Сто років тому вперед, стр. 15

— Кожному по ордену! — невгавав шеф-робот. — Живою чи мертвою!

І раптом дельфіни, котрі везли Алісу, різко звернули вбік, і на якусь мить човен опинився зовсім поряд, і Аліса надто виразно побачила, як решта дельфінів — вона не знала, скільки їх: може, десять, може, двадцять, — темною масою вдарили човен у борт. Човен різко накренився, зачерпнув бортом води. Роботи кинулися до другого борту, щоб утримати рівновагу, але це тільки прискорило загибель їхнього корабля. Човен перевернувся, і лише секунду чи дві шефу-роботу пощастило втриматися на поверхні, чіпляючись за вислизливий борт. Решта роботів пішли на дно, як залізні молоти. Та, зрештою, так воно й було. Вони ж були залізні.

Шеф проскрипів відчайдушно:

— Я фатАліст! Врешті-решт…

Хвилі від човна розбіглися врізнобіч, і тільки дно його виглядало з води, немовби серед чорних дельфінів затесався білий, у кілька разів більший за інших.

У наступну секунду дельфіни розвернулися і ніби нічого й не сталося підпливли до берега, підпливли хвацько й граційно, і наче жартома вигнули біля смуги піску свої чорні спини й підкинули Алісу в повітря.

Вона впала на пісок і хотіла засміятися, але заплакала й ніяк не могла зупинитися.

Дельфіни крутились під берегом, вистрибували з води, пирхали, а Аліса ревла ревма.

…Аж раптом запала тиша. Така тиша, якої давно не було. Небо над морем почало сіріти — травнева ніч коротка, — човен кудись подівся, певно, забрало його прибережною течією або потягли з собою дельфіни, і вітрець, піднявшись на ранок, був таким тихим і лагідним, що ледь-ледь ворушив Алісине волосся. І якби не нудний біль у подряпаних ногах і руках, не смертельна втома й спрага, що повернулася в тиші, могло б здатися, що вся оця ніч тільки приснилася Алісі.

Аліса зітхнула й підвелася.

Підводитися не хотілося, але треба було повертатися до табору кіношників. Вони ж, мабуть, збожеволіли від хвилювання.

Аліса, поплелася вгору, щоб зверху подивитися, з якого боку намети.

Тут, напівдорозі до табору, її й зустріли рятувальники спеціального загону водослужби.

Вони збиралися, як розвиднятиметься, почати прочісувати морське дно…

Удень, виспавшись, уся обклеєна пластирем і обмазана лікувальною маззю, Аліса вкупі з кіношниками вирушила на острів. Катер відчалював із бухти, на берег якої вже були повитягувані й лежали в ряд колодами потонулі роботи. Поряд з одним із них валявся лук. Допитливі, що зібралися з усього узбережжя, обступили стіною залізні трупи, зумкотіли стереокамерами й голосно дивувалися. Аліса сховалась за спину Германа, щоб її не впізнали й не почали ставити дурних запитань. Ще на світанку її фотографували для ранкової газети, і весь Крим уже знав про її ігригоди.

Берта, що примчала з Москви на метро, була вдягнена у фіолетову перуку й живе плаття з венеріанських водоростей, яке міняло колір та малюнок щохвилини. Берта дріботіла поруч з Алісою і допитувала її так ревно, що Германові доводилося ввічливо відтісняти її.

Острів був запустілий, і вітер гудів у руїнах. На ящику в резиденції іржавого лейтенанта валялися великі ножиці й бляха, з якої він вирізав нагороди. У кутку купою деталей та одягу лежало те, що іще вчора було симпатичним дідусем-кінороботом.

Аліса показала журнАлістам і Германові яму, в якій вона сиділа. На одній із стінок її, тій, що була похилішою за інші, збереглися виїмки — сходинки, якими Аліса вибралася на волю.

На зворотному шляху заїхали на напівзатоплену баржу і взяли звідти сумку з мієлофоном.

Острів меншав і меншав, зникаючи в морі. Катер підходив до берега. Пригода скінчилася.

Зовсім недалеко від берега катер наздогнали дельфіни. Вони пливли якийсь час поряд, граючись і пірнаючи, як прості нерозумні риби.

