Ги-ги-и, стр. 44

Лише на площі Перемоги сталися деякі зміни: змію, котру розтрощував молот замінили Оком.

Поки я пишу цей репортаж зі своєї мандрівки до Аркануму, на моєму столі в попільничці раптом засвітилося чиєсь око. Воно недремно стежить за мною і я намагаюсь не чіхатися і не шморгати носом, щоб виглядати на американських телеекранах якомога пристойніше.

1984

Прекрасна Емма Зунц

Успадкована вулиця

Більше вона не мала бажання вивчати вулицю, яка дісталася їй у спадок від бабусі, а, дбайливо згорнувши, знову запакувала до шухляди й присипала нафталіном.

Але чи стало їй від цього легше?

Емма Зунц довго порпалася в старій шухляді безмежно старої шафи, яку витесано було з того самого дуба, що й гріб для князя Марцелія.

От вона порпалася, порпалася та й випорпала цілу вулицю з будиночками, садочками, ліхтарями і котами на дахах, простелила її на столі і почала вивчати, хто тут живе, але жили тут зовсім невідомі люди, що на Емму жодної уваги не звертали, не кланялись і привітно не всміхались, як належить усміхатися до власників вулиць.

Тоді Емма взяла і підпалила один будиночок, загинули і люди, і навіть кіт, який сидів на даху, але це нічого не змінило. Емма задумалась.

Нарешті не витримала і постукала в першу ліпшу хату, двері відчинила якась брудна лярва в синіх панталонах, які під колінами збігалися гумкою, в лярви стирчав живіт і звисали з грудей два білих неїстівних пляцка, а з рук скапувала мильна піна.

– Шо таке, – сказала лярва, – я перу, а ту стукають, шо таке, шо треба, я тебе кликала, га?!

Емма від подиву не знайшла що сказати, такої зустрічі не уявляла. Розгнівавшись, Емма схопила лярву і скрутила з неї цигарку. Цигарка жахливо диміла і смерділа панталонами.

З хати вивалило якогось хлопа в смугастій піжамі, хлоп шморгав носом і гарчав:

– Гаська! Гаська! Де тебе шляк трафив курва маць засрана як піде стерва по сусідах то пиши здохла ну як я тя зловлю мурга францувата Гаська!

Тут йому в очі впала Емма.

– А ти шо тут стирчиш як макогін з дупи язда звідси бо я ту жию а потім кошельки пропадають!

Емма зрозуміла, що таких гидких типів лишати живими не можна і, відірвавши дядькові голову, кинула в каналізацію, потім повідривала руки й ноги і так по частинах відправила дядька, хто куди.

ВЕСНЯНІ ЗАБАВИ

Цвіла мушкателька і билася цвітом у вікна, десь далеко-далеко гудів літак, що віз бомби для В'єтнаму.

Емма Зунц виволокла в сад своє чорне лискуче фортеп'яно на колесах, облила його джемом з весняних філобусів і підпалила. Фортеп'яно горіло, бризкаючи клавішами, чути було, як тріскають струни і неймовірно верещать обсмалені композитори.

Чи то з нудьги, чи так чогось Емма вирішила народити мене, але чомусь саме мене, а не когось іншого, хто дійсно поставився б до неї, як до матусі, з усією повагою, я не знаю, адже вона добре розуміла, що я, можливо, єдина особа, котра не бачить в ній матері.

Не знаю, чи в мене саме на той час ці почуття атрофувалися, чи як, але Емма вже заздалегідь, ще до мого народження була овіяна таким чаром еротизму, що при кожній згадці про цю фантастичну істоту я запалювався, мов сандалове дерево, і відлітав у хмарну далечінь.

Емма сіла в теплий попіл по спаленім піаніно, котре насправді було фортеп'яном, на якому ще грав дідусь її бабусю, забуваючи при цьому щось підстелити, і поверхня цього грандіозного рояля була така вишурувана, що вся чорна фарба давно злізла і тепер ця віолончель скидалася скоріше на барабан.

Правда, тепер, коли барабан було спалено, попіл усі його недоліки приховав і навіть де чорні, а де білі клавіші не розбереш.

Отже, вона сіла в цей попіл, натужилася і гульк – я вже на білому світі.

