Справа командора, стр. 2

ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС

Фірма «Краузе і Сміт» ждала чого завгодно. Та коли підкуплений службовець фірми «Пратт» повідомив, що всі винаходи йдуть з лабораторії Альви Доумана, що їх шифрують літерами В і К й порядковими номерами, що авторську частину гонорару сплачують родинам Венстена і Крюгана, — навіть найзапекліших скептиків охопив марновірний жах.

Венстен і Крюган були інженерами електронно-дослідної лабораторії фірми «Пратт». Перший з них помер торік, другий — п'ять років тому. Обидва заповіли свої трупи Альві Доуману для якихось експериментів.

Лише завдяки неабиякому розумові Венстена «Пратт» процвітала. Він не тільки сипав винаходами, наче з рога достатку, але й умів знаходити їм найекономічніше застосування. До того ж Венстен нерідко радив директорам фірми, як та коли застосовувати винаходи з найбільшим зиском. Але водночас він відхилив пропозицію стати співвласником фірми. Величезні гроші, що пливли йому до рук, він витрачав несподівано й безглуздо. Він увесь складався з суперечностей, немов з кольорової мозаїки.

Власникам та директорам фірми—конкурента «Краузе і Сміт» лишалося кусати лікті. Ніякі їхні старання неспроможні були стримати розростання «Пратт», хоч мала вона менше капіталу й можливостей.

Тільки смерть Венстена зігрівала їх надію на те, що становище зміниться. Проте й у новому ділі, де старий Краузе ладен був ручитися, що замовлення дістануться йому, їх знову-таки перехопила фірма «Пратт». І в який спосіб! Вдавшись до типово венстенівського прийому. В останню мить, коли супротивник був певен у перемозі й послабив зусилля, «Пратт» повідомила про визначний винахід, що дає змогу випускати реле з удвічі довшим строком служби. Навіть у тому, як описувалося відкриття, як підкреслювалося його економічне значення, давався взнаки «почерк» Венстена.

Якби люди, котрі добре знали інженера, не були переконані, що той помер, вони сказали б: і винахід зробив, і опис його склав, і обрав слушний момент, щоб повідомити про нього, Венстен.

Один за одним з порожніми руками поверталися агенти. До лабораторії «голомозого безумця» ніхто з них не прослизнув. Старий Краузе рвав на дрібні клаптики непотрібні папірці, а це була кепська ознака.

Коли надійшло повідомлення від службовця «Пратт», Краузе припинив нараду директорів і дав знак Конрадові Дорту, одному із співвласників фірми, щоб той залишився.

— Ви знали всіх отих… — «великий дідуган» зробив непевний жест. — Вам доведеться взятися за це.

Він пожував губами й замовк. Це означало наказ.

…Чимало довелося Конрадові потрудитися. Найкращі детективи анічогісінько не могли вдіяти. Треба було покладатися тільки на себе. Два з половиною тижні, п'ять невдалих спроб — і ось нарешті він у цій клятій шафі в лабораторії Альви. Конрад чекає. Крізь щілину пробивається вузенька смужка світла, гостра, наче лезо бритви.

У Конрада затерпла ліва нога. Він поворухнувся, і дверцята шафи рипнули. Конрад потягнув їх до себе. Занадто сильно. Смужка світла зникла. Тепер слід знову обережно прочинити стулки.

Але в цей час почулися важкі кроки кількох чоловік. До лабораторії щось занесли. Пролунав, захлинаючись, бистрий голос Альви — його Конрад упізнав би навіть у гомоні людського натовпу:

— Ставте ось тут і тут.

Кроки стало чути далі, потім вони почали наближатись. Та це були вже кроки однієї людини, Альви. Бистрий голос і човгаючі кроки, повільні лагідні рухи і колючі слова — це було властиво Альві, «голомозому безумцеві», «чучелові лева», як його називали в тих колах, де тепер бував Конрад. Розмовляв він якось особливо. Думки в Альви били фонтаном, він не встигав їх висловлювати й від знемоги замовкав. За кілька хвилин він збирався на силі і знову цокотів, стріляв словами, наче смолоскип іскрами.

Ось Альва повільно почав походжати по лабораторії з кутка в куток, човгаючи ногами. Це була в нього звична «розминка» — він ще раз обмірковував план сьогоднішніх експериментів. Потім спитав:

— Ви готові, друже Венстен?

