Троє на Місяці, стр. 7

— А пам’ятаєш, Незнайко про якийсь пакунок говорив, що його поклала Оксана, — нагадав Граматик.

— Я не думаю, що цей пакунок міг стільки заважити… Так чи інакше, а на виправлення похибки доведеться витратити зайвих три кілограми пального, а про запас на непередбачені витрати ми взяли тільки десять кілограмів. Доведеться надалі нам бути максимально ощадливими, щоб не було ніяких перевитрат. Зараз для переходу на основну траєкторію потрібно п’ятдесят чотири кілограми. Друже, перевір, будь ласка, мої розрахунки. Ось вихідні дані.

Пес утупився в цифри. Граматик розкрив корабельний журнал і став записувати в ньому.

Через дві з половиною хвилини почувся рівний голос Друга:

— Основні розрахунки сходяться.

— Прошу команду зайняти свої стартові місця, — негайно скомандував Капітан. — Приготуватися до ввімкнення двигунів. Дозую пальне.

Граматик застебнув ремені. Пес розпластався в своєму кутку позаду Капітана на поролоновій підстилці, підібгавши всі шестеро ніг.

Невдовзі Капітан якось невпевнено повідомив від пульту керування:

— На дозаторі п’ятдесят дев’ять кілограмів замість п’ятдесяти чотирьох. Нічого не розумію… Скидаю з дозатора зайве… Не скидається… Скидаю все пальне… Не скидається…

Граматик дивився на Капітанові пальці: вони перебігали з клавіші на клавішу без метушні, вправно, злагоджено. Здавалося, ось зараз забринять сховані за щитом керування струни і поллється довкола музика. Але в тісній кабіні було тихо, як буває тихо між спалахом блискавки і гуркотом грому.

Щось негаразд, щось негаразд… Нарешті Капітан обернувся, на лобі в нього виступив піт, обличчя було бліде як стіна.

Граматик мовчки, тільки одними тривожними очима запитав його, що сталося. Не виказуючи ані найменшого хвилювання, хоч це йому коштувало великих зусиль, Капітан промовив спокійно, тихо:

— Мабуть, коли стартували:

Тьм…яний, мавп…ячий, дерев…яний, об…активний, бур…як, цв…ях, здоров…я, різьб…яр, арф…яр, торф…яний, моркв…яний, обм…якнути, лл…ється, роз…яснення, з…їзд, порт…єра, інтер…єр, рел…єф, подвір…я, сузір…я, під…йом, з…йомки, уп…ятьох, в…юн, ад…ютант, в…янути, рутв…яний, слов…янський, яструб…ятко.

Ключ. Вибери підряд лише ті слова, які пишуться з апострофом. З перших букв цих слів прочитаєш тривожне повідомлення.

VII. Люк не відчиняється

— Я тебе зрозумів, Капітане. — Граматик рвучко відстебнув ремені й поволі підвівся. — Оглянь, будь ласка, мій скафандр, чи все гаразд, у ньому, чи все добре закріплене.

— Може, краще я піду? — спробував Капітан стримати свого товариша.

— Ти що? А хто залишиться біля пульта керування? Хто, якщо треба буде, поведе корабель на Землю? — аж вигукнув Граматик.

Капітан підійшов до Граматика, провів рукою по його скафандру, ніби обнімаючи товариша, допоміг йому закрити забороло на шоломі, загерметизував рукавиці, прив’язав до руки ключ від камери з пальним. Граматик поклав собі в кишеню плоскогубці, молоток, викрутку.

— Ти тільки, Граматику, будь обережний. І ні в якому разі не ризикуй, — голос Капітанів звучав благально. — Якщо дуже серйозне щось, то повернемося назад на Землю. А коли буде важко, то пам’ятай: безвихідного становища не буває… І прив’яжися міцно.

Граматик просунувся в шлюзову камеру, увімкпув освітлення й зачинив за собою герметичні двері в кабіну. Залишився сам у шлюзовій камері, у якій при стіні стояла тільки розсувна драбина. Натиснув кнопку — запрацював насос, відкачуючи повітря в резервуар. Скафандр на Граматикові напружився, роздувся: тиск у камері впав. Граматик відпустив кнопку й прислухався: ніякого звуку. Отже, і скафандр на ньому, і двері в кабіну загерметизовані добре.

Тоді увімкнув шоломофон.

— Капітане, ти чуєш мене?

— Чую.

— Доповідаю: усе в порядку, до виходу готовий.

