Ги-ги-и, стр. 1
Юрій Винничук
Ги-ги-и
Маленький вступ від видавця
Ця книга – сюрприз не тільки для читачів, але й частково для самого автора. Уже коли видання макетувалося, до нас несподівано звернувся колишній працівник КҐБ і запитав, чи цікавлять нас… невідомі твори Юрія Винничука. Ми були щиро здивовані пропозицією придбати у нього цілу папку. Нам відомо було, що це вже не перший подібний прецедент. Таким самим чином були викуплені конфісковані рукописи Бориса Антоненка-Давидовича, чим ще раз підтвердилася відома сентенція про те, що рукописи не горять. Що ж – старі кадри, вочевидь, у багатстві не купаються.
Отже, коли ми поцікавилися вмістом папки, то не вагаючись, викупили її.
Папка містила здебільшого твори, які раніше ніколи не публікувалися. Частину небезпечних рукописів автор, за його словами, зберігав у знайомих. Та під час одного з обшуків вони були конфісковані і зникли безслідно. Працівник КҐБ розповів, що їм щойно наприкінці 1986 року вдалося ідентифікувати автора, але уже набрала обертів Перестройка, і справу закрили.
Таким чином читачі тепер мають змогу ознайомитися з творами, які сам Винничук вважав безнадійно втраченими. Це такі речі як «Святе сімейство», «Завжди напоготові», «Око», «Арканумський борщ», «Газети», оповідання з циклу «Прекрасна Емма Зунц» («Сюрприз», «Парк культури і відпочинку»). їх ми долучили до цієї книги без відома автора і в тому ж вигляді, в якому вони ходили у самвидаві й дратували пильне око церберів.
Інші новознайдені рукописи суттєво доповнять фантазійну книгу «Арканум» та книгу віршів і поем, які ми плануємо видати ближчим часом.
Ги-Ги-и
Ги-ги-и
Було мені, либонь, зо п'ятнадцять років, а братові Максові – шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею. А влаштував він собі мандрівку в ліпший світ тим робом, що упав напідпитку з кладки в струмок, де й води було жабі по коліна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, таткові хтось і поміг, але нам про це нічого невідомо.
Щоправда, того вечора матінка веліла нам із братиком перетягти кладочку мотузкою і ледь-ледь підпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досі в здогадах. Коли ж уранці знайдено трупа, то мотузки, звісно, вже не було. Матінка одразу в плач:
– Ой горе ж мені! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?
Та гріх було нарікати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своїх кавалерів, котрі ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку і платили незлецькі гроші, віддаючи належне матусиним привабам.
В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тім'я биті і, підкравшись до віконця, усе любенько бачили. Меншенького я підносив на руках, щоб і він поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на ліжкові.
Всіх її гостей ми знали добре з вигляду і завше ґречно віталися, дуже їх любили і шанували, бо ж приносили нам цукерки та інші солодощі.
Лише одного жевжика терпіти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото він, щоб не увередити нашу матінку, не на неї вибирався, а клав її зверху. Це ж, було, бідна матінка ґецкають та ґецкають, аж рясним потом сходять, а він лежить, мов колодисько, та й сопе тіко.
Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми і тебе поґецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в ліжко під простирадло. Самі причаїлися за вікном і чекаємо.
Приходе наш любасик і зараз із матінкою порозбиралися – та й бух у ліжко. От мама почали своє робити, а він, хоч-не-хоч, і терне задком, перець йому – й туди. Ех, як не почне він кидатися та підкидатися, що матуся наші, мов горобчик, злітали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забідкалися, аби не беркицьнула вона на підлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка після тієї скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягається вже, бісова намога, а чухається!
А то якось нас дідуньо під вікном застукали, та як галайкнуть:
– А що ви тут, шибеники, робите, га? Ми ж йому:
– Цитьте, діду! Клієнта сполохаєте!
– Якого ще в біса клієнта?
– А ходіть-но лишень погляньте!
Та з тих пір і дідуньо наш учащати почали під вікна. Усе нам, було, наказують:
– Дивіться, не забудьте й мене покликати, коли там теє… Бо візьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!
Не минуло року по татовій смерти, а наша матуся з'їздилася на ніц. Куди й кавалери пропали – наче вітром здуло.
Як на зло, ще й з дідом пригода. Дідуньо, бачте, займалися тим, що перевіряли сусідські курники. Вони всюди любили порядок.
– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собі: не буде пари – з'їдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну візьмеш – пару розіб'єш. Беру дві.
Одної нещасливої години прилапано було нашого дідуня в курнику саме як вони парній курочці голівоньку скручували. Дідуньо, звичайно, пробували пояснити, що його діяльність спрямована винятково на користь господарства, але кийки на ці апеляції не зважили і справно вирахували парність дідових ребер. Так що ні в кого вже сумніву не було, що дід зайвого ребра не мав.
Після такої рахуби небіжчик з ліжка вже не вставали. Але нам вже було добре відомо, що порода наша живучіша за котячу, і дідуньо бозна ще скільки літ валятимуться в ліжку, доки надумають Бозі духа віддати. А що це нам було й зовсім не до речі, то не дуже--сьмо жалували, коли якось уночі дідо задихнулися під периною, котрою накрилися з головою. А щоби тая перина не сповзла, і наші дідуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матінкою сіли зверху.
Небіжчик і кавкнути не зміг, бо наша матінка була вже на ту пору дебеленькою жіночкою і, хоч мала гузно в добрих два обійми, то все ж, певно, їй холерно дідова голівка намуляла, а особливо довгий з горбиком ніс.
Ото як дідуньо, царство їм небесне, ґеґнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальність від часу, як його авторство стало відоме всім, кого він обслуговував. То й не диво, що наша матінка якось і каже:
– Ну, ви вже повиростали, пора й за діло братися. Бо я не збираюся дармоїдів тримати.
А що це святісінька правда, ми на дідуньові переконалися, і щоб убезпечити себе від різних несподіванок, на які наша мама була дуже спритна, удалися до цілком пристойного діла: де що не так, або ж не там, де слід, лежало, відразу волокли у хату.
Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось мені той вереск так допік, що я не втерпів:
– Цить, – кажу, – а то вухо відріжу!
Куди там – не перестає. Я свого братчика дуже любив, але обіцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк – і вуха нема.
Макс умить занімів; де й сльози поділися. То капотіло, як з ринви, а то, мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько – дзюрр та дзюрр.
– Дурню! – не витримав я. – Ти хоч би долонею прикрив!
А він ані мур-мур. Стоїть, як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама і питає:
– Що таке сталося, що він вже не плаче? То верещав, як недорізаний, а то замовк і ні шелесть. Що ти йому зробив?
– Та нічого. Ото тіко вухо відчикрижив, бо занадто вже він заходився.
– А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як відчикрижити?
– Ні, а що?
– А те, що міг інфекцію занести. Господи, що мені з вами робити? Ніколи в старших не спитаються, самі все вирішують. Ходи, Максе, в хату. Заліплю тобі рану тістом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!