Троє на Місяці, стр. 27

XXIV. Потьмарена радість

Капітан мало не танцював.

— Ти розумієш, — говорив він, допомагаючи Граматикові вибратися на поверхню, — ти розумієш, та це ж відкриття! Ради цього, справді, варто було летіти сюди. Ти розумієш…

Граматик сів безсило на порепаний камінь.

— Я нічого не бачу.

— Зараз будеш бачити. Тільки почекай хвилину, не ворушися й не обертайсь, я візьму пробу з тебе… Так он чого стіни слизькі. Це ж, напевне, вуглекислий газ…

Капітан дістав пробірку, нашкріб у неї інею з Граматикового скафандра, міцно закупорив і поклав назад до кишені. Потім набрав інею ще в одну пробірку.

— Розумієш, Граматику, у цій тріщині, куди ми з тобою попадали, виділяється якийсь газ, не кисень, скоріш усього — вуглекислий газ. Він і пообмуровував нас так, що ми нічого й не бачили в цьому проваллі. А тепер повертайся поволі… Сонце враз розтопить іній на скафандрі, і ти знову бачитимеш…

Граматик повертався всім корпусом, і там, де падало сонячне проміння, білий наріст миттю зникав, мов його й не було на скафандрі.

— Бачу, — радісно обізвався він. — Аж ніби легше дихати стало. Бачу тебе, Капітане, бачу Друга…

— Звичайно, вуглекислий газ — не хтозна-яке добро, — уже розважніше почав міркувати Капітан. — Але на Місяці і це неабияка знахідка…

— Та це ж, Капітане, неоціненне відкриття, — не погодився з ним Граматик. — Це початок життя на Місяці. Тут, виходить, можна будувати оранжереї і вирощувати кактуси, а вони виділятимуть кисень і даватимуть продукти харчування…

— А чому саме кактуси, а не хлорелу чи, ще краще, помідори, картоплю, полуниці? — запитав Капітан, оглядаючи тим часом Граматиків ранець.

— Бо кактуси не потребують багато води й невибагливі до грунту… Ото б ще воду знайти на Місяці…

Закінчивши огляд, Капітан невдоволено покрутив головою:

— Радіопередавач розбитий, трубка від кисневого балона зігнута. Через те й дихати тобі важко. Треба нам швидше добиратися на корабель. Ти вже перепочив, Граматику?

— Так. А де ж Незнайко?

— Мабуть, Друг дав йому завдання і він вчить у кораблі, — відповів Капітан, а потім повернувся до пса: — Ти багато задав Незнайкові?

Друг поволі підвів голову, і в його кулястих очах, як здалося хлопцям, блиснула розгубленість.

— Незнайка нема на кораблі, — відповів він.

— А де ж він? — майже в один голос запитали Капітан і Граматик, передчуваючи щось недобре.

— Ми йшли шукати вас, і його мотузком зловив робот.

— Як мотузком? — перепитав Капітан.

— Кинув мотузок і обплутав ним Незнайка, — пояснив пес.

У його мовному запасі не було такого слова, як “аркан”.

— Капітане, нам треба негайно йти виручати Незнайка, — схопився на ноги Граматик. — Це той у циліндричному шоломі зловив його… А чому ти, Друже, вважаєш, що це робот?

— Під ним, коли він рухався, вібрував грунт від моторчиків,

— Де це сталося? — запитав Капітан.

— Там, де ви впали в щілину.

— І що робот зробив з Незнайком?

— Поніс його на північний захід.

— Не розгерметизував?

Цього пес не бачив. Бачив тільки, що робот схопив Незнайка й поніс.

— Ходімо, Капітане, швидше ходімо визволяти Незнайка, — не витерпів Граматик.

— Від кого?

— Від циліндроголовців.

— А скільки їх? Що вони роблять? Звідки вони тут узялися? Навіщо вони зловили Незнайка? Де тепер Незнайко? Ти це можеш сказати?

— Ні.

— Так куди йти? А крім того, тобі треба поремонтувати кисневий балон і відпочити, а то довго так не протягнеш. Зараз, не гаючи ні секунди, ідемо на корабель, — промовив Капітан тоном, який не допускає заперечень, і, схопивши Граматика за руку, рушив угору на вал. Потім обернувся до пса: — Друже, за мною.