Потім дельфіни повернули до моря, а один із них відстав, обернувся до катера й сказав тонким голосом:

— Добре, Алісо.

— До побачення! Дякую! — крикнула йому Аліса.

А Берта спочатку не повірила власним вухам, а коли повірила, зомліла.

ПОЛОНЕНІ АСТЕРОЇДА

1

“Арбат” був раніше розвідботом.

Два таких боти звичайно буває на борту корабля Далекої розвідки. Вони призначені для посадок на планети і для досліджень внутріпланетних систем. А оскільки ботам доводиться часом опинятися в складних ситуаціях, зроблені вони на совість, швидкісні, міцні, витривалі, довговічні.

Поліна Метелкіна, науковий співробітник Інституту часу, координатор Інопланетної секції, роздобула списаний розвідбот, бо їй часто доводилось літати на Марс і на Плутон, де були бази інституту. А позаяк розвідботи назв не мають, то охрестила його “Арбатом”. Ця назва здається дивною й незвичайною лише на перший погляд. Усе пояснюється просто: Поліна народилася й виросла в Москві, на вулиці Арбат.

Коли в липні вона збиралася летіти на Плутон, їй зателефонував давній знайомий, директор Московського космічного зоопарку Селезньов і попрохав узяти з собою його доньку Алісу. Дружина Селезньов а, Алісина мама, архітектор, будувала на астероїді Паллада культурний центр, а в Аліси були канікули, і вона хотіла побачити маму. Пасажирського корабля на Палладу треба було чекати два тижні, а тут підвернулася така нагода.

Поліна залюбки згодилася взяти Алісу, тим паче, що летіти одній куди нудніше, аніж у компанії.

Щоправда, в подорож вони вирушили утрьох. Разом із розвідботом Поліна одержала від Далекої розвідки й старого робота на ім’я Посейдон. Посейдон відпрацював своє в експедиціях, тепер там працювали нові роботи, куди спритніші, кмітливіші й уміліші. Але для допомоги на борту в звичайних планетарних рейсах Посейдон іще годився.

За довге для робота життя у Посейдона вже виробився характер, життєвий досвід, химери і примхи, тобтц він олюднився. З Поліною він літав третій рік, вони здружилися, звикли миритися з вадами один одного. І все-таки робот — це робот.

Поліна своїх дітей не мала, хоч дітей вона любила. Отож із точки зору Аліси турбувалася вона про неї навіть більше, ніж треба. Та загалом жили вони дружно і просто шкода, що подорож була нетривалою.

2

Того дня Аліса сиділа в пілотському кріслі й дивилася, як на екрані переднього огляду з’являлись і гасли зорі, — “Арбат” увійшов у пояс астероїдів, автопілот знизив швидкість, бо навігаційна обстановка була складною.

По екрану навскіс пролетіла іскра, корабель здригнувся, міняючи курс, щоб не зіткнутися з метеоритом.

— Обережніше! — крикнула з камбуза Поліна. — Я суп розіллю.

Слова ці стосувалися автопілота, і той їх, звичайно, не почув.

Зате почув їх Посейдон, котрий сидів у кают-компанії, поклавши металеві ноги на низенький столик, і читав відеокнигу.

Кают-компанія на розвідботі — це маленьке приміщення, в якому вміщується лише обідній стіл, три чи чотири крісла, до того ж один куток її відгороджений півколом перегородки, що за нею стоять плита і мийка — камбуз.

— Нема сенсу винуватити автопілот, — озвався Посейдон, — у поясі астероїдів — підвищена метеоритна небезпека. Раджу тобі, Поліно, швидше готувати їжу, оскільки можливі ще різкіші флюктуації курсу.

— Посейдоне, ти песиміст, — відповідала Поліна. — Я літала цим маршрутом два десятки разів, і ніяких різких флюктуацій, користуючись твоєю термінологією, я не помічала.

— Ще б пак, — пробурчав Посейдон, який не міг терпіти, коли йому заперечували. — В тих рейсах ти харчувалася консервами, а зараз половину часу проводиш у камбузі. Я тебе не впізнаю.