В зоряні світи, стр. 24

— Оце вже паніка. Не люблю.

Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослідів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну “батарею”, за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Наносили мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню і т. д.

— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.

— А навіщо?

— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піску. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, ознайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камінець. — Аміачна селітра, ось її білі кристали, має і кисень і азот, саме те, що потрібне для дихання. А щоб не заблудилася — візьми ось це, воно пише червоно. Позначай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відколюй камінь і носи мені. Все ясно?

— Так.

— Іди. Не заблудиш?

— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.

— Гляди мені!

Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй услід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кілька разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Треба було закрити вхід до приміщення кам’яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — заблищала, як дзеркало!

— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Михайло. — Чи, може, були дерев’яні, та зотліли?

Професор клопотався біля апаратури і нічого не відповів.

Кам’яна “дошка” була ширша за вхідний отвір і добре закривала його. Треба тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!

Михайло дістав інструменти і вправно почав роботу.

А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду кажучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіозному підземеллю. Часті тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи навіть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, знайдеться і кварц.

Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, виставлену, мабуть, з різноманітних каменів. А що коли спуститися в цю кам’яну лійку? Скільки тут всіляких кам’яних плит!

Не довго думаючи, Ольга стала на край, посунула праву ногу вперед, ніби мацаючи міцність схилу, і… зсковзнула вниз. Поверхня “чаші” була така гладенька, як дзеркало, — хто б міг сподіватись! Ольга втратила рівновагу і вітала на спину. Трохи запаморочилась голова, але крізь окуляри шолома їй мигнули зорі, викладені на склепінні. На якусь мить ілюзія була цілковитою. Легко стукнувшись ногами об дно, Ольга зупинилася. Підвелась. Тепер вона стояла посередині цієї дивної кам’яної квітки. Велетенські червоні пелюстки здіймалися набагато вище від неї, яскріли холодними іскорками. А коли Ольга ввімкнула ліхтар, вони спалахнули негріючим полум’ям! Угорі заворушилися тіні, можна було подумати, що прокинулися селеніти і з гнівом зазирають у цей священний кратер, куди посміла стати ногою невідома їм істота. “А чому б їм гніватись? — подумала Ольга. — Вони могли б вважати мене якоюсь богинею!” Погасила ліхтарик, тіні вляглися, напівтемрява огорнула храм. Тільки під ногами жевріло.

Енергійним ривком Ольга кинулася вгору — і відразу ж з’їхала вниз, ледве втримавши рівновагу. Дальші спроби так само закінчилися невдачею. Холодок тривоги заповзав у душу: батько й Михайло її не почують, а хто ж допоможе?

Почала цюкати топірцем — відскакував, навіть не зробивши подряпини. “Стики, треба шукати стики! — промайнуло в голові. — Не суцільна ж тут плита”. І їй таки вдалося намацати стики. Чіплялася за них гострим ріжком топірця, обережно підтягувалася, швидко простягала топірець вище, і знову… Ось і до краю близько — метрів два… Ну, ще раз!

Топірець не потрапив у щілину, і вона зсунулась униз.

Невдача не злякала її. Бачила, що вибратись можна, треба тільки спритніше орудувати топірцем.

Пробувала ще раз і ще… Діставалася майже до обода “чаші” і знову зривалась. Нарешті таки підтяглася на довжину руки й топірця. Ривок — і топірець цюкнув об колону. Тут камінь був податливішим: зачепилася!

Тепер уже не важко було вибратись. Стала на ноги, оглянулась. Але що це — з колони, там, де вона цюкнула топірцем, цівкою бризнула рідина! Масло якесь, чи вода? Від несподіванки Ольга відскочила вбік, а струмінь рідини, неначе з пожежного шланга, полився паруючи на дно виїмки. Крізь густу пару Ольга бачила, як летіли бризки від удару об камінь, як унизу заблищало, зарябіло хвильками. Вона не знала, що й подумати. Може, це якесь селенітське пальне? Може, верховний жрець храму використовував його для підтримування вогню в якихось світильниках?

Побігла на другий бік і там почала цюкати по колоні. Сипались осколки, вона не збирала їх, а била й била топірцем в одну місцину. Удар, ще удар! І тут полилося!

Ольга хотіла набрати цієї рідини, але не було в що. Тоді підставила сумку, — нехай намокне брезент, — батько розпізнає, що воно таке. І кинулась із храму,

Філософія Діка

— Містер Загорські! — вигукнув Дік, ставлячи лопату. — Як все це глюпо!

— Що? — Микола вхопив лопату і почав сердито викидати “землю”. Власне, це була не земля, а пилюка, злежана пилюка. Доводилося часто протирати скельця скафандра. Це сердило радиста, а тут іще цей бос із своїм патяканням. — Що глупо? — перепитав Загорський. — Не хочеться копати, га?

Розмовляли німецькою, бо Микола краще знав її, ніж англійську.

— Глупо сидіти на цьому безлюдному світилі, коли там, над самісіньким морем — розкішна вілла… Шикарне авто. Яхта. І елегантні, готові до веселощів жінки!.. Ви яких любите — товстих чи тоненьких?

— Ху, гидко слухати. І як вас, отаких циніків, носить Земля? — щиросердо дивувався Микола, працюючи за двох. Рів уже був викопаний по коліна. — Ну, скажіть: нащо ви потрібні? Адже ні матеріальних, ні духовних цінностей ви не створюєте!

Дік ходив, як на розпеченій сковорідці. З одного боку йому припікало сонце, з другого — дошкуляв холод. Видно, в його скафандрі зіпсувався обігрівач. От і доводиться увесь час повертатися то сюди, то туди.

— Суть життя, містер Загорські, не в тому, щоб створювати, як ви кажете, матеріальні цінності. Для цього є інші, багато інших. Суть у тому, щоб цими матеріальними цінностями користуватись! Не заперечуйте: я знаю, що ви скажете. “Експлуатація людини людиною! Визиск” і ще подібні гучні слова. Та коли б ви серйозно вдумалися в історію людства, то побачили б, що вся вона — боротьба за перерозподіл матеріальних благ. Візьміть усі повстання, революції і війни з часів Римської імперії. Хіба раби повставали не для того, щоб захопити собі багатство? А французька революція, хіба вона мала інші ідеали? А що говорить ваша, комуністична біблія? — “Пролетаріату нічого втрачати, а придбати він може все”. Придбати!

— Ви, як я бачу, теоретик! — перебив Загорський. — Шкода тільки, що “філософія” ваша вовча. Homo homini lupus est [3] — ось ваше кредо. І де вже вам зрозуміти марксизм та ідеали соціалістичної революції, яка не замінює одного експлуататора іншим, а знищує всяку експлуатацію!

— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гнулися під важкою ношею життя…

Загорському, видно, набридло слухати це філософствування, і він перестав відповідати, а мовчки налягав на лопату. “Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?” Тепер шкодував, що ракета їхня така величезна…

— І все-таки глюпо, містер Загорські…