На каравелі "Улюбленець Нептуна", стр. 17

— Зараз намнемо боки цим ліссабонським пацюкам! Хай знають, як воювати з іспанцями!

Біля бізань-щогли голий до пояса високий матрос у червоній хустці намагався натягти на товстуна-конопатника лати, без сумніву тісні для нього. Бідолаха Луїс тільки важко дихав, як риба, що її хвилею викинуло на берег. Матрос лаявся:

— Тобі, Тюлень, ченцем бути, а не моряком! Забирайся геть у свій трюм! Від тебе все одно користі, як із цапа молока…

Луїс став виправдовуватись, але матрос у хустці більше не слухав його і поспішив на ніс каравели.

Гармаші вже стояли біля гармат готові до бою. Кілька матросів, обливаючись потом під промінням пекучого сонця, бігцем підносили з трюму до гармат свинцеві й кам’яні ядра, порох…

Боцману здалося, що матроси підносять боєприпаси надто повільно, і він підганяв моряків, не скуплячись на лайки й прокльони.

— Швидше ворушись! — хрипко кричав Луїс. — Давай, давай!.. Король Іспанії ваших заслуг не забуде!

Альфонсо, який не визнавав лат, що стримували рухи, стояв у своєму звичайному вбранні. Видершись на ванти, він погрозливо вимахував толедським клинком і, люто блимаючи білками очей, щось відчайдушно вигукував. Однак голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.

Високий моряк, який допомагав Луїсу одягати лати, вже встиг натягнути на себе кольчугу. Він стояв біля борту й незважаючи на те, що до португальського корабля було ще далеко, стріляв із пістолета, ще більше посилюючи хаос, який здійнявся на палубі.

— На якого дідька стріляєш?! — підбіг до матроса боцман і, не роздумуючи, вліпив йому ляпаса. — На вас, чортів, пороху не настачиш!

Хлопчики намагалися підійти до підвітряного борту, де мав бути португальський корабель, який досі їм не щастило побачити, але гармаші відігнали їх.

— Ходімо краще на корму, — запропонував Федя.

— З носа видніше, — несміливо заперечив Ніанг, що не звикся ще з думкою, ніби Федя його рівноправний товариш.

— Як ти не можеш зрозуміти, що там змовник! — шепнув Кудряш на вухо Ніангові, й показав на Педро, який метушився серед матросів, готуючись до бою.

Скориставшись з того, що в цю гарячу хвилину ніхто не звертав уваги на хлоп’ят, Федя відвів негра до камбуза й розповів йому все, що вдалося почути в каюті алхіміка.

Ніанга дуже налякала ця розповідь. Він боявся за Федю — першу білу людину, що так тепло, по-дружньому поставилась до нього. Ніангу було жаль товариша, який наражався на смертельну небезпеку.

— Вони вб’ють тебе!.. — схвильовано прошепотів негр, коли Федя скінчив.

— Нічого, — заспокоїв його Кудряш, — ми їх виведемо на чисту воду. Адже ти мені допоможеш?

Ніанг кивнув головою.

— Так от пильно стеж за каютою алхіміка… Як тільки помітиш на дверях коло з двома крапками, негайно ж, де б я не був, в будь-який час повідом мене. А кружечок непомітно зітри. Будь обережний: ні Гуго, ні Педро не повинні знати, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників. Про нашу розмову нікому ні слова. А зараз, друже, заспокойся. Нехай Педро думає…

— О, ти не знаєш Педро! — прошепотів Ніанг. — Це жорстока людина… Коли він заполонив мене, то шмагав нагаєм кожного дня, не давав їсти, посадив на ланцюг… Бачиш, що зробив мені нашийник? — І хлопчик показав багряні шрами на шиї. — Мій батько був найкращим мисливцем нашого племені. Сам ходив на лева зі списом. Рушниць у нас не було… Коли білі напали на селище, все плем’я піднялося на захист… Вони цькували нас собаками, загнали в джунглі. Тоді мій батько став безстрашним воїном… Білі вбили його й інших воїнів. — Дві великі сльози скотилися з чорних очей Ніанга. — Це зробили люди з великого корабля… Коли дітей стали заганяти в трюм, мама хотіла звільнити мене й сестер. Вона схопила палицю і кинулась до наглядача. Він вистрілив їй у живіт… Не знаю, скільки днів ми були на кораблі… В трюмі стояла страшенна задуха, воду давали рідко. Годували раз на добу. Багато захворіло й померло. Померли й мої сестри… Одного разу ми почули гуркіт гармат. На палубі стріляли, кричали. Потім усе затихло, відчинили люк. Нас вивели нагору… Це були пірати. Вони відвезли всіх до Алжиру й продали на ринку, а мене піратський капітан зробив своїм слугою… Та з ним я пробув недовго. Одного разу пірати напали на “Улюбленця Нептуна”. Матроси дона Дієго пострілами з гармат потопили “Святу Анну” — так звався корабель піратів… — Ніанг на хвилину замовк, потім повів далі свою страшну розповідь, від якої у Феді мурашки бігали за плечима. — Коли корабель став тонути, я схопився за дошку, і мене витяг Педро… Це було давно. Тоді ще Гуго не було на кораблі… А потім дон Дієго відібрав мене у Педро…

