Троє на Місяці, стр. 23

Образ батьківської хати, де б ми не були, що б не переживали: щастя, горе чи розчарування, — скрізь супроводить нас. Обрамлена кронами вишень, біліє вона на земній кулі, ніби маяк серед неозорого моря, завжди готова дати відпочинок і розраду, завжди сповнена ніжності й тепла.

Навесні вона дарує нам веселе дзюрчання струмків, що пустотливими зграйками біжать із-під снігу. Над нею у бездонній блакиті неба жайворонки розсипають для тебе радісну, зіткану з променів сонця пісню. В одне вікно до неї зазирає гілка яблуні, обліплена блідо-рожевими квітками-метеликами, а під другим — духмяніє бузок, палахкотять півонії.

Настає літо, і, розлившись нестримною повінню, хату затоплює зелень: здіймаються темно-зелені хвилі кукурудзи, водоспадами ллється витка квасоля, пливуть, задумливо погойдуючись, ясночолі соняшники. Зачудовано зорять з-поміж зеленого шумовиння гвоздики і півники, чорнобривці й гладіолуси, спинаються довкола кручені паничі і королевий цвіт. Прилітають до тебе леготи, напоєні медвяними пахощами поля.

Наближається осінь, і до хати все тісніше горнуться пишні жоржини, довірливі айстри, безтурботні безсмертники. Золотими дукатами її обсипають груші. Дорогою повз неї натужно гудуть навантажені зерном, буряками й картоплею автомашини, а в небі вдень і вночі ключами, і зграями, й поодинці летять у вирій журавлі і лелеки, дикі гуси, й граки, і крижі.

Приходить зима і по-святковому прибирає опустілі ниви. Тоді Чумацький Шлях довго дивиться згори на засніжену хату і будить мрії про ніким ще не бачені далекі світи, про не відкриті ще досі світові таємниці”.

Граматик закінчив. У залі ще якийсь час панувала тиша. Капітан непомітно штовхнув його в бік і підморгнув, мовляв: дуже добре сказано.

Нарешті їхній провідник підвівся й подякував Граматикові за його надзвичайно цінну інформацію. І тоді чужопланетяпи, збившись купками, запискотіли, замахали руками — видно, обговорювали почуте. Дехто рушив до Граматика й Капітана, але їхній знайомий похитав головою й сказав:

— Наші гості сьогодні втомилися. їм потрібно відпочити.

Цієї миті щось хряснуло, мов хто вистрілив із мисливської рушниці. Граматик мимоволі підвів очі й побачив, що в склепінчастій стелі з’явилася ніби лійка, тонким кінцем повернена вгору. Ц& метеорит пробив покриття, і тепер повітря, напираючи на розірвані краї еластичної плівки, витікало в навколомісячний космічний простір.

Тиск у залі почав падати. Позакладало вуха. Капітан поспішно опустив забороло на шоломі. А Граматик ніяк не міг повернути заслінки — щось заїло. І ноги стали мовби ватяні. Він відчув, що йому бракує повітря, й безсило осів на долівку.

Краєчком ока ще помітив, як Капітан метнувся до нього, заступив собою отвір у його шоломі. І зробилося зовсім темно. Тільки в його свідомості поволі прокльовувалися Капітанові сповнені тривоги слова:

— Граматику, Граматику…

Свічка, споглядач, груша, осокір, подорож, столяр, школяр, жайворонок, чиж, снігур, ювіляр, льонар, санітар, іспанець, тягар, зйомка.

Ключ. Постав іменники в називному відмінку множини. Випиши підряд спочатку іменники з закінченням -и , потім з — і . Підкресли в них другу від початку букву. З цих букв мають скластися два слова.

XXI. Нерівний двобій

Незнайко зопалу мало не кинув в обличчя цьому бундючному, самовпевненому нікчемі все, що він думав про нього і його нахабство. Але в ньому вчасно спрацював інстинкт самозахисту.

Подумав про Капітана й Граматика, з якими, напевно, скоїлося лихо і які потребують допомоги, згадав шестиногого Друга, що несподівано зник, навіть не гавкнувши на його нападника, уявив маму, яка сама залишилася на Землі, поворушив туго зав’язаними руками. “Ні, зараз краще мовчати, — сказав він собі. — Слухай його теревені й чекай”.

А чоловічок не вгавав. “Видно, давно не говорив”, — подумав про себе Незнайко.

