Ги-ги-и, стр. 20

Нарешті встає в задніх рядах поет Ве Коротич:

– Шановні товариші! А візьміть моє око! Я для тов. Корнійчука й життя не пожалію. Візьміть! А я про це й поему напишу, а то вже нема про що писати. А тут же тема така благодатна! Як копнуть – до самого смертного кінця вистачить.

Задумався секретаріат. Ве Коротич, поет, звичайно, правильний, з гострим оком, але трохи бунтує. Ось навіть тов. Ме Дубина слушно вказав у «Літературній Україні» про хитання тов. Ве Коротича. Але більше ніхто добровільно не згоджувався, а з лікарні кваплять. Ну, гаразд, нехай Ве Коротич.

Так от і пересадили око Ве Коротича ОЄКові, а Ве Коротичу скляне вставили. Ве Коротич, позбувшись лівого ока, відразу перестав бунтувати, кинувся в публіцистику, узяв премію і поліз по драбині.

Аотізтов. ОЄКділо пішло негаразд. Своїм правим оком він жодних змін не помічав, а от лівим, лівим дуже навіть помічав. Так і тягло його збунтуватися. Прийде, бувало, додому і кричить до жінки:

– Що ж це таке?! Кругом застій. Кругом корупція. Хабарництво! Брехня! А наркоманія?! А проституція? А мафія? Всі крадуть, беруть, гребуть! Українські школи закриваються! Тиражі падають, врожаї падають, ціни піднімаються! Телевізор бреше, радіо бреше, газети брешуть. Землетруси без жертв, аварії без жертв, а цвинтарі чомусь переповнені. Масла нема, ковбаси нема, ікра на експорт. Чорт зна що!

І так він розхвилювався, так розхвилювався, що кинув писати і запив. Та так, бідолаха, до самої смерті й пиячив безпросвітно, зітхаючи: «Ото яку мені свиню тов. Рибак підсунув! Були б пересадили мені око якого-небудь Рябокляча і горя б не знав. А так пропав я ні за цапову душу…»

А то, було, вранці встане з похмілля, вип'є огіркового росолу та й так сумно-сумно:

– От засада! Як встану вранці – так мене й тягне в еміграцію. На дачу до Солженіцина. Поливали б ми обоє троянди і сперечалися про долю Росії. Да-а, підсунули мені свиню…

І наллє він собі стаканчик, хряпне, закусить торішнім салом і знову кімарити ляже.

Отаке з чоловіком приключилося. А який же класик був!

Залізний класик!

Чарівне дзеркальце

У ОЄК було чарівне дзеркальце. Бувало, стане він отако в позу, подивиться в дзеркальце і запитає:

– А скажи мені, дзеркальце! Хто на Україні драматург найперший, хто найбагатший, хто найславніший?

А дзеркальце відповідає:

– Був Микола Куліш, але ви його вчасно розсекретили. Ну, ще Іван Кочерга був, але помер. Тепер ви, Олександре Євдокимовичу, найбільший драматург на Україні.

А то якось спитав дзеркальце, як звикле, а те й відказало:

– Не було нікого окрім вас одного. А тепер є. Живе у Львові скромний хлопець Винничук. Оце він і буде славнішим од вас.

Як це ОЄК почув, то так розхвилювався, так рознервувався, що впав на підлогу, бив ногами і верещав, як недорізаний. Тоді відповідальні товариші поїхали до Львова і тільки-но зібралися скромного хлопця Винничука задушити і в Полтві втопити, як тут радіо передало: «Уряд і партія з глибоким сумом… передчасно… великий український радянський драматург і державний діяч ОЄК… На всіх постах… відданий син свого народу…»

Ну, як вони теє почули, то вирішили, що хай уже цей хлопчина живе, але про всяк випадок розпорядилися, щоб ніяких його писань не друкувати, досить їм, мовляв, уже одного видатного Корнійчука.

А чарівне дзеркальце ОЄКа поділили поміж себе три богатирі сучасної драматургії: тов. Канівець, тов. Коломієць і тов. Зарудний.

От вони по черзі зазирають у нього і випитують, чи є хтось од них талановитіший, а коли чують щоразу про скромного хлопця зі Львова, то дуже кривляться і питають у відповідальних товаришів:

– А що, він ще й досі не в Полтві?

– А чого його топить? – відказують відповідальні товариші. – Адже він, падлець, і так ніде не друкується. Одні хвейлетончики кропає.

– Ну-ну, – заспокоюються славні драматурги і наливають собі по другій та п'ють за упокій душі свого славного татуся ОЄКа, що їх особисто породив і висвятив.

1983–1984

Сни

Здобич

За вікном сіявся сніг, біла пустка вулиці затято мовчала, холод припадав до шиб і з якимось чудним отупінням вдивлявся в кімнату. На душі було мертво, темно і ніяко.

– Чи з'являлося в тебе коли-небудь бажання когось убити? – спитав мене сніг і, не чекаючи відповіді, розтанув на шибі від мого подиху.

Я дихав у вікно, мовби збирався зігріти всю вулицю, разом із чорними кістяками дерев.

– Так, з'являлося, – проказав я. – Ось хоч би й зараз. Убити – це очиститись і народитися знову. Убити – це випити вина, відчути в голові неймовірну каруселю щастя та радощів. Убити – це в кров свою влити свіжости й сили.

Я беру в руки ножа, великого гострого ножа, що має таке горде і молоде лезо. Про що мріє пересічний ніж? Про хліб? Цибулю? Ні, в кожного ножа є своя мрія – вбити. Лезо створене для проникання в тіло. Ніж марить кров'ю. Сни, криваві й розкішні, палючі й солодкі розквітають на його лезі. Кого хоче убити ніж? Найперше – свого ж таки господаря. Ви ніколи не пробували прикладати сталеве лезо до грудей? От сюди, попід саме серце. Прикладіть і побачите, як радісно спалахне воно, як оживе яскраво і, здається, от-от заспіває, протинаючи шкіру. А щойно перша краплинка крові витече на лезо, ви вже не годні будете стриматися і випустите цілий струмінь крові – щоби вона вільно витікала із рани і скрапувала на підлогу. Це дивне і незвичайне чуття, коли витікає з вас кров – тихо, спокійно, без паніки, мов цілюще джерело. Не треба при цьому думати, що разом із кров'ю з вас витікає життя. Це неправда. Життя щойно почнеться, коли кров покине вас.

Якщо ви ніколи не були бездомним псом, то ніколи мене не зрозумієте. Бездомність – це стан невагомости й непевности, коли розпач роздирає вам душу. В довгих і даремних пошуках прихистку мені ледве вдалося напитати помешкання пізньої осені. Я поселився в будинку, де було троє осіб – пан Кундель, його дружина і донька Квітка.

Квітчин батько був мисливцем і взимку тільки те й робив, що тинявся лісами, вистежуючи диків. Повертався лише навесні в авті, заладованому шкурами. Всі стіни у них обвішані рогами й іклами, а то й цілими кабанячими головами, що зирять на тебе, наче на здобич. А на кріслах, канапах і підлогах самі іно шкури вепрячі, від чого у хаті стояв якийсь особливий сопух, мовби ти втрапив до свинарника. Одне слово – рай для молі.

Молі тут розвелося сила силенна і, коли, було, отако знічев'я тупнеш ногою посеред шкури, разом зі сивою пилюкою, вилинялими шерстинками, піднімалася в повітря армада молі. Вдихнувши цей густий коктейль, ви вже могли нічого не їсти, бо на зубах весь час скрипіло і слизькало, чвакало і плюскало, а лопотіння крил у горлі доводило до сказу.

– Не смій їх убивати! – верещала пані Кундельова, себто Квітчина матінка, коли я починав ляскати в долоні, боронячи своє обличчя від тих гидких створінь.

Молі обліплювали мене з усіх боків, забивалися в ніздрі й вуха, запорпувалися у волосся, проникали попід одежу, і я чув, як мерехтять їхні крильця, черкаючи об мою шкіру, як шкребуться їхні лапки, як вони солодко й захланно цьмакають, смакуючи моє вбрання, мої волосинки, мою безпорадність.

Ті, що потрапили в горло, пірнули в самісінький шлунок, і соки шлункові ринулися на них, як дощівка з ринви, все в мені клекотіло і булькало, перетравлюючи оцю нечисть. Та не всі вони згинули в мені, подекуди ще довго пурхали в грудях, бились об ребра, мов очамрілі.

А взагалі, ви пробували кого-небудь убити? Ні, я не маю на увазі міль чи там яку мишу. Я кажу про людину. Людина не міль, і вбити її непросто. Щоби вбити людину, слід усе гаразд розрахувати, вивірити і зважити.

Її батько, щоб убити дика, деколи блукав цілими днями й ночами засніженими полями, принюхуючись до слідів. Хоча сам дуже боявся смерті, але справедливо вірив, що на ловах вбережеться краще, ніж сидячи в хаті серед молі. Адже він сам став блукаючою смертю, сам ніс смерть і через те робився безсмертним. Убивці житимуть вічно, і це брехня, що карають їх на горло, коли спіймають. Убити їх неможливо. Вони виборсуються з лабет смерти, як вугри, коли їх пробуєш закіптити димом. Вугри бовталися в Кунделів просто попід паркетом. Я чув, як ляскають вони хвостами, прискаючи від моїх кроків, а потім, коли пригасити світло, їхні вогнисті очі починали стежити з кожної шпарини.