Нові пригоди Електроника, стр. 22

— Наздогнати! — пролунав голос професора. Громов вибіг із палати.

— Вперед, друзі! — вигукнув Сергій.

Елек вискочив услід за професором. Дітлахи помчали за ним. Ростик і лікар не відставали ні на крок. їх супроводжувала мовчазна собача зграя, що випірнула з кущів.

На шосе їм пощастило: третя вантажна машина, яку вони зупинили, їхала в Білозерськ.

— Ану, в кузов! — скомандував Ростик, допома гаючи дітям залазити. — Лікарю, наглядайте, щоб їх не продуло. Професоре, прошу в кабіну.

За машиною деякий час бігли дворняги, потім вони відстали, полягали вздовж дороги — чекати повернення Рессі…

І почалося запаморочливе мелькання полів, гайків, сіл під бездонним безхмарним небом. Колись по цьому шосе Електроник уперше прогулювався з електронною дівчинкою, пояснював їй усю складність навколишнього світу. Зараз світ сам летів назустріч, дзвенів у вухах, куйовдив волосся, освіжав розпашілі обличчя — світ, відкритий заново Електроничкою. Щойно вона промчала тут, цією розпеченою, курною дорогою, прямуючи до своєї, невідомої поки що і їй самій мети. І треба було за всяку ціну наздогнати того, хто врятував життя ЕлектрониковІ, наздогнати й пояснити цю мету.

Врятувати Електроничку!..

Громов намагався розтлумачити сенс нового винаходу в робототехніці й роботопсихології допитливому шоферові, й той оцінив ситуацію по-своєму:

— Та наздогнати — наздоженемо! Але ж які дива творяться… неймовірно!

Проте гнав, гнав, гнав свій покірний ваговоз.

Й автоінспектори розуміли стрімкий біг машини: тільки що повз них проскочила із страшенною швидкістю дівчинка-робот з чорним кудлатим собакою. Треба було їх наздогнати, спіймати, тобто врятувати… Міліціонери давали команди по рації, звільняючи дорогу для прудкого ваговоза.

— Рессі, — волав Електроник, — затримай її ненадовго. Ми рухаємось услід.

“Неможливо, — радирував Рессі. — Якщо відвернути її увагу, вона може розбитися”.

— Скажи, що я відновився, я її врятую.

“Я не вірю, — відразу ж передав Елечкину відповідь електронний пес. — Я нікому не вірю”.

— Передай їй, — підказав Сергій другові, — що ми їй віримо.

“Пізно…” — прозвучала відповідь дівчинки з очима, які не сміються.

— Згадав! — закричав раптом Вовка Корольков і схопився з лави, ледь не випавши за борт Його ривком пасадили на місце. — Згадав! — радів класний Професор. — Згадав усе! І розмір острова Робінзона… І площу Африки… І відстань до кінцевої галактики…Все, все згадав! — І щасливий Професор несподівано усвідомив, яку хворобу він недавно пережив.

— Скажи їй, що я ніколи не буду елелекать. — буркнув Макар, штовхнувши ліктем Елека. — Будь другом, не пошкодуй енергії…

— Скажи їй, — механічно повторив електронний хлопчик, — що Макар ніколи не задаватиметься. Передай, будь ласка, Рессі, що я обов’язково буду людиною… Я допоможу їй…

І почув по рації відповідь Електронички: “Що ж ви, хлопці?.. Ех, ви… Які ж ви товариші?..”

— Тримайся, Елечко! — гукнули дружно дівчатка. — Ми з тобою!

Слова Електронички, промовлені майже пошепки, оглушили Електроника. Він схопився, ступив на борт і на повному ходу сплигнув з ваговоза.

— Ти куди? — встиг лише крикнути Сергій Сироїжкін.

Лікар затарабанив по кабіні. І раптом обличчя його просвітліло. Електроник не упав, не розбився. Він на бігу порівнявся з ваговозом, що пригальмував, обігнав його, помчав уперед. Дівчатка закохано дивилися йому вслід: от якби до них хтось так поспішав!

