Сто років тому вперед, стр. 34

— Дякую, — сказав прибиральникові Коля, і, хоч перша зустріч закінчилася щасливо, далі він ішов обережно й оглядався, щоб не навернутися комусь на очі.

Сходи привели Колю у великий вестибюль із прозорою передньою стіною. Скло було таке велике, що дивно, як його ніхто досі випадково не розбив. Коля підійшов до скляної стіни, розглядаючи майдан попереду.

Майдан був укритий низенькою молодою травою. За нею стояли дерева, які розбруньковувалися. Коля подумав, що в Москві дерева ще не розпускаються і, отже, він приїхав у південне місто.

Ненароком Коля доторкнувся до скляної стіни, і раптом у ній з’явився отвір саме в Колин зріст. Стіна, немов жива, пропонувала крізь неї пройти.

Коля послухався.

Надворі було не холодно, і Коля в куртці почувався саме в раз. Дув несильний вітер, за деревами виднілися високі будинки. Коля перетнув гладеньку рожеву доріжку і ступив кілька кроків по газону. Потім обернувся, щоб краще роздивитися будинок, із якого він вийшов.

Будинок був високий, поверхів на двадцять. Але вікон у ньому було мало. І мало кутів. Немовби хтось узяв напильник і обточив будинок. Він був переливчастого, перламутрового кольору. Подекуди будівельник забув загладити виїмки й опуклості, та згодом Коля здогадався, що це зроблено навмисне. У виїмках були балкони, а опуклості були затягнуті склом, ніби очі бабки. Не можна сказати, що Колі будинок сподобався, але він був людиною широких поглядів і вважав, що кожен народ може зводити такі будинки, які він хоче. Напевно, ескімосам, що мешкають у снігових іглу, або індіанцям із вігвамів смішно дивитися на висотні будівлі або хатинки.

Над скляною стіною, крізь яку Коля щойно пройшов, по склу були викладені величезні золоті літери:

ІНСТИТУТ ЧАСУ

А по боках написи — два великих, у два поверхи, чорних квадрати. Один із них був годинником. У ньому світилися цифри: 9.15.35…36…37…38…39… Остання цифра весь час мінялася й означала секунди.

А от другий квадрат зруйнував усі Колині теорії.

У ньому був напис:

11 КВІТНЯ 2092 РОКУ НЕДІЛЯ

Цілком можливо, що інший на Колиному місці схопився б за голову, заплакав від жаху й побіг назад в Інститут часу, щоб якнайшвидше повернутися додому, до мами. Адже пригода, що випала на долю Колі, до снаги далеко не кожному. Треба мати міцну нервову систему. Це тобі не Ріп Ван Вінкль зі своїми жалюгідними двадцятьма роками й нечесаною бородою. Тут понад сто років, навіть черепахи по стільки рідко живуть.

А Коля зрадів. Він сказав уголос:

— Оце так справні

І вирішив назад поки не повертатися.

Батька з матір’ю все одно вдома немає. Микола Миколайович у лікарні. А якщо відмовитися від прогулянки по віддаленому майбутньому, то цього собі ніколи в житті не простиш. Може, Коля ще засумнівався б, якби в нього були брудні черевики, але прибиральник йому допоміг. Чого ще залишається бажати мандрівникові в часі?

Розділ ІІІ

ДІДУСЬ-РОВЕСНИК

Спочатку треба було вирішити, куди йти.

Колин будинок стояв у провулку Сивцев Вражек. Будинок цей старий, зведений іще до революції. Коля міркував так. Якісь московські будинки неодмінно мусять зберегтися — адже навіть раніше будинки стояли по триста років. Отже, якщо Коля піде праворуч, туди, де колись був Гоголівський бульвар, він що-небудь знайоме й зустріне. Орієнтується непогано, ні разу в лісі не заблукав. У Москві він не пропаде. Навіть через сто років. Тільки краще не питати дорогу в перехожих: вони запідозрять, що щось негаразд.

І Коля вирушив до бульвару.

Він ішов рожевою доріжкою завширшки метрів зо три, яка ледь пружинила під ногами. За деревами, що оточували газон, доріжка влилась у широку вулицю.

Як тільки Коля вийшов на неї, позаду пролунав голос:

— З дороги, хлопчику! Ти де йдеш? Хочеш, щоб тебе збили?