— Звичайно, надійніших слуг, як роботи, нема. Що їм не загадаєш, усе зроблять. Накажеш перестріти корабель у відкритому космосі й забрати з нього воду, харчі, запаси повітря, пальне та обладнання — не вагатимуться ані секунди, не розмірковуватимуть, морально це чи ні, а підкрадуться нишком, випотрошать усе дочиста — і шукай вітра в космосі. А хтось буде опиратися — скрутять в’язи, і квит. Чи пошли їх довбати місячний грунт — навіть не поцікавляться навіщо. Або доручи охороняти базу — самого чорта заарканять і притягнуть до мене.

“Отже, мене спіймав робот, — здогадався Незнайко. — Він тепер стоїть у мене за спиною”.

— Я вже не кажу про те, — вів далі чоловічок з цапиною бородою, — що він і піднесе тобі все, і подасть, і прислужить, а якщо має таку програму, то ще й кланятиметься тобі — і не буде кривитися, огинатися: мовляв, це принижує його гідність. А люди зараз починають про гідність, про свободу базікати. Ніби за гідність хтось гроші дасть!

Чоловічок скрушно зітхнув.

— От тільки одне погано: з роботом не порозмовляєш. Робот слухає тебе, аналізує те, що ти кажеш, а сам як стовп — і не блідне, і не червоніє, в його очах не побачиш ні страху, ні задоволення. Нудно день при дні бачити все ті самі застиглі маски роботів, слухати надоїдливий шум від їхніх моторів і моторчиків.

Незнайко відзначив про себе, що в нього за спиною, справді, чується легке гудіння, наче працює холодильник.

— Інша річ — ось ти: спочатку був як стіна блідий, тепер розпашілий. І переляк в очах. Через те й підходиш мені.

Чоловічок помовчав хвилину, а тоді повів далі:

— Крім того, тебе не цікавлять золото, діаманти, коштовності, які я так люблю. Отже, не зазіхатимеш на них. А основне: вчишся абияк — значить, не мудруватимеш і не будеш думати, що розумніший за мене. Це все добре. Але мова… твоя мужицька мова не годиться для моїх розмов. Ти будеш говорити благородною мовою свого пана…

Кров ударила Незнайкові в скроні, лоб його вкрився крапельками поту. “Який ти мені пан? Чого це я маю відмовлятися від своєї мови? А не діждеш, бородатий цапе!”

Незнайкові думки обірвав скрипучий голос чоловічка:

— Чого мовчиш? Коли людина мовчить, то замишляє крамолу.

— А ви… — Незнайко запнувся, раптом похопившись, що не все, що думаєш, варто говорити вголос, і зненацька звернув на інше: — А ви… звідки?

— З Землі.

— А звідки саме?

— Просто з Землі.

— То як, — щиро здивувався Незнайко, — ви не маєте свого дому?

— У мене в усіх частинах світу — у Європі, Америці, Азії, Африці й Австралії — є свої контори.

— І в нас у колгоспі є контора, але контора — це ж не своя хата.

— За гроші я скрізь маю свій дім.

— А хто ви?

— У мене в швейцарському банку десять мільярдів доларів золотом.

— Ким ви працюєте?

— Нащо мені працювати? Я син всесвітньовідомого інженера Гаріна, того, що винайшов гіперболоїд і мало не став володарем світу. Він загинув на безлюдному острові після корабельної катастрофи, але моя мати врятувала й розшукала затоплене золото. За своє золото я все можу купити.

Незнайко пригадав, що, справді, бачив по телевізору багатосерійний фільм “Гіперболоїд інженера Гаріна”. Цей Гарін змайстрував машину, яка все могла пропалювати, але ж не він її винайшов, а інший чоловік, якого Гарін украв проект.

— Я теж інженер — інженер Джек Гарріс — і скоро, не далі як за тиждень, стану єдиновладним володарем шостої частини земної кулі.

— Ви, мабуть, спадкоємний принц і вам має дістатися в спадщину королівство? — запитав Незнайко, а мовчки подумав: “Який він принц. Та це ж усього-на-всього прищ, який багато уявляє про себе”.

— Я більше ніж принц, я супермен, надлюдина, — відповів той бундючно. — Я сам беру, що хочу взяти.

“А не подавишся?” — подумав Незнайко і вголос запитав:

— То чому б вам уже всю земну кулю не взяти собі?

— О, ти починаєш мені подобатися, — чоловічок аж йорзнув на своєму троні, його очі жадібно заблищали. — Справді, непогано було б стати Єдиним Володарем Всесвіту. Але нас четверо компаньйонів: троє мені допомагають із Землі. Тому півкулю, на жаль, мусимо ділити на чотирьох.