Велика місія цивілізаторів, стр. 3

Поволі витяг книжку, розгорнув на закладеній сторінці. «Золотий ланцюг» Гріна.

Зігфрід якраз дочитав до того місця, де господар казкового будинку показує гостям своєрідного робота.

«Ганувер глянув на ляльку й запитав:

— Ксаверій, чи відчуваєш ти що-небудь?

Усі зблідли при цьому запитанні, чекаючи, може, приголомшливого «так», після чого могло статися замішання. Автомат похитав головою і незабаром промовив:

— Я, Ксаверій, нічого не відчуваю, бо ти говориш з самим собою».

Почулося тихе клацання, немов кілька разів увімкнули й вимкнули приймач.

Книжкові чари попливли від Зігфріда. Він підвів голову.

Двері були відчинені. Біля письмового столу стояв, трохи нахилившись уперед, Альберт. Велика чорна куля з трьома червоними вогниками насаджена на монтажну колонку.

— Я бачу інженера Зігфріда Лора. Прийом. — Зігфрід міг роздивитися до найменших подробиць Альбертову постать, відчуваючи, як шарудять шини його опорного візка й ритмічно, немов стінний годинник, клацає координаційний пристрій. Інженер поступово усвідомлював, що скоїлося: Альберт, який багато діб стояв у бетонній підвалині інституту, раптом тут, у кімнаті Лора. Чому? Навіщо? Як він зайшов?

— Хто тебе випустив? — вигукнув нарешті Зігфрід.

— Ти! — голосно й чітко відповів нічний гість.

«Так, я ж не замкнув двері, коли вибіг по тривозі».

— Тепер твоя система матиме живлення.

Я був у Латімера.

Що це? Гумовий присосок-чашечка біля самого нічника. На круглій «долоні» — пачка новеньких асигнацій. Зверху лежать кілька невеличких, яскраво сяючих камінців.

— Тут рівно половина грошей і алмазів, які я знайшов у пана Латімера. Щоправда, один алмаз зайвий. Я сказав Латімеру, що розріжу й поверну його частину. Але пан Латімер почав необгрунтовану агресію: він двічі намагався зруйнувати мій організм металевим предметом вагою біля п'яти кілограмів. Я був змушений…

— Ну?!

— Замкнути його в кімнаті. Напевно, у Латімера порушилась координація рухів.

Інженер, дивлячись в круглі, червоні, як жоржини, Альбертові очі, спокійно сказав, карбуючи слова:

— Зараз же поверни Латімеру все, що ти в нього забрав. Потім підеш в інститут. Затямив?

Альберт стояв мовчки.

«Не слухається. Цікаво! Як би це дістатися до його наспинного щитка?»

— Я завтра одержу гроші. Розумієш? Адже те, що ти приніс, належить Латімеру!

Зігфрід сподівався, що лагідний, спокійний голос вплине на гостя.

— Належить? Не розумію. Як може людина мати й використовувати більше, ніж потрібно її системі?

Зігфрід розгубився. Він ніколи не був фахівцем з питань соціальної нерівності, та й не цікавився, вважаючи, що це слизький грунт. Альберт вів далі так само гучно:

— Я дійшов висновку, що на землі є великі сховища грошей. Є люди, що володіють запасами матеріальних цінностей, достатніх для живлення мільйонів людських систем. Через це більшість людства мусить заощаджувати на найнеобхіднішому і завдає шкоди своєму організмові, вкорочує собі життя. Треба завантажити кібернетичні центри всіх країн. Треба багатства перевести в грошові одиниці й розділити на всіх людей. Треба зрівняти. Я йду по додаткову інформацію. Я починаю діяти.

Нічний гість розвернувся на колесах і покотився до дверей.

— Не треба, Альберте! — гукнув, обливаючись холодним потом, інженер Лор.

«Що робити? Адже він почне. Він завантажить електроніку. Він зчинить величезний шум».

Потім спало на думку ще жахливіше.

«Але ж Альберт може монтувати таких, як сам! Ех, дурню! Казав я собі — не давай йому самостійності!»

Інженер схопився, спітнілими, неслухняними руками висунув шухляду письмового столу.

— Альберте, милий! Іди-но до мене, я дам тобі… додаткову інформацію.

Чорна виблискуюча куля з трьома вогнями нахилилася до збудженого Зігфрідового лиця.