І тоді пролунав хрипкуватий сухий голос:

— Готовий. Можна починати.

Лоб Конрада вкрився потом. Ось вона, виявляється, де — страшна відповідь на загадку! Він упізнав другий голос — це, безперечно, був голос Венстена.

У шафі пахло металом і фарбою. Наморочилося в голові від задушливого повітря. А за дверцятами…

Конрад завжди побоювався й засуджував таких людей, як Венстен чи Альва. Їхня ненормальність була для нього очевидна. Тридцять років тому він учився разом з ними в Колумбійському університеті й працював в одній лабораторії. Вони завжди висловлювали найбезглуздіші ідеї, а надто Альва. І кінець кінцем виявлялося, що вони мають рацію, а всі інші — телепні.

Приміром, у питанні про свічення нового виду пластмаси. Альва висловлював думку, що, вступаючи в реакцію з повітрям, вона заряджається за рахунок негативних іонів. Він твердив, що із шматків пластмаси можуть вийти чудові акумулятори. В перевірці гіпотези брав участь і Конрад, котрий з граничною переконливістю довів її абсурдність. Альва тоді зморщив носа і став читати вірші Беранже. А за кілька днів він довів, що правий, додавши до пластмаси сірчанокислого цинку.

Незабаром Конрад перейшов у дослідну лабораторію фірми «Краузе і Сміт». Ця ж сама фірма запрошувала Венстена й Альву, але вони відмовились і пішли на службу в занепадаючу «Пратт».

Конрад ніяк не міг збагнути, чому таким людям, як Альва та Венстен, у науці щастить більше, ніж йому. Щоправда, лише в науці, а не в житті. Друге можна зрозуміти: він набагато розсудливіший за них, практичніший, одне слово — нормальніший. Та чому ж у науці… Хіба ненормальність — це те ж саме, що й геніальність?

Куточки Конрадових вуст ледь-ледь ворухнулись. Це мало означати усмішку. Та вона вмить зникла, коли знову пролунав голос Альви:

— Чотири питання, один розв'язок, друже. Попрацюй.

Почулося. клацання й гудіння…

Конрад, скарлючившись, завмер у своїй похмурій схованці. Він так напружив слух, що вже навіть виразно чув, як Альва дихає. О, нарешті загадка таки прояснюється! Цей негідник Альва якимось чином оживив свого приятеля. Але як це йому вдалося? Венстен помер від рака. В нього було уражено легені, нирки. Метастази пішли в шлунок і стравохід. Для того, щоб оживити його, довелося б заново створювати мало не весь організм. До того ж Альва майже нічого не тямить у медицині.

Гудіння стихло. Мертвотний, без інтонацій голос Венстена промовив:

— Альфа, помножене на ікс сім.

— А що скажете ви, містере Крюган? — спитав Альва.

Ні, не даремно Конрад забрався до цієї клятої шафи, не даремно перетворився на добровільного детектива. Те, що він почув, варте було й не таких зусиль. Але треба ще побачити, остаточно переконатись. Він легенько натиснув на стулки — і вони знову рипнули. Чи не почув часом Альва? Та «голомозий безумець» захопився іншим.

Крізь щілину Конрадові було видно, що Айьва стоїть перед стіною, в якій мигтять індикаторні лампи.

«Де ж тут оживлені мерці? В іншому кутку лабораторії? Чи, може, Альва розмовляє з духами?»

Канрад спробував безшумно розширити щілину. Та кляті дверцята виказали його. Альва обернувся в його бік.

Великим пальцем Конрад відвів запобіжник пістолета. Човгання затихло зовсім близько. Клацнули дверцята сусідньої шафи. І знову — кроки…

Яскраве світло, мов спалах блискавки, засліпило Конрада. Крізь напівзаплющені повіки він встиг розгледіти чорне обличчя з порожніми орбітами замість очей і наставив інстинктивно пістолет. Тієї ж миті від ліктя до плеча вдарив електричний розряд, пістолет полетів додолу.

— Ти?..

Голос Альви був насмішкуватий і трохи здивований:

— Ваша фірма не може дати мені спокою? Конрадові потрібні були саме ці секунди, щоб отямитися. Він бачив, що, крім нього й Альви, в лабораторії нікого нема. На стінах мигтіли ряди індикаторних ламп.