Нові пригоди Електроника, стр. 15
Здрастуй, любо бараболе,
Вдячні ми тобі завжди!
Із тобою ми ніколи
Не зазнаємо біди!
— А картопля в мундирі? — запитав шеф.
— Буде! — хором відповіли кухарки — Соління — за вами!
Шеф збігав на склад.
— Оселедці, на жаль, закінчилися, — пояснив він трохи зніяковіло. — Але є кілька…
— Кілька підходить, — погодилася новий шеф-кухар. — І квас. Якнайбільше квасу!
Ніколи ще з таким апетитом не дегустував шеф нові страви. А незабаром увесь табір уминав за обидві щоки картоплю по-віденському, смоленському, сільському, піонерському! Дівчатка ледве стримували усмішки, спостерігаючи, як їх хвалять хлопчаки. За обіднім столом лунала пісня:
Ой картопля — смакота ти,
Піонерів ідеал!
Можна тим поспівчувати,
Хто її не куштував!
СІЛЬСЬКЕ Й КОСМІЧНЕ ЖИТТЯ РЕССІ
Влітку не тільки людина, але й собака стають зовсім іншими: їм хочеться незвичайного, дуже рухливого життя, нових пригод.
Рессі справно виконував у таборі свої обов’язки. Він, як маленький літак, літав на великій швидкості над полями, опилював їх, знищував бур’яни й шкідників. Гуляв з дітьми. Носив з палати в палату записочки. На світанку підправляв квітковий календар, складаючи точне число, а ночами засвічував полярне сяйво. Здавалося б, що ще потрібно! Проте у схемах Рессі поступово накопичувався якийсь опір. Річ у тім, що в електронного пса з’явилося непереборне бажання стати звичайним псом.
Коли весь табір сапав капусту, Рессі втік до сусіднього села. Він вихопився на головну вулицю, що простягалася вздовж річки, і назустріч йому з усіх дворів вибігали з гучним гавкотом вільні пси — без міських повідків і намордників. Рессі ніколи ще не бачив стільки собак одразу. Його зустріли по-свійському: його обгавкували!
Світило пекуче сонце, від річки повівало прохолодою. На лавках сиділи бабусі в білих хустках. Дітлахи вудили рибу. Ніхто не звернув особливої уваги на собачий переполох. Зграя насідала на зайду. Мабуть, не в усіх голосах було чути особливу приязність.
Рессі рикнув на нападників, вишкіривши ікла-кинджали, але тут же дружелюбно махнув хвостом. Його відразу признали. Дворняги — а їх було не менше десятка — одна за одною обнюхали електронного пса й, хоч не знайшли в нього споріднених запахів, не виявили ніякої підозри. Підбігали все нові й нові сільські стражі. Хтось приніс Рессі обгризену кістку, й він на знак солідарності потримав її в зубах.
Вся зграя, а з нею і Рессі, помчала за околицю, на зелену, в жовтих кульбабах і білих ромашках луку, що бриніла й пахла літом. Та, мабуть, тут більше було волошок. Яскраво-блакитне кільце, що зливалося із синім небом, оточувало маленьке село. І чи не тому назвали його Волошки?
Поряд з Рессі мчав довгоногий чорний пес с білими плямами на боках.
“Грамоти навчений?” — запитав його” Рессі по-собачому.
“Навчений”, — радісно гавкнув білобокий.
“Що вмієш?”
“Ганяти, сторожити, гавкати, полювати”.
“Пополюємо разом”, — запропонував Рессі.
“Зараз не можна, заборона до серпня, — прогавкав новий товариш і пояснив: — У них малята…”
“А-а”, — протягнув Рессі, висунувши, як і його приятель, язик.
Вони розляглися на траві, на самому осонні.
“Літеру “А” я знаю, — прогурчав білобокий, і вся зграя глибоко й сонливо позіхнула, при цьому чутко прислухаючись до розмови. — Далі — ні”.
“Ти живеш серед людей”, — нагадав Рессі.
“Літери в собак не проходять, — признався білобокий. — На все село два першокласники, та й ті поїхали”.
“Доведеться вчити абетки”, — прогарчав уголос Рессі.
Кілька псів посхоплювалися й відбігли на край луки.
“Чого боїтеся, ледарі? — прогавкав білобокий — Це свій!”
Ледарі боязко наблизилися
А Рессі вже здійнявся, розпустивши крила, над лукою і, пікіруючи до землі, накреслив у повітрі знайому фігуру: “А”
“Р-р-ра-а”, — повторили за ним дворняги.
