На каравелі "Улюбленець Нептуна", стр. 14
Розділ одинадцятий
Змова
Заскрипіли двері, і на порозі з’явився Алхімік.
— Заходь, — кликнув він когось.
— Ні, ні, не можу! Клянусь Мадонною, ноги тремтять… Ти ж попереджав: хто зайде сюди, тому кінець…
У Феді похололо в грудях: він упізнав голос Педро. Очевидно, алхімік навіщось привіз його сюди… Тільки б не помітили його за скринею, а то, напевно, поквитаються за все. Допомоги чекати нізвідки… Хлопчик затиснув у руці рукоятку кинджала. Він вирішив дешево не віддавати свого життя. Згадавши, що на голові в нього біла хустина, яку можуть помітити, Федя миттю стяг її і сховав до кишені…
— Заходь, заходь, — припрохував алхімік, — вже коли я кажу — будь спокійний, нічого не станеться.
Після довгих умовлянь Педро, нарешті, зважився зайти до каюти. Гуго щільно причинив двері. Клацнув засув.
Феді здалася дивною ця дружба двох різних людей, між якими, певна річ, не могло бути нічого спільного. “Тут щось не так…” — вирішив Кудряш. Від хвилювання кров стукала йому в скроні, думки вихором кружляли в голові. А що, коли вони помітили, як він забіг до каюти й вирішили, що настав час звести рахунки?.. Може, гукнути когось на допомогу?..
— Доктор, ми самі? — стиха спитав Педро.
— Не турбуйся, до мене бояться заходити, — самовдоволено хихикнув алхімік. — Навіть тебе, найхоробрішого з моряків (Гуго, без сумніву, підлещувався до свого співбесідника), он скільки довелося умовляти.
У Феді трохи відлягло від серця. Ні Педро, ні алхімік, очевидно, не запідозрювали, що він тут.
Тим часом астролог сів у єдине крісло, що стояло посеред каюти. Педро опустився на скриню, яка жалібно заскрипіла під його вагою.
— Встань! — злякано крикнув Гуго.
— Що таке? — не зрозумів Педро, зіскакуючи. — Що сталося?
— Боронь боже, роздушиш скриню, а в ній вічний двигун. Сідай краще на кувадло.
— Нічого, я навстоячки…
— Сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, навіщо я тебе покликав?
— Не знаю, не можу збагнути…
— Невже ти забув нашу розмову в Біскайській затоці?
— Ага, он ти про що! Я намагався, але ж мене ніхто не підтримав… Я не винен, що так сталося.
— Зрозумій, Педро, це дурний натовп, отара овець. Вони підуть за тим, хто дужчий, хто поведе їх…
“Про що це вони?” — тривожно думав Федя, боячись поворухнути задерев’янілими руками й ногами.
— Ти трохи поквапився, — казав далі астролог, — вибрав невдалий момент.
— Я не пам’ятав себе від злості, коли Кривий ударив мене, — скрипнув зубами Педро. — Клянусь Мадонною, це йому так не минеться… У полоні в нехристів-турків я скуштував не такого, але тут… Я не негр, а такий же білий, як і він. У мене теж був свій корабель… Ех, шкода, що я забув про закон ланцюга!
— Що це за закон? — поцікавився Гуго.
— Давній звичай моряцький: навіть коли матрос і завинив у чомусь, капітан не має права його покарати, якщо винуватець устиг переступити якірний ланцюг на носі корабля. Коли ж капітан спробує порушити цей закон, матрос може захищатися як завгодно.
— Уперше чую про такий закон, — здивовано мовив Гуго.
— В мене на кораблі… — почав було Педро, але раптом замовк і тільки важко зітхнув.
— Ну-ну, не впадай у відчай, ти ще станеш капітаном, — підбадьорив його алхімік.
Глуха підозра поволі закрадалася до хлопчика. Ні, не даремно ці двоє замкнулися тут, у каюті… Щось-то вони замислили проти капітана!
— Дякуй мені, Педро, за порятунок. Коли тебе збиралися напоїти розтопленим свинцем, я одразу вигадав історію про розміщення зірок, — астролог вдоволено хихикнув. — А дурень Дієго мені одразу повірив…
— Спасибі тобі, я цього не забуду! — вигукнув Педро.
— Тихіше, тихіше, — злякано мовив Гуго. — Нас можуть почути… Нахились до мене, я дещо тобі скажу…
Як не намагався Федя розібрати, про що говорив алхімік, як не напружував слух, почути нічого не вдалося. До нього долітало тільки глухе бурмотіння.
