Пригоди Електроника, стр. 1

Пригоди Електроника - doc2fb_image_03000001.png

ДЛЯ НАЙДОПИТЛИВІШИХ

Цю книжку можна було б видати без передмови.

То навіщо ж передмова? Та ще й написана людиною, яка в дитинстві сама без передмов приступала до пригод улюблених героїв. Річ у тім, що про Електроника знає нині сила-силенна дітей. Нелінивих і допитливих. А раптом найдопитливіші захочуть дізнатися про автора улюбленої трилогії? Або ще щось, пов’язане з нею.

Саме для них і написана передмова.

Отже, автор — Євген Велтистов.

Симпатичний. Худий і довгий, в окулярах. Москвич.

Народився в сім’ї військового інженера. У 1934 році.

Тепер тут прокладають Новокіровський проспект. А раніше була Домниківська вулиця. За адресою Домниківська, 3, була 265-а школа.

Ішла війна. Велика війна. На другий рік війни він прийшов сюди вчитися. Книжок було мало. Зошитів ще менше. Дуже кортіло читати. Коли запитали, ким ти станеш, відповів: “Продавцем дитячих книжок. Щоб прочитати все”.

Потім він передумав. Вирішив стати журналістом. Це було тверде рішення. Закінчив факультет журналістики. Почав працювати — спочатку в газетах, потім — редактором відділу в популярному журналі “Огонек”. Відав фейлетонами й усякою всячиною, що друкувалася на останніх сторінках. Був ще худішим, ніж зараз. І тому здавався ще довшим. У багатоповерховому будинку редакція займала три поверхи. І коли у святкові дні вивішували веселу стіннівку, Велтистова зображали приблизно так: голова на третьому поверсі, тулуб — на другому, а ноги бігли по першому.

Він був справжнім репортером: невтомно вишукував новини. Знаходив цікавих людей. Він знайшов, наприклад, в одному арбатському провулку авторку знаменитої пісеньки “В лесу родилась елочка”, бабусю Р. Кудашеву. І зумів їй допомогти, бо потрібна була допомога. Він також допоміг дитячому садку поселитися на розкішній дачі, яка доти належала шахраєві. А зарубіжному письменникові-фантастові — побачити атомний реактор в Дубні.

Познайомився з відважними будівельниками Братської ГЕС. Зустрічався з творцями радянської космічної техніки. Брав інтерв’ю у начальника кримінальної поліції міста Нью-Йорка, коли був у відрядженні у США. І мовою дружби порозумівся з японськими робітниками.

Він накопичував враження. І обдумував майбутні повісті..

Рукопис першої книжки він приніс у видавництво “Детская литература”. Незабаром книжка побачила світ. За нею побачили світ інші. їх було чимало. Назову їх: “Пригоди на дні моря” (1960), “Тяпа, Борька й ракета” (1962), “Електроник — хлопчик з чемодана” (1964), “Ковток сонця” (1967), “Гум-гам” (1970), “Рєссі — невловимий друг” (1971), “Випромінювати світло” (1973), “Переможець неможливого” (1975), “Мільйон і один день канікул” (1979), “Ноктюрн порожнечі” (1982).

Книжки “Випромінювати світло” й “Тяпа, Борька й ракета” Є. С. Велтистов написав у співавторстві з дружиною і другом — Мартою Барановою.

Повість-казку “Мільйон і один день канікул” палко рекомендував дітям космонавт Віталій Севастьянов. Газета “Правда” якось розповіла, як він розмовляв з дітьми про “чорні дірки”, описані Є. Велтистовим у цій космічній казці. Але повернімося до Електроника.

…Наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років школярі почали вчитися за більш насиченими програмами. Тріумфальний політ Гагаріна проклав шлях у космос. Слово “кібернетика”, що походить від давньогрецького “керую кораблем”, стало відоме навіть домогосподаркам. На сторінках газет сперечалися про долю лірики в технічний вік. Завзяті прихильники фізики зводили роль мистецтва в майбутньому до жалюгідного мінімуму. “Лірики” були занедбані, “фізики” в пошані. Поширився інтерес до наукової фантастики. Уява літераторів заводила читачів у такі глибини світобудови, які й не снились попереднім поколінням.

Отоді й був написаний “Електроник — хлопчик з чемодана”. До речі, чому саме “з чемодана”?

Цей образ виник так. Якось молодий автор зібрався у відпустку, до моря. Склав чемодан, сів у таксі. Несе чемодан до поїзда й дивується: важкий. Ніби там не сорочка й ласти, а цеглини. Щоб нести було легше, веселіше, став фантазувати: може, в чемодані хтось є? Може, там… електронний хлопчик? Ось поставлю, подумав, чемодан на полицю, відкину кришку, хлопчик розплющить очі, підведеться і скаже: “Здоров! Мене звуть Електроник…” Зайшов у купе, клацнув замками и ахнув. Виявляється, в поспіху переплутав чемодани: взяв інший, набитий книжками. Поїзд рушив… Довелось біля моря обійтися без ластів. Зате начитався досхочу. А про уявлюваного хлопчика з чемодана не забув.