Потім були наступні літери: “Р-р-рбе-бе… Р-р-рве-ве-е”
І зграя завершила перший урок граматики переможним виттям і валуванням:
“Р-р-рабв… Р-р-рабв!..”
Рибалки на річці опам’яталися від задуми, оглянулись: чого вони там не поділили?.. А дворняги після напруженої праці побігали по траві й завалилися спати
“Ти з міста?” — поцікавився білобокий.
“З табору”, — Рессі назвав себе й дізнався, що його нового приятеля господар називає Сторожовим.
“Що ж ти стережеш?”
“Усе, — признався пес. — Човен. Мотоцикл. Корову. Будинок. Господаря. А ти навчиш мене літати?” — запитав цікавий Сторожовий.
“Навчу, — пообіцяв Рессі. — Але тебе треба начинити електронікою”.
Білобокий здригнувся, схопився на міцні лапи.
“Не треба, — прогарчав він. — Я і сам навчуся літа ти!” — І кинувся бігти щодуху.
Рессі без великих зусиль наздогнав його, але не став обганяти, побіг поряд.
Це був, мабуть, найважливіший день у їхній подальшій дружбі.
Усією зграєю пси зіграли на пустельному спортмайданчику в футбол, піддаючи м’яч носами й інколи огризаючись, зіграли у справжній собачий з нічийним рахунком футбол. (Рессі не проявляв своїх здібностей, тримався нарівні з іншими.) Коли хмари куряви на футбольному полі осіли, зграя вже купалась у річці, а найвідважніші плавали з берега на берег. Потім вони пообсихали (Рессі зарядив свої сонячні батареї), попасли череду корів (Рессі вибрикував з телятами) і, повернувшись у село, посідали вздовж дороги біля царини чекати господарів.
Рессі не знав, кого він чекає, але всі сиділи чи лежали з умиротвореним виглядом, і він не рушав з місця. Утихомирилися дворняги. Дрімали на лавках бабусі. Завмерли біля своїх вудочок рибалки. Опускалося помалу сонце. Сидів серед своїх і Рессі, вперше не чуючи закликів з далекого табору.
Щось у ньому сьогодні звершилось, але що — він не знав.
І раптом зграя залементувала, схопилась і побігла по дорозі. Назустріч їхав автобус. Ось автобус зупинився, з нього повиходили втомлені, засмаглі, аж чорні, люди. Від них тхнуло потом і машинним мастилом. Собаки кинулися до своїх господарів, одержали порцію ласкавої прочуханки, прилаштувалися до ноги, потрюхикали в село. Здавалося, всі враз забули про електронного товариша. Тільки Сторожовий оглянувся, винувато рикнув: “Вибач, поспішаю!”
Його господар теж оглянувся, запитав білобокого:
— Хто такий? Вперше бачу.
“Це Рессі, — прогавкав Сторожовий собачою мовою, та господар його не зрозумів. — До побачення, Рессі!” — здаля гавкнув пес.
“Давай! Привіт!”
Рессі залишився сам на курній дорозі.
І нарешті він почув:
“Рессі! Ти куди запропастився, Рессі?”
Рессі розпустив крила й попрямував до табору.
Того вечора ніхто не дорікнув Рессі за відсутність, і він лишився задоволений прожитим днем. Сторожовий може не задаватися, у Рессі — свої господарі!
Елек ладнав електронну плиту, погладжуючи її по залізному боці й час від часу примовляв:
— Зараз ти будеш у формі…
Елечка йому допомагала. Рессі спостерігав за ними.
— Чому ти з нею розмовляєш? — запитала Електроничка. — Хіба вона жива?
— Я робітник, а вона роботяга-кухарка, — жваво відповів Елек. — Хто вранці зварить сніданок? Тільки вона! Я полагоджу її якнайкраще!
— Якщо ти робиш краще, ніж інші, — то не зазнаєшся?
Елек сіпнув плечем, відповів серйозно:
— Не зазнаюся. Людина безмежна у своїх здібностях. Ми вчимося один в одного.
“А я вчуся в собак”, — трохи було не признався Рессі.
Електронний пес гавкнув, ніби звичайний дворняга, й Електроник, уважно глянувши на нього, немов про щось здогадався. Він припаяв останній контакт, поставив на місце стулку, натиснув на кнопку. Плита ледь чутно загуділа, запрацювала, нагрілася.
— От і все, — сказав Елек кухареві. — Сніданок не запізниться.
Так, господар Рессі був майстром на всі руки. Рессі знову гавкнув — тепер уже електронною мовою, нагадуючи про свої нічні обов’язки, й господар сказав йому: