як би він зараз їв морозиво, коли б тільки можна було його дістати на каравелі! Але ж у шістнадцятому столітті про таку розкіш навіть уявлення не мали…
Пам’ятає; Коля й Альошка їли ескімо перед початком сеансу. В кінотеатрі демонстрували фільм “Кортик”, і Федя був невдоволений, що йому вже втретє доводилось дивитися одну й ту ж картину. Звичайно, Кудряша та його друзів годі було здивувати звуковим кіно. Вони багато разів бачили і кольорові, й широкоекранні, й панорамні фільми. Йому здавалося, що кіно існує споконвіку.
Кудряш не знав, що лише на грані двадцятого століття були винайдені зйомочні кіноапарати одночасно у Франції — братами Люмьєр, в Росії — Самарським і Акимовим, в Німеччині — Деміні і Складновським. “Великий німий”, як називали тоді кіно, швидко здобув собі широку популярність. Однак зовсім недавно, в тридцятих роках, з’явилися перші звукові фільми.