Ги-ги-и, стр. 18
Навіки разом
Якось до ОЄКа прийшов Натан Самуїлович Рибак (НСР) і приніс дві валізи рукописів.
– Це рукопис «Переяславської Ради».
– Чудово! – застрибав ОЄК. – А давай почитаєм.
– Ну, що ж, я, звичайно, почитаю.
– Ну, почитай.
І що ви думаєте? Вони обоє замкнулися в спальні і сиділи там півроку, доки НСР не прочитав увесь свій романище разом з чорновиками, варіантами, поправками і зносками. Півроку нещасна ВЛВ носила їм їсти, а що двері були замкнені, то вона галушки пропихала паличкою в шпарку. Туди ж лила й зупу. ОЄК ставав на коліна і злизував, а НСР читав, а потім НСР злизував, а ОЄК читав.
Коли нарешті вони скінчили читати, НСР скромно запитав:
– Ну, то які ж будуть ваші зауваження, Олександре Євдокимовичу?
ОЄК наморщив розумне чоло і через півгодини відповів:
– Прекрасно… особливо образ товариша Хмельницького просто незабутній. Як живий, стоїть перед очима… А ось товариш Кривоніс трохи недороблений. Адже він у нас викликає не тільки симпатію, але й антипатію, як виразник стихійності мас. Це справжній попередник Махна. А з Махном у нас свої порахунки. Тому товариша Кривоноса доробіть, обробіть і переробіть, щоб він теж був, як живий… Ну, а сама Рада описана у вас із глибоко партійних позицій. Як же вона нагадує мені наш останній пленум Спілки письменників! Усі виступаючі чудово підготувалися. Особливо товариш Бутурлін, який закликав: «Більше творів правдивих!» А товариш Кацнельсон вигукнув: «Навіки разом!» На що тов. Хмельницький щиро заплакав і заволав: «Дайош образ Павки Корчагіна!» І тільки Іван Богун, як це ви дуже тонко підмітили, не склав присяги, не підтримав резолюції пленуму. Як опортуніст він заслужив гідної відсічі через відсічення… е-е… м-м-м… не важно якої кінцівки… Але ми гуманні. Ми його за це діло виключимо зі Спілки письменників, вилучимо його книги з бібліотек і викреслимо це ім'я зі списків лауреатів премії тов. Кагановича.
Бійці невидимого фронту
ОЄК дуже любив писати анонімки на Рильського. То була його найулюбленіша розвага. Оце зберуться вони з НСРом та ще критика Лазаря Санова запросять, сядуть за стіл, закусять, а тоді давай анонімку сочинять.
– Який же цей Рильський націоналіст! – хитає головою ОЄК. – У-у-у! Страх який націоналіст. Зустрічаю його вчора коло Спілки та й кажу так, знаєте, весело: «Здрастуйте!» А він: «Як ся маєте?»
– Так і сказав? – перепитує Лазар Санов, який у них був за секретаря і усе старанно записував.
– Так і сказав. А тоді я його питаю: «Куди це ви йдете?» А він: «Обідати». А я: «Чого ж в «Енеї» не пообідали?» – «А там, – каже, – борщу нема. А мені борщу хочеться».
– Так і сказав? – перепитує Лазар Санов і записує. – А не сказав часом якого борщу?
– Гм, – морщить лоба ОЄК. – А яке це має значення?
– А велике має значення. Бо якщо, приміром, сказав, що хочеться йому українського борщу, то це ого-го, як міняє діло.
– Диствительно, – погодився ОЄК. – То ви так і пишіть.
– А я так і пишу.
Тут і Натан Рибак встряє:
– Цього замало. Пишіть так, що йому хочеться не просто борщу, не просто українського, а ще й буржуазно-націоналістичного.
– А що, є й такий борщ? – цікавиться ОЄК.
– Як нема, то зваримо, – сміється НСР.
– Ех-хе-хе! – потирає руки Лазар Санов. – Ще й як ізваримо!
А потім, коли анонімка написана, ОЄК і НСР навалюються на Лазаря і лупцюють його аж гай шумить та кричать:
– Ах ти чортів анонімщик і донощик! Стукач! Сексот!