Коли я вилазив, то здалося мені, що потрапив у довжелезний темний тунель і мене весь час переслідував страх, що десь несподівано вискоче поїзд і лусне просто в чоло, але я мусив повзти і повз, – давай, давай, – підганяла Емма, – вилазь, – і навіть пальчиком манила, і я, побачивши пальчика, поповз дуже хутко, так хутко, що вона потім мусила мене доганяти і вертати назад, бо тепер я мав бути її сином і вона повинна була доглядати мене.

Доглядала вона мене так: спочатку посадила у вазонок і поливала куріпковою олією, від чого я ставав усе блискучішим, майже, як фортеп'яно, і раз навіть злякався, що вона мене заграє, але обійшлося.

Одного разу, щоправда, на голові в мене виросла цитрина і бризнула соком, тоді Емма зрозуміла, що перестаралась і, витягши мене з вазона, поклала до себе в ліжко.

Ну, вже тут я ріс і розвивався з такою швидкістю, що став зовсім уже схожий на піаніно: такий товстий і широкий, і Емма навіть заграла на мені якусь мазурку, але мене, як на перший раз, знудило на ліжко куріпками, котрі враз розлетілися по хаті і забилися в щілини.

Але Емма була така жорстока, що наступного дня вже заграла вальс, і я знову виблював, але цього разу самими клюфами, аж їй соромно стало і вона вбрала капелюх на живіт.

Третього разу, коли вона грала на мені польку-бздикалку, діло пішло легше і я навіть підгецкував і присвистував.

Але проминув місяць і вона мене виграла так, що я вже скидався на нещасний тромбон або й гірше – на зачухану сопілку – і ясна річ, що коли я побачив, як наближається вона до мене, тримаючи в одній руці джем, а в другій сірники, то зрозумів одразу, що мене чекає.

Але мені від того легше не стало.

Бумбл-бум

– Виходь за мене заміж, – сказала Емма Зунц.

– А що мені з того буде? – поцікавився я.

– Я буду тебе пестити, обпирати, годувати, взувати і бумбляти.

– Дуже цікаво, – замріявся я, – але я не знаю, що таке бумбляти.

– От вийди заміж, тоді й дізнаєшся.

Нічого робити, довелося мені з самої цікавості вийти за Емму Зунц. Звідтепер мене всі кликали паном Зунцом і питали про медовий місяць.

Медовий місяць, як медовий місяць. Емма й справді робила зі мною все те, що обіцяла, крім одного – я й досі не знав, що таке бумбляти.

– Еммо, – якось не втерпів я, – живемо вже цілий місяць, а й досі я ні бум-бум в бумблянні.

– Почекай, мій милий, ще один тиждень і я з превеликим задоволенням побумбляю з тобою.

Чекав я, коли мине цей тиждень з таким нетерпінням, що навіть взуватися забував і ходив по хаті босий, а Емма казала – скільки я буду тебе взувати, мусиш вже й сам раду давати.

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.

Емма зиркнула на календар – а що, чи справді вже минув тиждень?

– День в день! – аж нетямився я від щастя.

– А котра година?

– Десята.

– Тоді, мій любий, ще дві години потерпи.

– Терпів місяць, терпів тиждень, то й дві години потерплю, – відказав я і, лігши на канапу, віддався теплим мріям про те дивовижне бумбляння, яким має нагородити мене моя любов, я молив Бога, щоб дав мені силу і діждався я розкішної хвилини в добрім настрої і готовності, а не так, як це було нераз, коли Емма починала мене взувати, а мені ногу корчем зводило, пальці коцюрбило і вона ніяк мене взути не могла, хоч і як намагалася, аж стогнала й зубами скрипіла і навіть лаялася, а то навіть було раз оглушила мене, розбивши на голові трилітровий слоїк маринованих шпаків, а все одно не взула, як слід.

Після того купила собі песика, назвала Ромео і почала взувати його, песик був дуже слухняний і в міру дурний, а я тішився, що лишила мене Емма нарешті в спокої.

Аж ось бемкнула нарешті дванадцята година, я зірвався, весь трясучись від млосного нетерпіння.

– Дванадцята! – закричав я.

Емма уважно подивилася на годинника:

– Ну що ж, тепер будемо бумбляти, підійди до мене.

Я підійшов, відчуваючи, як рясно потом сходить моє тіло, як весь я трясуся, і в голові моїй б'ють малинові дзвони. Емма сказала:

– Роби як я, – і, надувши ніжні свої губки, почала бринькати по них пальчиком: бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум!