Сто років тому вперед, стр. 66
— Де? — спитала Юлька.
Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.
— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.
Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.
— Що робити? — прошепотіла вона.
— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.
Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла Катя й сказала Юльці:
— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим “А” граємо.
— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.
— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!
— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.
Розділ X
ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ
Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.
Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим “А” і сьомим “Б”. Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.
— А це хто? — спитав він. — Варяг?
— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.
— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий. Як прізвище?
— Селезньова.
— Спортом займатися будеш?
— Буду, — відповіла Аліса.
— Ну, а чому віддаєш перевагу?
— Я пузиристка, — сказала Аліса й затнулась: прохопилася.
— Це що іще за жарти? — спитав Едуард суворо.
Він був чоловік довірливий і простодушний, його легко було ошукати, він це знав і до розиграшів, жартів та вигадок ставився підозріло. Тому його легше було розігрувати. Взагалі-то він був борець, важковаговик, а як облишив спорт, розтовстів, полисів і зовсім не був схожий на спортсмена. Хоч усі знали, що він на диво сильний.
— Я обмовилася, — пояснила Аліса. — Пробачте. Я хотіла сказати парашутистка.
— Ясно, жарти любиш, — мовив Едуард і відразу втратив до Аліси інтерес.
Краще не заводитися.
Але Фіма Корольов, який уже роздягнувся, щоб грати, цю розмову підслухав.
— Ти не обманюєш про парашут? — спитав він.
— Не обманюю.
— А хіба таким маленьким дозволяють?
— У нас дозволяють.
— Що це все — у нас та й у нас? Де у вас, на Місяці?
— І на Місяці теж, — відповіла Аліса.
Підійшов Коля Наумов, він був каштаном у хлопчиків.
— Важко нам доведеться, — сказав він Юльці.
— Чому? — спитала Аліса.
— А поглянь он на того. — Він показав на хлопця з сьомого “А”, два метри заввишки.
— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.
Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:
— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?
— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.
— А ти сам хотів би подивитися?
— Мені й тут справ по зав’язку, — відповів Наумов.
Едуард дістав свисток, дуже маленький у порівнянні з його ручиськом, але свист був пронизливий.
— На розминку! Першими грають дівчатка.
— Шкода, що мені не можна, — пожалкувала Юлька.
— Це не остання гра.
Спочатку подавала Катя Михайлова. Подала вона добре, на тому боці взагалі м’яча не змогли взяти. Але другу подачу прийняли, і, коли м’яч прилетів назад, Лариса Троєпольська благополучно пропустила його між пальцями й здивовано подивилася на свої руки, ніби не могла повірити в таку зраду.
Далі гра йшла зовсім не на користь шостого “Б”. Грати вміли, по суті, тільки Катя та Олена Домбазова, а Лариса тільки заважала. Першу партію програли 5:15. Семикласники реготіли і вголос знущалися, учні з шостого “Б” огризались, але не дуже — все, здається, ясно. У перерві Катя влаштувала Ларисі скандал.
— Краще б тебе взагалі не було! Сама не граєш і іншим заважаєш. Я б останній м’яч узяла. Кажу тобі — відійди, а ти?
— Що я? Я відійшла, — мовила Лариса!
Очі її наповнилися голубими сльозами.
Навіть Едуарду стало її жаль, і він сказав:
— Тут майстрів нема, різниця між Ларисою і тобою, Михайлова, непринципова.
Але тут Лариса вирішила, що саме час смертельно образитися.
— Будь ласка, — озвалася вона, — я не буду заважати. Грайте для своєї втіхи.
— Дівчата, припиніть! — гримнув Коля Наумов. — Ви ж не можете уп’ятьох грати.
— Скоро ви там? — спитала капітанша команди сьомого “А”.
А той, довготелесий, жертва акселерації, до якого вже приходив тренер із справжньої баскетбольної команди, додав:
— Зустріч закінчилася після першого раунду за очевидною перевагою.
— Ні, — сказала Лариса, — я навідріз відмовляюсь. У мене нога болить.
— Ти навідріз, — обурилася Катя Михайлова, — а клас нехай програє?
— Тоді або я, або ти.
Семикласники сміялися, мало на підлогу не падали від сміху.
— Зіграємо без неї, — мовила Катя. — Нічого страшного. Ми з нею потім поговоримо.
— Уп’ятьох не можна, — сказав Едуард. — Тоді я знімаю команду із змагань.
Юлька подивилася на Алісу й спитала тихо:
— Ти побачила? Може, вийдеш, га?
Аліса підвелася.
— Гаразд, — згодилась вона. — Тільки я не в формі.
— Зараз усе зробимо, — зраділа Катя Михайлова. — Едуарде Петровичу, в нас запасна. Тільки вона перевдягнеться, добре?
— Ми не будемо чекати! — крикнула семикласниця.
— Я одну хвилину, — сказала Аліса, й вони з Катею побігли в роздягальню.
Коли Аліса вийшла на майданчик, усі завважили, що вона дуже засмагла й струнка.
— Де встигла на пляжі полежати? — вигукнув Садовський. — На Венері була?
— Розбігайтеся, суперники! — заверещав семикласник — жертва акселерації. — Здавайтесь, поки не пізно! Чемпіон світу на майданчику!
— Я стану на подачу, — попередила Катя, котра ще не довіряла Алісі. — А ти стій чимближче до сітки. І старайся грати двома руками зразу.
— Добре, — кивнула Аліса.
— Почали! — сказав Едуард.
Подавали семикласниці. М’яч прийняла Катя, та він був сильний, і тому вона відбила його далеко, за майданчик. Один — нуль.
Другу подачу Катя прийняла правильно, і м’яч свічкою піднявся високо над майданчиком. Олена Домбазова хотіла перекинути його на той бік, та Аліса раптом крикнула їй:
— Пасуй мені!
Оленка обережно підставила руки, і м’яч знову злетів угору. Аліса підстрибнула так високо, ніби у неї в тапочках були гумові пружини, рука її піднялася, пальці ледь-ледь торкнулися м’яча, і він, як ядро з гармати, під гострим кутом урізався в майданчик семикласниць і рикошетом відлетів до дальної стінки.
— Молодчина! — похвалила Катя. — Так тримати, Аліско!
Свої почали аплодувати, хоч думали, що це вийшло випадково.
Тепер подавала Оленка. Подавала вона так собі. М’яч полетів високо, прийняти його було легко, й семикласниці відбили подачу. Але цього разу Аліса не стала чекати, поки м’яч прийде до неї від кого-небудь, а підстрибнула біля сітки, дістала його, і він майже вертикально ударився в підлогу.
— Нечесно! — закричали семикласники. — Вона на наш бік залізла!
— Спокійно! — перекричав усіх Едуард. — Мені видніше. М’яч зараховано.
Коли Аліса забила таким чином іще п’ять м’ячів і стало ясно, що нічого з нею семикласниці вдіяти не зможуть, вони зажадали в судді тайм-аут і заявили:
— Вона взагалі не з їхнього класу. Ми її раніше не бачили.
— Хочете, класний журнал покажемо? — спитала Катя Михайлова.
— Вона наша! Наша! Наша! — кричали діти. — Се-лез-ньо-ва! Мо-лод-чи-на!
Довелося гру продовжувати, а коли шестикласниці виграли і цю партію, і третю, вирішальну, той, довготелесий, сказав своїм, але так, щоб усі чули:
— Вона переодягнений хлопець. Я вам точно кажу. Я її бачив, вона на Арбаті живе.
А Алісу оточили учні з шостого “Б” й хотіли підкидати, та Аліса попрохала: