Дівчинка з Землі, стр. 52

5

Кораблі опустилися на Колеїду рано-вранці. На той час, як було відкрито люки, черговий радист уже встиг розбудити всіх археологів, і вони, вдягаючись на бігу, поспішали до кораблів через витоптане роботами й копальними машинами курне поле.

— Я вийду останнім, — сказав Громозека часовикам і Алісі. — Ви гості, а я скромний археолог.

Вони вже знають, що ми привезли машину часу, і тому будуть дуже раді нас бачити. Алісо, вдягнися тепліше, я обіцяв твоєму батькові, що ти не застудишся. Хоч, зрештою, це тобі не загрожує, бо застуду викликають мікроби, а мікробів на Колеїді нема.

— Чому нема? — спитала Аліса.

— А тому, що на Колеїді нічого нема. Ні людей, ні звірів, ні рослин, ні мух, ні мікробів. Космічна чума знищує все живе.

Першою з корабля вийшла Аліса.

В експедиції було тридцять п’ять археологів. І жодного з Землі. Тут були лінеанці, фіксіанці, вухані та інші вчені. Крім спільної професії, вони не мали нічого спільного. Серед тих, хто зустрічав, були археологи взагалі без ніг, на двох ногах, на трьох ногах, на восьми ногах, на щупальцях, на коліщатах, а один археолог міг похвалитися стома сорока чотирма ногами. Найменшенький археолог був заввишки як кошеня, а найбільший був наш друг Громозека. Усі археологи мали різну кількість рук, очей і навіть голів.

І всі голови були повернуті до люка корабля, і коли Аліса зупинилася біля люка й помахала своїм новим знайомим рукою, то вони замахали у відповідь руками й щупальцями і закричали їй “здрастуй” понад двадцятьма мовами.

Ще дужче археологи зраділи, побачивши часовиків, та коли в люк проліз веселий Громозека з туго набитим мішком листів і посилок, то археологи аж застрибали на радощах, підхопили Громозеку на руки (щупальця й коліщатка) і понесли до різноколірних наметів табору. Дорогою одного з археологів, найменшого і наитендітнішого, навіть задавили, але, на щастя, не на смерть — Аліса встигла помітити його під ногами (щупальцями й коліщатками) археологів і витягти напівзадушеного назовні.

— Спасибі, дівчинко, — промовив археолог, згортаючись клубоч ком у Аліси на руках. — Можливо, я зможу віддячити тобі добром за добро. Мої друзі трішечки захопилися.

Археолог був ясно-зелений, пухнастий, він мав кирпате личко з одним бузковим оком.

— Я найвидатніший у Галактиці фахівець, — сказав він, — з розшифрування стародавніх мов. Жодна кібернетична машина зі мною не зрівняється. Якби вони мене зовсім затоптали, це була б велика втрата для науки взагалі і для нашої експедиції зокрема.

Навіть у такий важкий момент маленький археолог думав про справу, а не тільки про себе.

Аліса принесла потерпілого археолога, якого звали Рррр, у найпросторіший намет, де вже зібралася решта, і з допомогою Петрова розшукала лікаря експедиції — журливого, схожого на садову лійку на ніжках жителя планети Кроманьян. А коли лікар сказав, що хворому ніщо не загрожує, вона стала слухати, про що розмовляють археологи.

Виявилося, члени експедиції не сиділи склавши руки, поки їхній начальник літав на Землю по машину часу. Вони розкопали невелике місто повністю, з усіма його будинками, вулицями, сараями, фабриками, кінотеатрами й залізничною станцією.

І після обіду за спільним довгим столом, під час якого Громозека розповідав друзям про свої пригоди на Землі, археологи повели гостей оглядати розкопки.

Звичайно, за сто років, що минули від дня загибелі міста, вітри, дощі й сніги постаралися стерти його з лиця землі, і багато в чому їм це вдалося. Але кам’яні будинки все-таки залишилися стояти, хоч і без дахів та вікон; вивітрилися, проте не зовсім пропали бруківки, уздовж яких рядами стояли поламані, обчухрані високі пеньки дерев. Найкраще зберігся старовинний замок на пагорбі над містом. Йому вже було понад тисячу літ, але стіни, складені з могутніх кам’яних плит, стійко витримали напади вітру й дощу.

Археологи змастили розсохле дерево клейкими розчинами, поскладали на місце розкидане каміння й цеглу, обережно позчищали з вулиць грязюку й пил, що назбиралися за століття, і сонячної, ясної днини місто здавалося хоч і пошарпаним, старим, зате чистим і майже справжнім. Так ніби люди покинули його зовсім недавно.

Жителі міста були невисокі на зріст, нижчі від звичайних людей, але дуже на них схожі, і коли Аліса зайшла до одного з відновлених будинків, то виявилося, що й стіл у ньому, і ліжко, і стільці були зроблені наче саме для Аліси.

Біля станції стояв маленький поїзд. У паровоза була довга труба, а вагончики з великими круглими вікнами й вигнутими дахами скидалися на старовинні карети. Один з археологів, фахівець-реставратор, який і відновив паровоз та поїзд із купи іржавого брухту, довго не відпускав гостей зі станції — йому дуже хотілося, щоб вони оцінили, як старанно зроблено всі ручки, кнопки й рубильники в старовинній машині.

Потім гості оглянули музей, в якому археологи зібрали всі дрібні речі, знайдені в місті: картини, статуї, посуд, одяг, хатнє начиння, прикраси тощо. І видно було, як багато їм довелось потрудитися, щоб повернути ці речі до життя.

— Скажіть, — запитав Петров, коли гості закінчили оглядати музей, — вам удалося т-точно встановити, коли загинула планета Колеїда і чому вона загинула?

— Так, — відповів маленький археолог Рррр. — Я прочитав залишки газет і журналів і знайшов чимало документів. У всьому винувата епідемія. Епідемія почалася на Колеїді сто один рік, три місяці й двадцять днів тому. З того, як її описували перелякані жителі планети, вона дуже схожа на космічну чуму.

— А як чума попала на планету? Адже віруси її самі не можуть пролетіти крізь атмосферу. Отже, її хтось приніс. Може, метеорит?

— От цього нам дізнатися не пощастило. Все може бути, — сказав Рррр. — Відомо тільки, що перші публікації про дивну хворобу з’явилися в газетах саме три тисячі вісімдесятого року місцевої ери. Третього місяця і восьмого дня.

— І з’ясувати, як це сталося, доведеться нашим друзям часовикам, — закінчив за нього Громозека. — Для цього вони сюди й прилетіли. Тому, друзі, вважайте, що ми майже перемогли!

Громозека затряс щупальцями, роззявив величезну пащу, всі археологи закричали “ура!”, а часовик Петров мовив тихо:

— Отож, що майже.

6

П’ять днів усі археологи, часовики і матроси з космічних кораблів установлювали машину часу та атомні батареї для її живлення. Нарешті серед поля виросла висока, як триповерховий будинок, споруда.

Часова камера займала в цій споруді тільки саму середину, решта були контрольні прилади, пульти керування, дублюючі блоки, кібернетичний мозок і допоміжні пристрої.

Всі роботи на розкопках зупинилися. Який сенс копирсатися в уламках, якщо є можливість подивитися на ці речі та на їхніх господарів наяву?

— Н-ну от, — сказав уранці на шостий день Петров, — монтаж машини закінчено. В камері може поміститися тільки одна людина. А оскільки модель машини дослідна і невідомо ще, чим усе закінчиться, в минуле піду я сам…

— Е ні, — заперечив Річард, розмахуючи довгими худими руками. — Ми ж із вами сперечаємося вже чотири дні, і я вас переконав, що йти треба мені.

— Чому? — спитала Аліса.

Вона вся була перемащена графітом і вкрита пилюкою. Дівчинка не встигала вмиватися і зачісуватись — така була заклопотана. Адже треба було і технікам допомогти, і на розкопках побувати, і злітати на розвідку з добросердим Рррр, який ні в чому Алісі відмовити не міг — це ж вона врятувала його від смерті.

— Та тому, Аліско, — відповів Річард, — що коли що-небудь станеться зі мною, то на моє місце може стати будь-хто із ста співробітників Інституту часу, а коли що-небудь станеться з академіком Петровим, його не замінить ніхто в Галактиці. Отож я міркую розумно. Та й узагалі, що може статися з нашою машиною?