— Але ж Незнайко… — почав був Граматик, проте не докінчив і мовчки подався вслід за Капітаном.

Капітан на ходу підпяв кілька камінців, обтрусив з них пил і поклав до кишені.

— Для природознавчого музею будуть, — пояснив він і замовкг задумавшись. “Перший вихід на Місяць можна було б вважати навіть дуже вдалим, якби Незнайко не попався до рук невідомих. Але Незнайка в цьому винуватити не можна: він урятував нас із Граматиком, відволік на себе; увагу циліндроголовця. Де ж тепер шукати його? Якщо це справді пірати, про яких стільки жахливого розповідають на Землі, то від них марно сподіватися добра… Аби вони тільки чого не зробили Незнайкові…”

Схил був невисокий і досить пологий, проте Граматик аж упрів, доки вибрався нагору. Йому бракувало повітря, наморочилося в голові. Він чув, що задихається в шкаралупі скафандра. Навіть його рука один раз мимоволі смикнулася, щоб підняти забороло, впустити свіжого повітря, але він вчасно схаменувся: то ж на Місяці, а не вдома, над Дніпром. Тут повітря нема.

— Я так і думав, — ніби з-за гори долинув до нього Капітанів голос. — Наш корабель стоїть он на заході, освітлений сонцем. Недалеко, з півкілометра буде. Граматику, як ти?

— Нічого, добре. Ходімо швидше, — переборюючи кволість, промовив Граматик.

Рівною місциною йти було, звичайно, легше. Тільки дихалося важко та місячний пил був слизький, ковзалися в ньому ноги. Граматик стиснув руки в кулаки, аж вони змокріли від поту, і ступав так, ніби долав останні метри в півкілометровому кросі.

“Треба швидше дістатися до корабля, хай Капітан іде шукати Незнайка, бо інакше він мене не залишить”, — підганяв себе Граматик.

А корабель ніби відпливав від них. Здавалося, цілу вічність вони йдуть, а відстань до нього наче й не зменшувалася. Нарешті останні кроки — десять, п’ять, два. Граматик прихилився до драбини, щоб не впасти. Скло в шоломі запотіло. В очах усе розпливалося.

— Ти зможеш сам піднятися в корабель? — крізь шум у вухах пробився до його свідомості Капітанів голос.

— Зможу.

— Постривай, забери ось камінці і пробірки з пробою, давай покладу тобі до кишені… Ми з Другом підемо в розвідку, кисню в мене годин на чотири вистачить, а ти відпочинь… Тільки перед тим, як відкривати забороло, перевір, чи тиск у кабіні не впав… Ну, бувай.

Граматик, притискуючись грудьми до драбини, поволі поповз нагору. Коли він був уже в шлюзовій камері, Капітан ще гукнув йому навздогін:

— І поїж, не чекай мене. Я мабуть, не…

Три (пуд), два (острів), чотири (вузол), три (слово), два (екран), півтора (кілометр), чотири (робот), два (незнайко), три (опудало), чотири (учасник), два (стіл), півтора (рядок), чотири (ярус), два (озеро).

Ключ. Розкрий дужки. Випиши спочатку іменники із закінченням -а , потім — із закінченням -и . З перших букв прочитаєш два слова, сказані Капітаном.

XXV. Погоня

Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.

Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час попередньої мандрівки.

Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.

Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно. Переборювати природні труднощі не страшно, навіть приємно. Будь-які каверзи природи люди врешті-решт розгадують і повертають собі на користь. Але підступи піратів, навіть розгадані, не можуть принести нікому ніякої користі. Бо вони породжені зневагою до всіх інших людей. Щоб порозумітися з природою, треба знати її закони. А які закони в піратів? Грабуй, бери, убивай, знущайся із слабшого… Проте доведеться повоювати з ними, щоб визволити Незнайка…

На обрії виткнулися чотири зубці. “Це ті гори, які ми з Граматиком бачили, — подумав Капітан. — Крайня зліва — Біла гора. Очевидно, кудись туди циліндроголовий робот і потяг Незнайка”.