Шофер, увімкнувши граничну швидкість, напружено стежив, як поступово зменшується на шосейній стрічці хлопчача постать.

— У вас усі такі відчайдушні? — запитав він професора.

— Коли йдеться про справжнє… про людське ставлення до людей, то всі, — коротко відповів професор, попахкуючи люлькою. — Жени!

В кузові, підганяючи швидкі колеса, лунали дівчачі голоси:

Лиш гукну, і постане як стій

Друг кошлатий, улюбленець мій…

Решта дітей підхопили табірну пісню, складену Елечкиною командою:

Здрастуй, Рессі, друже Рессі,

Гарно разом нам ведеться -

Рідкісне створіння,

Супер та уміння…

Елек вийшов на берег моря і зразу ж побачив її.

Вона стояла на великому гладенькому камені й дивилася за горизонт. Біля її ніг сидів кудлатий пес.

Він підійшов до неї неквапливим кроком, уважно подивився в її обличчя:

— Ти зовсім інша, — ледь здивовано промовив Електроник. — У тебе… у тебе усміхнені очі. — Він простягнув руку. — Мир?

Електроничка у відповідь міцно потиснула її і засміялася.

— Мир!

Вона здогадалася: її очі бачили світ по-новому.

ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"

Повість [3]

НАЙБІЛІШИЙ У СВІТІ МІЛІЦІОНЕР

За часів мого дитинства, в роки війни з фашистами, дядько Серьога був для всіх хлопчаків найсправедливішим у світі міліціонером. Жив він у нашому дворі — в окремому будиночку, відгородженому бузковим палісадником; колись цей особнячок був чи то сторожкою, чи то комірчиною крамаря.

Міліціонери носили влітку білі гімнастерки з червоними петлицями, підперезані ремнями з кобурою. Дружина дядька Серьоги була працьовита, ми її майже не бачили. Збоку від будиночка і вдень і вночі сохла на шворці білизна великої міліцейської родини, висіла там і знаменита гімнастерка.

У вільний час, надвечір, дядько Серьога у випрасуваній, накрохмаленій формі ступав на поріг свого будинку, мовчки спостерігав, як ми ганяємо у хмарах золотавої куряви ганчір’яний м’яч, і довго ще, аж до тієї пори, як вирушав на нічне чергування, просвічував крізь бузкові кущі.

Він ніколи не втручався у наші дрібні сварки й навіть у великі бійки, проте всі в окрузі знали, що коли в когось у нестямі наллється кулак, зблисне в руці камінь чи палиця, на порушника чекає прочухан.

Через багато років я побачив на місці нашого будинку, нашого двору житлову башту, на місці оселі міліцейської родини — стандартний гараж. Гараж дратував мене. Ні, я не сподівався побачити все один в один, як на давній фотографії. Час — я знав це з багатьох інших прикладів — неминуче здуває прикмети минулого. Але, їй-право, цегляний у два вікна будинок з бузковою підсвіткою був куди людяніший, аніж залізний ящик для автомобіля. Давні друзі розбрелися по світу, на їхньому місці поселилися люди із своїм особливим новим життям. Я став письменником і не раз поривався заглянути в наш двір, та заповітне бажання довго лишалося тільки бажанням. І тепер, побачивши, як усе змінилося, я зрозумів, що надто пізно вирішив навідати своє дитинство.

Я дивився і дивився на безликий гараж, намагаючись відновити за деталями минуле. І от побачив те, чого чекав: захід сонця, бузок, якісь знайомі силуети, білу гімнастерку…

Так народилася письменницька мрія — написати повість.

Це скидалося на кадри німого кіно, яке прокрутили дуже швидко. Мені захотілося затримати, повернути рідні образи, і зробити це я міг тільки… написавши нову книжку.

Так вийшло, що першим я розповів про міліціонера мого дитинства дітям, яких запросили в клуб на зустріч з письменниками. Дітей у залі було повно, а нас на сцені — чотири письменники-виступаючі й один письменник-голова.