Коля відскочив убік і побачив, що його наздоганяє чудний дідусь. Дідусь їхав на одноколісному велосипеді, розвівши руки для рівноваги, ніби цирковий акробат. Він і зодягнений був, як акробат: у зелене трико, що облягало тіло, й червоні м’які тапочки з довгими, гострими, навіть трохи звислими вниз носками. У дідуся був сивий чуб їжаком і довгі вуса, теж розведені, — мабуть, для рівноваги.

Дідусь догнав Колю й сказав:

— Проведи мене трохи, мені нудно їхати самому.

Колесо велосипеда було невелике, дідусеві доводилося часто крутити педалі, але все одно їхав він повільно. Коля пішов поруч.

— Ти до маскараду готуєшся? — спитав дідусь, розглядаючи звичайнісінький Колин костюм.

Коля вирішив, що головне — обережність.

— Так, — кивнув він, — до маскараду.

— Ти неправильно вдягнувся, — мовив дідусь. — За моїх часів усі хлопчики ходили в так званій шкільній формі. Вона складалася з темно-сірих із синім відливом штанів і такого… як би сказати… піджака. Ти знаєш, що таке піджак?

— Уявляю, — відповів Коля.

І мало не додав, що в його батька піджак і взагалі у всіх чоловіків піджаки. Але відразу ж схаменувся: минуло багато часу, напевно, діти забули про піджаки.

Та дідусь не зважав на Колині відповіді. Йому самому подобалося говорити. В кущах, неподалік від дороги, стояла лавка. Вона була мало схожа на лавки, яким належить стояти на вулиці. Вона була низькою, схожою на канапу. Коли дідусь зліз із свого колеса й сів, запросивши Колю наслідувати його приклад, виявилося, що лавка м’яка, ніби набита пухом.

— Відпочиньмо, — сказав дідусь. — П’ять хвилин. Я трішки засапався. Мене звати Павлом. А тебе?

— Колею.

— Ти не поспішаєш?

Коля не знав, що відповісти. Він не знав, спішить він чи ні Звичайно, шкода було сидіти на м’якій лавці й гаяти час на розмови про піджаки, в яких Коля тямив краще від дідуся Павла. Але дідусь був першою людиною з майбутнього, з якою Коля зустрівся. І вона ні в чому Колю не підозрювала.

Дідусь не став чекати відповіді.

— Так-от, — мовив він, — я повинен детальніше пояснити тобі, що таке піджак. Це стародавній вид одягу, в якому чоловіки ходили за часів моєї юності. Походить він од сюртука, що його носив Пушкін…

— А чому ви не купите двоколісного велосипеда? — перебив дідуся Коля. — Адже незручно на одноколісному їздити.

— Лікарі рекомендують, — відповів дідусь. — Щоб розвивалися м’язи. У моєму віці не можна нехтувати порадами лікарів. Ти хочеш мої м’язи помацати?

Дідусь зігнув руку в лікті й дав Колі помацати м’язи. Вони були міцні. Куди міцніші, ніж у Колі.

— Так-от, — вів далі дідусь. — Піджаки застібалися на ґудзики… А втім, ти про це знаєш, у твоєму маскарадному костюмі є ці незручні предмети. Я рекомендую внести поправки до твого костюма.

— А мені здається, — сказав Коля, намагаючись говорити ввічливо, — що в мене правильнісінький костюм. Він не шкільний, а так, на щодень.

— На щодень ми носили білі сорочки, — заперечив дідусь Павло, — і чорні штанці. І сандалі. Так-так, сандалі.

— То це коли було… — мовив Коля. — Зовсім в інший час.

— Як так — в інший? — здивувався дідусь. — У який інший?

Коля на око прикинув вік дідуся — виходило років шістдесят. 2092 мінус шістдесят — виходить 2032. Плюс десять чи дванадцять. Виходить 2042.

— Ну, в сорокових роках цього століття, — відповів Коля.

Дідусь почав реготати так, що два зелених папуги злетіли з гілки й закричали людськими голосами:

— Ганьбааа! Ганьбааа! Хто зірвав трроянду?

— Ну й наївність! — дивувався дідусь, витираючи сльози. — Ну й жартівник! Ти мені лестиш безбожно. Невже я такий молодий із виду?

— Не вельми молодий, — сказав щиру правду Коля, — але на велосипеді ви катаєтеся ще хоч куди.

— Тоді я відкрию тобі таємницю. Мені завтра виповниться сто сімнадцять років.

— Не може бути! — вигукнув Коля. — Отже, ви з Абхазії?

— Чому?

— Там живуть довгожителі. Але вони харчуються сиром та вином і пасуть овець.