— Капітан б’є тебе? — нарешті спромігся сказати Федя.

— Б’є, — відповів Ніанг, — але менше, ніж Педро. Дієго гнівається, коли буває п’яний… Він теж лихий. Якось у Севільї Альфонсо впустив у воду ящик із намистом. Капітан бив матроса нагаєм, я сам бачив…

Признатися, почувши розповідь Ніанга, Федя розгубився. Ні, не таким уявляв він собі життя моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів… Але роздумувати над цим було ніколи: ось-ось мав початися бій. Кудряш відігнав від себе тяжкі й неприємні думки і разом з Ніангом подався до кормової надбудови.

Розділ чотирнадцятий

Морський бій

За хвилину хлопці вже були на кормі. Біля стерна стояв Франсіско. Неподалік від нього спирався на свою улюблену палицю капітан. Замість зеленого оксамитового камзола груди його обтягувала мистецьки викувана кольчуга. За спиною капітана стояв його вірний охоронець Доменіко, озброєний двома пістолетами. На поясі в матроса у піхвах теліпався крис — змащений отрутою кривий узорчатий кинджал, на лезі якого були вигравірувані дві змії, що переплелися. Голову Доменіко прикривав блискучий шолом, прикрашений барвистим пір’ям.

Тут же, біля встановлених на козлах аркебуз — важких рушниць, що запалювались ґнотами, — поралися матроси. Кілька чоловік тримали напоготові арбалети. Федя з неприхованою цікавістю розглядав цю нехитру метальну зброю, схожу на лук. Тільки тятиву його натягували за допомогою простого пристрою.

Лише тепер хлопчикам врешті пощастило побачити корабель, якого переслідував “Улюбленець Нептуна”. На ньому, очевидно, давно помітили погоню, й він мчав на всіх вітрилах. Однак відстань між ним і каравелою, хоч повільно, але зменшувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей “Улюбленця Нептуна”. На португальському кораблі зрозуміли, що їм не втекти, й готувалися до бою.

Вже можна було розгледіти матросів, які бігали по палубі, гармату на кормі, націлену в бік переслідувачів, юнгу, що неугавно бемкав у великий мідний дзвін, кілька десятків весел з боків корабля, які ритмічно опускалися й піднімалися з води.

— Цій урці амба! — самовдоволено мовив один із матросів каравели.

— Де ти побачив урку, іржавий якір тобі в бік?! — гнівно вигукнув капітан. — Це ж фуста, матері твоїй ковінька! Весел не бачиш, сич сліпий! Доменіко! — наказав Дієго. — Передай хлопцям, хай пальнуть разок по фусті!

Матрос миттю скотився по трапу на палубу, і за хвилину каравела здригнулася від оглушливого залпу, який окутав усе білим пороховим димом. Федя, якому вперше доводилось чути такий гуркіт, злякано схопив Ніанга за руку.

Коли дим розвіявся, матроси радісно загукали: їм пощастило збити на фусті фок-щоглу. Вона впала в воду разом з вітрилами і, тримаючись на вантах, помітно гальмувала хід.

Матроси на фусті, не гаючи ні хвилини, стали енергійно рубати снасті, щоб звільнити корабель від збитої щогли.

Дієго стояв непорушно. Обличчя його немов закам’яніло. Важко було зрозуміти, вдоволений він успіхом своїх артилеристів чи ні. В цю мить борт португальського корабля затягло димом і один за одним прогриміли розкотисті постріли. Але ядра не завдали каравелі ніякої шкоди і впали у море, здіймаючи фонтани води.

Невдалі постріли викликали бурю глузливих вигуків з боку екіпажу “Улюбленця Нептуна”.