Інженер дістав з шухляди пістолет і швидко приставив цівку до середнього Альбертового ока.

…Ліве вухо заклало від пострілу. Асигнації та алмази розлетілись по підлозі. Зігфрід лежить горілиць на зім'ятій постелі, а над ним у темряві лунає голос, схожий на голос Альберта або скоріше грінівського Ксаверія: «Адже ти вбив самого себе!»

СПАДКОЄМЦІ

Недавно я вперше в житті звернувся до психіатра.

Почуття, що охопило мене при вході в його кабінет, нітрохи не нагадувало тієї болісної тривоги, якою сповнені звичайно приймальні лікарів. Навпаки: мені захотілося скоріше поринути в зелений світ великих папоротей, що так затишно зімкнулися над глибокими кріслами. І сам лікар — великий Валентин Вишневський, що сидів у світлому тропічному куточку, — здавався напрочуд «своїм хлопцем». Молодий, з добрими нервовими очима на худенькому носатому обличчі, з ніжною і довгою, мов у хлопчика, шиєю, що росла з відкритого комірця білої сорочки, — невже йому, сором'язливо усміхненому, відомі шахти людської душі? Назвати б його не лікарем, а просто Валентином та запросити до моєї господи пити чай на веранді й слухати нічний концерт лісу…

— Добридень. Ви, мабуть, Іржі Михович?

— Так, лікарю.

— Називайте мене просто Валентином. Чому ви стоїте? Хочете лимонаду? Астроколи?

— Якщо не заперечуєте, то чарочку коньяку.

— Залюбки.

Він налив дві старовинних чарки з тоненького скла.

— Двадцятирічний… Ну, розповідайте, Іржі. Яким вітром вас занесло в мою келію?

Я чудово розумів, що вся ця увертюра має на меті одне: примусити пацієнта довіритися, погасити його хворобливу настороженість. Але слід віддати належне — увертюру грав майстер. Хіба можна передати на папері напіврадісні-напіввинуваті усмішки Вишневського? Його дружні, лагідні манери, його не дуже дзвінкий голос, однаково далекий і від запобігливості, і від фамільярності?

Проте я й не збирався нічого приховувати

— Не ображайтеся, Валентине, але… я не той, за кого ви мене маєте. Так, я старший пілот у групі П'ятої координати і тому вже багато років тиняюся в порожнечі. Ми дуже рідко бачимо навіть станції зовнішнього поясу, не кажучи вже про населені планети. Самі знаєте, наші досліди… І все-таки я, всупереч вашим сподіванням, не ганяюся за космічними привидами, не боюся самотності в кораблі і спокійно повертаюся з найважчих рейсів. Мені тридцять два роки, я ідеально здоровий, моя генетична лінія чиста, як промінь світла, — жодного пригніченого комплексу на двадцять поколінь пращурів. Так… Ви знаєте, напевне, що ці далекі пращури залишили мені незрозумілу любов до лісу. Коли мій корабель опускається на лісисту планету, мене охоплює шалена радість. Ліс — це найпрекрасніше, що створила природа. Гори круті й неприступні. В степах пече сонце, розгулюють вітри та грози. Море тільки й чекає, як би тебе проковтнути. А ліс… Я мимоволі говорю зараз категоріями стародавніх людей… Намагаюся зрозуміти, звідки в мені, народженому за п'ятдесят парсеків від найближчого дерева… Пробачте!

— Будь ласка, продовжуйте.

— Так, звісно, ви підсумовуєте спостереження… Коротко кажучи, в мене є маленький будиночок на Землі в одному з лісових заповідників Північної Америки. Навколо чудовий сосновий бір… Знаю, що багато моїх друзів облюбували для відпочинку атоли в Тихому океані, пальмові гаї Індії, прерії Техасу і Гімалайські узгір'я, але я не міг інакше… Ви коли-небудь бачили сосну?

— Тут у нас є сосни.

— Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія… Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон… Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави… У верхів'ях бубонить вітер, а біля стовбурів — тихо, тепло, темно. Кажани над будинком — раз туди, раз сюди…

Так ось, посидів, випив кави і пішов спати — втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном — контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин — не спати, світанок скоро, а тоді… Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий страх — що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду… Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись… Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун… І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати — стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я — брудна, отупіла людина-двигун — був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури… Я чув запах…