Нові пригоди Електроника, стр. 16

— Лети!

Ночі Рессі проводив високо над Землею — у космічному просторі.

Серед супутників, станцій, кораблів, що оберталися по навколоземній орбіті, він був найменшим, проте аж ніяк не найнезначнішим космічним снарядом. Розпустивши крила, які вбирали сонячну енергію, Рессі досліджував водночас Землю і далекі зірки. Блакитна куля з морями й океанами, чіткими контурами материків, хмарним серпанком, сніговими шапками полюсів повільно пропливала під ним, і Рессі бачив, як день переходить у ніч, як пори року поступово змінюють кольори країн і континентів.

Десь там, серед північної зелені, напнутої покровом ночі, блакитнів маленький острівець — Волошки, і в дощаних сінях чутко дрімав його друг Сторожовий. А зовсім поряд з Волошками бігли безлюдним шосе хлопчик і дівчинка, перекидаючись на ходу короткими репліками. Рессі й зараз чув крізь космічну тріскотню їхні приглушені голоси:

— Я не бачила моря…

— Ти побачиш, обов’язково побачиш море…

— Яке воно?

— Яке? Як велике синє дерево… Я поки що не бачив моря…

Над Південною Америкою немає хмар, сонячна спека. Рессі сфокусував свій зір на перуанській пустелі Наска. При сильному збільшенні тут можна побачити накреслені на скельному плато фантастичні фігури. Мавпа, риба, птах, кит, собака — гігантських за земними мірками розмірів. Туристи звичайно роздивляються їх з літака або вертольота, але всю картину пустелі дає лише погляд з космосу.

Рессі фотографував загадкові малюнки, передавав їх на Землю — Електроникові.

Хто позрізав так акуратно гори й закарбував на камені, ніби потужним лазером, свою фантазію? Хто увінчав ці зображення постаттю людини у скафандрі? Хто подарував стародавнім символам вічність? Рисунки в пустелі Наска світилися з-під кам’яної основи, їх нічим не можна було стерти, зрізати, знищити…

Елек знав, що на краю пустелі, в місті Іке, зібрано цілу бібліотеку з каменів різної величини. На них різцем записано знання мудрого, невідомого нам народу, пращурів індіанців — племені інків. На каменях — зображення екзотичних звірів, птахів, риб, підземних і підводних плазів, сценки лікування різних хвороб людини. Ось камінь — глобус земної кулі з материками й океанами… Камінь — карта зоряного неба… Камінь Всесвіту з галактиками…

Як могли пращури інків задовго до Колумба відкрити не тільки Америку, а й усі інші країни світу? Звідки вони знали форму сузір’їв? Хто, зрештою, ця людина в шоломі, увічнена на схилі гори? Електроник порівнював знімки Землі й зірок, що їх надсилав йому з космосу Рессі, з фотографіями кам’яних листів із далекого минулого й знаходив у них багато спільного…

Але пора було космічному розвідникові повертатися.

І Електроник на далекій Землі наказав:

— Досить, Рессі, спускайся по команді “нуль”.

І почав відлік часу.

Нові пригоди Електроника - doc2fb_image_03000008.png

Космічний корабель стикувався з вантажною космічною станцією. На оглядовому екрані корабля космонавти побачили дві яскраві точки, мов фари грузовика, що наближався до них: це пливла назустріч їм станція. І раптом у світлі фар майнуло якесь невідоме космічне тіло й тут же зникло. Командир чортихнувся, втупився очима в екран, стискуючи ручки управління: будь-яка випадкова на їхньому шляху залізяка від старих кораблів і супутників могла спричинитися до аварії.

Бортінженер, що сидів поруч з командиром, учепився йому в рукав:

— Командире, дивіться!

Командир, обернувшись, глянув в ілюмінатор.

Спочатку він нічого не побачив. Потім помітив неподалік космічний снаряд химерної форми. Він повільно наближався. І ось за склом космонавти розгледіли нечіткі обриси, схожі на фігуру собаки.

— Казна-що — промовив здавленим голосом командир. — Галюцинація у вигляді собаки… Як його прогнати? — крикнув він схвильовано бортмеханікові. — Він зіб’є нас із курсу!

Блідий бортінженер не відповів, дивився на екран: шлюзи станції були зовсім близько від їхнього корабля, і він, докладаючи все своє уміння, намагався поєднати стикувальні вузли.

Автоматика не підвела. Корабель хитнуло, як трамвай на повороті. Шлюзи станції і корабля зійшлися. Стикування відбулося.

В ілюмінатор на мить заглянула весела собача морда. Шерсть стояла дибом, ікла вишкірилися в усмішці, зелені очі підморгували таємничими спалахами. Наступної хвилини пес розтанув у космічній ночі, наче його ніколи тут і не було.

— Земля! — схвильовано промовив командир у мікрофон. — Є стиковка, все нормально. Але в нас надзвичайна подія. — Він відкашлявся, розуміючи, яку реакцію викличуть його слова. — До нас у дім трохи не завітав космічний пес… Справжнісінький, кудлатий… Узяти із собою?.. Він вчасно відчалив, полетів своїм ходом… Та не смійтеся ви, чортяки! Даю слово честі: пес був насправді!

Приземлившись на луці, Рессі побіг до табору, взявся за звичну роботу. А після обіду не витримав, утік у Волошки. На нього чекала весела, безтурботна компанія.

Незабаром про його відлучки в село стало відомо Електроникові й дітям. На спортмайданчику відбулася рада.

— Можна зрозуміти бідолаху Рессі! — запально сказала Майка. — “Подай м’яч! Принеси ложку! Засвіти полярне сяйво!..” Для нашого Рессі — це просто подачки. Ніякого простору для уяви!

— А вночі — самотність серед зірок, — зітхнула Світлана.

— Але ж він буває з нами… — намагався захистити Ела Сироїжкін.

— Так, я обтяжив його розрахунками, — признався Електроник. — Однак не можу ж я заборонити йому бувати з дворнягами.

— Не в дворнягах річ, — несміливо промовила Кукушкіна. — Нам теж потрібен Рессі! Може, неправильно кажу? Га?

— Правильно! — Макар Гусєв поставив кулаком у повітрі вагомий знак оклику. — Я беру Рессі на перевиховання…

Діти перезирнулися. Турбота про долю Рессі знову звела їх докупи, зробила однодумцями. Та ось Електроничка підняла руку:

— Я пропоную… — Вона підстрибнула високо вгору, немов гасила м’яча. — Я пропоную зробити Рессі суддею у волейболі!

І вони знову стали суперниками.

ВО-ЛЕЙ-БОЛ!

І нарешті настав день Великого Волейболу!

У фіналі табірного турніру зустрічалися “королеви й королі повітря”, як звичайно називають класних волейболістів — команди знаменитих клубів “Електроничка” й “Електроник”.

Хлопчаки й дівчатка заповнили трибуни, посідали на лавах, східцях, на траві. А якийсь завзятий болільник видерся на дерево. Прийшли вожаті, кухарі. Фізкультурник Ростик тримався урочисто й суворо, ніби проводив міжнародні змагання. Раз у раз він гримав на галасливі трибуни: “Ти-хо!”, але відразу ж в іншому місці починалося азартне скандування: “Во-лей-бол!.. Во-лей-бол!”, і Ростик сварився пальцем або театрально розводив руками. Очі його не пропускали жодної подробиці.

Він один тільки знав, наскільки важлива саме ця спортивна зустріч. Нещодавно йому, фізоргові табору, дзвонив за дорученням самого міністра інспектор середніх класів Василь Іванович, цікавився, чи є нові результати у методові Електроника. А до цього професор Громов розпитував про своїх вихованців. Що ж, він докладно опише гру в волейбол хлопчиків і дівчаток, і тоді, можливо, з’явиться зовсім новий термін: “Метод Електроника й Електронички”. Він, Ростик, — тренер обох команд; кінець кінцем, йому краще знати, який матеріал давати науці для узагальнення.

Команди збилися в тісне коло, гравці пообнімали один одного за плечі. На суддівській вишці гордовито сидів незворушний Рессі із свистком у роті.

— Як цікаво. Наче на естрадному концерті! — шепнула одна подруга іншій. — Уявляєш, я ніколи не була на волейболі…

— Скільки болільників! Я зараз лопну від емоцій! — призналася їй подруга й гукнула: — Суддю на мило!

Сусіди оглянулися на них і засміялися. А Ростик іронічно зауважив:

— На мило? Неетично, дівчатка!

Всі зрозуміли, що знання подруг про великий спорт на цьому вичерпані.

Пролунав різкий довгий свисток.