Як відомо, казка підлягає загальним законам мистецтва. Буває, розповідає літератор про близьке, буденне, все в нього зовні правдоподібно. А читач, відчуваючи фальш, каже, як режисер неуважному акторові: “Не вірю!” Це вирок.

У книжці Є. Велтистова дивовижні, неймовірні ситуації відбуваються одна за одною. Але написані повісті про Електроника виразно, яскраво. І, з самого початку сприйнявши умовність, святкову фантастичність сюжету, віриш уже всьому: і лукавому професорові Громову, який віддавав перевагу звичайному таксі над вертольотами, й хлопчикові-роботові, що виявився мов дві краплі води схожим на школяра Сергійка Сироїжкіна, й нечуваній Країні двох вимірів, де все плескате — люди, будинки, м’ячі, дерева… Та іншим чудесам. Усе це художньо вірогідно.

Є. Велтистов справді вміє говорити про складне просто. Він здатний побачити звичні, навіть банальні речі з нового боку. Його перо оживляє безплотне, перетворює абстрактне на конкретне. Він, безперечно, “фізик”, а не “лірик”. Симпатії на боці точних наук. Але зневаги до “лірики” він не поділив. Герої “Електроника” не однобічні: так, математик Таратар, розповідаючи учням про процес творчого відкриття, навів як приклад… вірші Пушкіна. Прочитав їх тихо, майже пошепки. І до класу немов увірвався безшумний вітерець, що затуманив очі.

Цікаво, а цей математик — вигаданий? Виявляється, не зовсім. Працюючи над “Електроником”, автор вчащав до однієї московської спецшколи з математичним ухилом. Познайомився із старим учителем. Старого вчителя звали І. Я. Танатар. На уроках Танатар не обходився без жарту, ходив з дітьми в походи й випускав у класі газету “Програміст-оптиміст” на “танатарській” мові формул. Коли у видавництві обговорювали рукопис “Електроника”, автор попросив дати її на рецензію старому вчителеві. Й дістав від нього відзив: майбутня книжка “має зацікавити читача”.

Фантастів усього світу хвилює тема збунтованої машини. Є книжки, де ця тема розв’язана трагічно. Це можна зрозуміти: технічний прогрес, який, здавалося, мав позбавити людей від усіх лих, продемонстрував свою двоїстість: дав не тільки надвигоди, а й супербомбу.

Є. Велтистов — оптиміст. Він вірить у перемогу розуму й людяності. Втеча електронного “хлопчика”, випадково зарядженого струмом надто високої напруги, — лише жарт, який рухає життєрадісний сюжет.

Гадаю, не помилюся, коли назву серед літературних учителів Є. Велтистова ім’я Аркадія Гайдара. Йдучи своїм шляхом, автор “Електроника” враховував досвід чудового дитячого письменника. Його книжка заряджає тих, кому адресована, інтересом до науки, до поезії, до всіх досягнень людського генія. І сама вона викликана до життя цим інтересом, продиктована ним.

Електроник одразу ж полюбився дітям. Після виходу першої частини трилогії виникли піонерські клуби “Електроник”, які об’єднували юних ентузіастів фізики, інформатики та інших наук. Діти стали малювати й конструювати власних роботів. І пробували писати власні повісті про Електроника.

Потім з’явилася друга, третя частини…

А коли на телеекран вийшов трисерійний фільм, поставлений за сценарієм Є. Велтистова режисером К. Бромбергом, в бібліотеках вишикувалися довгі черги за “Електроником”. Книжку видавали лише на два дні. Успіх перевершив сподівання. В редакцію “Пионерской правды”, на телебачення на ім’я автора надійшло близько 80 000 листів від читачів і глядачів, а потім їх і зовсім перестали лічити. Одна дівчинка написала, що після знайомства з Електроником, зрозуміла: “Треба бути чесною, працювати своїм розумом”, і якщо раніше вчилася на “три”, тепер вчиться на “три” й “чотири”. От який прогрес. Інша дівчинка навідріз відмовилась, поки не додивиться Електроника, виїхати в піонерський табір. Діти розповідали, що проводять конкурс на “найкращого Електроника за навчанням”, ставлять за “Електроником” вистави. А школярі з дагестанського міста Хасав’юрта навіть запропонували “влаштувати олімпійські ігри на честь Електроника й Сироїжкіна”!