Б'ють його чим попало, бувало, що й табуреткою і друкарською машинкою. А одного разу ОЄК узяв два томи «Переяславської Ради» і оглушив Лазаря Санова так капітально, що той до ранку ледве очуняв.
Ну, потім вони його відкачують, дають три рублі на таксі, а якщо ґудзики відірвані, то й на ґудзики. І виштовхують з хати.
Але наступної неділі повторюється все спочатку. І Лазар Санов ніколи не ображається. Він знає своє місце. Він же тільки маленька комашка, яку допустили до свого столу два великі титани праці. І він цим гордий. Лазар приходить додому і, коли його Фімочка руками сплескує, задоволено пояснює:
– А це Олександр Євдокимович приложили, а оце Натан Самуїлович! Минулого разу дак було навпаки – отут Натан Самуїлович, а отут Олександр Євдокимович.
Цвіт
ОЄК зібрав у себе на дачі цвіт літературної молоді Києва. Чого там тільки не було на столі! Кав'яр їли ложками, коньяк юшили шклянками.
– Література – це я! – сказав ОЄК після третьої. І ніхто не міг йому заперечити.
– І я! – раптом вирвався НСР, який, випивши, дуже осмілів.
ОЄК суворо зиркнув на зятя і промовчав, але коли подавали гаряче, то НСРу воно не дісталося, і тоді він зрозумів, якої фатальної історичної помилки припустився.
Раптом залунала весела музика. Це грала делегація циганської літератури. Вона приїхала на дачу, щоб випросити у ОЄКа дозвіл на переклад його епохальних п'єс. Дозволу ОЄК не давав, і цигани змушені були вже четвертий рік сидіти на дачі. Бо їм у таборі сказали: без дозволу щоб і не верталися. Ну, то вони тепер, щоб не померти з голоду створили ансамбль.
Молоді письменники на чолі з пушиками і павличками побралися за руки і пішли в танок довкола ОЄКа. Боря Олійник виліз на стіл, насадив собі на голову баняка і почав читати вірші про партію.
Дрозд пускав дрозда, Чхан чхав під Скирдою, Петрук-Попик грав на арфі, а Іваничук співав народну турецьку думу.
– Братня російська література вийшла з шинелі Гоголя, а українська – з загибелі ескадри! – вигукнув зіпрілий Пушик. Всі заплескали і підняли тост за ОЄКа.
Пізно ввечері гості хропли під столами. Один ОЄК мужньо залишався тверезим. Він гордо оглянув поле бою і презирливо мовив:
– Хіба це література? Одне п'янво. Як добре, що ми в тридцятих зробили селекцію.
– А, може, й зараз їх, поки п'яні, пустить в расход? – спитав Лазар Санов.
– А на фіга? – здивувався ОЄК. – Хіба ж серед них є хоч один Плужник?
– 1 правда, що нема.
– Так отож.
Любов
Одного разу ОЄК вийняв десятку і став нею вимахувати з вікна так, що це помітила дружина Збанацького, який мешкав навпроти. Звали її Циля. Вона мала чудовий зір і, побачивши гроші, дуже збудилася. У цей час Збанацький тяжко працював над новим романом. Циля хутенько перевдягла майтки і помчала до ОЄКа.
Там вони зайнялися інтенсивним обговоренням п'єси «В степах України». Через півгодини, коли обговорення закінчилося, Циля повернулася додому і зайняла своє місце на кухні.
А ОЄК знову став біля вікна і вимахував десяткою. Коли це помітила Циля, то дуже розхвилювалася, бо нагадала, що забула взяти гроші. Вона підійшла до вікна і почала робити знаки, аби ОЄК у щось ті гроші загорнув та кинув їй у вікно.
ОЄК, довго не думаючи, зашпортав гроші до вазону, старанно розмахнувся й метнув ним у вікно навпроти. Вазон попав у голову Збанацькому, і той помер на місці.
– Ай-я-яй! – похитала головою Циля і погрозила пальчиком. – Тут уже вам одною десяткою не обійтися.
Так воно й сталося.