— Граматику, будь обережний. Не квапся. Хай щастить тобі. Граматик повернув на півоберта вентиль біля вхідного люка.

Засвистіло, вириваючись у космос, повітря, яке ще залишилося в камері.

І раптом запала тиша, без найменшого шереху, без жодного звуку. Тільки було чути Граматикові, як у скронях пульсує кров. Отже, в камері — абсолютна порожнеча. Граматик, не поспішаючи, відсунув засувку й потягнув на себе вхідний люк. Він легко відчинився.

Просунув голову в отвір — і його охопив страх. Здалося, що тільки ступить крок — відразу так і шугоне сторч головою кудись на стрімчасті, завалені кілометровими скелями Гімалаї. Або навіть не на Землю впаде, а пролетить повз неї у чорну безвість, втикану тисячами гострих блискучих цвяшків, готових уп’ястися в його тіло. Мороз пішов поза шкірою, наїжачилося під шоломом волосся.

“Тільки не боятися! Я добре прив’язаний до корабля. А чого боятися? Взагалі нема чого…”

І тут на якусь мить у його свідомості,ожила давня картина. Колись, ще малим, коли ще й до школи не ходив, він пізно ввечері повертався від бабусі додому. їхні хати стоять одна біля одної: як би вихідний люк на кораблі і люк до камери з пальним, де отой дозатор, до якого йому треба зараз дотягтися. Бабуся не проводила його, тільки стала в дверях, а він сам побіг до своєї хати. Було хмарно. Ні зірок, ні місяця на небі. Лише в них у вікні світло горіло. А довкола бовваніли якісь лапаті, потворні тіні. Він біг на світло й вигукував щось, ніби пустуючи, а насправді відганяв страхів, які звідусіль чигали на нього.

Граматик усміхнувся своєму спогадові й почав роззиратися.

“Як гарно, яскраво світить Венера! Із Землі її зараз не видно: там небо залите сонячним світлом. Ага, де ж це Сонце? Воно за кораблем. Я в тіні. А Земля ніби плоска таріль. Але яка вона/гарна, мов хто її акварельними фарбами розмалював! Видовжена синювата пляма позаду — це Каспійське море, а он там, праворуч, вдалині голубіє затока Індійського океану. Як вона називається?.. Диви, як скупчилися хмари вздовж Гімалайських гір, наче хто вати білої наклав, — усі з боку Індії, а над Тібетом немає жодної… Яка ж усе-таки чудова наша планета!”

Він переступив через борт і, цупко хапаючись руками за скоби та підтягуючись, почав поволі переносити своє тіло вздовж корпусу корабля. Поступово в нього входив спокій, зростала впевненість у рухах. Але йому ставало дедалі холодніше.

“Ага, цей же бік корабля не освітлений. Тут космічна ніч. Наче вічна мерзлота. Майже абсолютний нуль. Тому й холодно”.

Граматик перевів терморегулятор на обігрівання скафандра. До камери з пальним залишалася все менша відстань.

“Та це й не так далеко. На Землі — кілька кроків ступити… Тільки б нічого серйозного з дозатором… Зрештою, все можна поладнати. Основне — не розгубитися, діяти чітко, без паніки”.

І нараз на чорному тлі, попри сам корабель, блиснув сліпучо-яскравий промінь, націлений йому майже в груди. Граматик інстинктивно відсахнувся вбік, ледь скоби не випустив. Промінь ще і ще раз гострими довгими спалахами прорізав темінь.

“Пірати! — обдало його морозом. — Лазерна зброя?

Тільки б корабля не пошкодили, не порізали лазерним променем: там же Капітан, скафандр у нього не загерметизований. Що робити?”

І в його уяві виникла картина. Ось пірати біля вхідного люка, він же залишив його відчиненим, вони лізуть у шлюзову камеру, виривають герметичні двері. А Капітан нічого не знає…

Граматик рвучко повернувся до вхідного люка, готовий до сутички з піратами. І побачив — яскраво освітлений сонцем фал, яким він був прив’язаний до корабля. Фал, освітлений сонцем…

“І треба ж… Страхополох, шнурка злякався… А якби подумав добре, то збагнув би відразу, що ніякого променя, навіть лазерного, в безповітряному просторі не побачиш. Це тільки на Землі видно шлях променя, бо там у повітрі зависає безліч пилинок та дрібненьких крапельок. Вони й відбивають та розсіюють світло. А тут — промінь побачив би хіба що тоді, коли б він був спрямований просто в очі. Побачив би лише сліпучу цятку…”