Несподівано Педро голосно промовив:
— А що коли поговорити з Альфонсо? Клянусь Мадонною, він хлопець надійний…
— Так, це хороша думка, самим нам навряд чи впоратись. Тільки будь обережний, ні на кого не покладайся… Сам розумієш: найменша похибка — і прощайся з життям… Кривий жартувати не любить…
— Знаю, знаю, — буркнув Педро. — На мене можеш покластися, як на крем’яну гору. Я вмію берегти таємницю…
— Ти даремно ображаєшся, — примирливо мовив алхімік. — Що не кажи, ми розпочинаємо серйозну гру. Самого тільки Альфонсо далебі не досить, подумай, кого ще з надійних хлопців можна залучити. І дивись, щоб вони нас не виказали в рішучу хвилину. Передусім потрібно… — тут Гуго знову так притишив свій голос, що до Феді долітали тільки неясні уривки фраз: “забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порохом… обов’язково… Одноокий… успіх… усі разом…”
Намагаючись все ж таки почути слова алхіміка, Федя забув про обережність. Скриня, за край якої він ухопився, по-зрадницькому заскрипіла. Хлопчик затамував подих.
— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись, ступив до скрині.
Хто знає, чим би все скінчилося, коли б алхімік не зупинив свого однодумця.
— Облиш, то пацюки, — спокійно мовив він. — Під моєю каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину, і пацюки часто забігають сюди. Не звертай уваги.
Боячись хоч чим-небудь звернути на себе увагу алхіміка і Педро, Кудряш обережно зняв руки із скрині. Він гнівався на себе за таку легковажність. Його цікавість могла скінчитися дуже погано.
А тим часом змовники обговорювали далі свій план.
— Ти добре придумав, — повернувшись на своє місце, казав Педро. — О свята Мадонно! Як я чекаю того дня, коли поряд із Кривим повішу і герцога!
— З малим герцогом треба бути особливо обережним, — застеріг астролог. — Він до біса хитрий. Не знаю, в якому університеті його навчали, та тільки видно з усього, що в нього блискуча освіта.
І Гуго розповів Педро про ліки від зубного болю, про чарівні палички, які самі займаються.
— Може, нам краще його не чіпати? Він, мабуть, знає чорну магію! — стурбувався Педро.
— Хай знає, я його не боюся. Ми з тобою вже півроку плаваємо разом, і ти мав нагоду пересвідчитись, що я можу заткнути за пояс будь-якого чародія. Не турбуйся, хлопчиська я беру на себе. Є в мене такий порошок… — зловтішно хихикнув Гуго. — Бугая за хвилину з ніг звалить, не те що людину… Ну, здається, про все домовились, — підбив підсумок алхімік. — Бувай здоров!
Але Педро все ще топтався на місці. Федя збагнув це по хвилинній паузі, що сталася в балачці змовників. Певно, бородатий матрос не все вияснив, чого хотів. “Чому ж він не йде? Що хоче він іще сказати?” — думав Кудряш.
Нарешті Педро рушив до дверей. Вже біля самого виходу, він круто повернувся й несподівано сказав:
— Гаразд, мені потрібна каравела… Ну, а ти, Гуго, чого хочеш? Навіщо тобі бунт? Хіба тобі погано у Дієго?
Алхімік не чекав цього запитання і на мить розгубився. Зібравшись з думками, він якомога спокійніше відповів:
— У мене від тебе таємниць немає, сам знаєш. На твоє питання відповім просто. У Дієго мені й справді непогано, тільки ж він тримає мене, як пташку в позолоченій клітці. Навіть на берег не відпускає… Боїться, що втечу. Він тільки й чекає того дня, коли я знайду філософський камінь і зможу добувати золото з морської води. Тоді йому начхати на мене — вже він знайде спосіб, як відрядити мене до пращурів… Та я й сам, признатися по правді, не забарюся залишити корабель. Моя мета така: ти стаєш капітаном, даєш мені пару тисяч суельдо і висаджуєш на берег… З мене вистачить, я зможу нарешті добудувати свій вічний двигун…
Педро лишився задоволений таким поясненням і вже було взявся за ручку дверей, коли Гуго дав йому останню настанову:
— Пам’ятай, що нас із тобою не повинні бачити разом. Нам не слід розмовляти між собою в присутності інших… Коли я побачу, що все готово і можна розпочинати виступ, то у верхньому правому кутку дверей своєї каюти намалюю вугіллям кружечок з двома крапками. Це буде знак того, що ти негайно мусиш з’явитися до мене…