Позичений час, стр. 6
Тим часом Тамара знову замріяно подивилася на море. Не повертаючи голови, вона сказала:
— Ну, нічого… тепер все гаразд, ми можемо приятелювати з тобою. Адже так? Ти хочеш цього, Льоню?
— Ну аякже? Звичайно, хочу! — з охотою погодився він.
— І я теж, — задумливо проговорила Тамара, все ще не відриваючи очей від моря. А потім жваво додала, повернувшись до Льоні: — А я ніколи й не вірила, що ти можеш зробити щось погане! Я ж добре пам’ятаю, як ти тоді заступився за мене… Коли б не ти, о, тоді мені було б важко!
— Я? — здивовано вихопилося в Льоні.
Мабуть, в його голосі відчувалося враження цією новою несподіванкою: про що Тамара, зрештою, говорить? Коли це він заступався за неї?
Льоня одразу ж таки змовк, чи не відкусивши собі язика: справді, хіба ж можна було отак зразу заперечувати? Тамара між тим запитливо поглядала на нього. Проте вона, очевидно, вважала, що Льоня просто скромничає.
— Навіщо ти вдаєш, ніби не пам’ятаєш цього? — з м’яким докором мовила вона. — Це зайва скромність. А для мене той вчинок мав дуже велике значення. Тоді я вперше відчула, що ти справді добре ставишся до мене. І це було для мене так приємно, так приємно, Льоню. Гаразд, гаразд, досить з тебе. Іди на місце!
Що таке? Льоня широко розплющеними очима подивився на Тамару. Але її вже не було перед ним. Замість дівчинки він побачив вусате обличчя вчителя Івана Петровича:
— …Тепер ми перевіримо, як знає цю теорему Куценко. Іди, йди, не вагайся, Куценку! Ми вже переконалися, що РозумІєнко, нічого не вдієш, знає теорему досить добре. Сподіваюсь, що й ти знаєш її не гірше, га? Ну, продовжуй з того місця, на якому спинився Розумієнко. Адже ж я бачив, як ти слухав.
Щоки в Льоні палали, коли він Ішов до дошки, де білів великий трикутник, намальований Мишком. “З того місця, на якому спинився Розумієнко…” А де саме він закінчив? Хоч убий, Льоня цього не знав. З бокової парти долинуло чиєсь співчутливе виразне шепотіння:
— Кут А… кут А…
Затинаючись, Льоня повторив:
— Кут А… — і знову спинився.
Він розгубився остаточно. Схиливши голову, він чув, як учитель говорив:
— Що ж, маємо яскравий доказ того, як погано впливає неуважність. Ти, я бачу, нічого не можеш сказати, Куценку. Найпростіший доказ для тебе непосильний. Очевидно, ти зовсім не готувався дома. Шкода, я вважав тебе більш дисциплінованим…
— Я, Іване Петровичу…
Більше Льоня не спромігся нічого сказати. Та й навіщо було б це?
Рука Івана Петровича вивела в журналі чітку жирну двійку. Цього тільки ще бракувало!
Коли Льоня понуро йшов на місце, губи в нього тремтіли. Пропало все! Що він тепер скаже дома? І це після всіх попереджень батька, після всього, що йому довелося вислухати…
Він відчував на собі співчутливі погляди товаришів. Навіть Мишко Розумієнко турботливо посунувся, даючи йому місце на парті: він уже забув про початок тих ускладнень, які призвели до нової двійки, одержаної Льонею. Звичайно, Мишко добрий хлопець…
Але все це не допомагало Льоні…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
де починається важлива розмова з Віктором Сумським, під час якої з’ясовуються різні серйозні обставини, а також викладаються думки про те, як марно пропадають добре вивчені уроки.
Урок скінчився. Льоні не хотілося ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти. Він вийшов на сходи, сперся на поруччя і похмуро дивився вниз.
Батько вчора казав:
“Ти кожного разу обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не додержуєш слова”.
Отак вийшло й сьогодні! Найбільш образливо те, що Льоня добре вивчив цю кляту теорему. І коли б він не замріявся перед тим, як Іван Петрович вирішив звернутися до нього, то все було б гаразд. А хіба можна було не задуматися, коли той талон був усього на п’ять хвилин? Хіба ж знаєш, де впадеш?.. Виписуєш чек на п’ятнадцять хвилин — і потрапляєш на цілком неприємні речі. А тут — так добре було розмовляти з Тамарою в Жаб’ячій печері, і раптом він виписав талон усього на п’ять хвилин, та ще на закуску й оця прикрість: двійка з геометрії.
Так, безумовно, ощадкаса часу — хороша, цікава річ. І працює вона бездоганно, без жодного відмовлення. Але погано, що ніколи не можна знати заздалегідь, куди саме ти потрапиш, чи на добре, чи на погане. Відомо лише, шо опинишся в таборі на березі моря, а в яку саме мить і з якими наслідками, невідомо.
Раптом хмурі думки Льоні перестрибнули на інше. Стривайте, але ж усе це — його майбутній час! Літній час, табірний! А батько обіцяв не пускати його влітку до табору, коли він не виправиться. І батько завжди дотримує свого слова. Тоді, виходить, не бувати Льоні цього літа в таборі, та ще й на березі моря. А ощадкаса часу твердить, що йому, навпаки, доведеться поїхати, і не кудись там, а саме в Крим, на берег моря.
З одного боку — батько не пустить. З другого — мабуть, ощадкаса часу знає ж таки, який в Льоні буде майбутній час. І вона не видавала б ці хвилини, коли б він не побував згодом у таборі. НІ, все це надто складно, щоб можна було в усьому розібратися. І все ж таки, знаючи твердість батька в його рішеннях, доводиться думати, що не бувати Льоні в таборі…
— Не бувати, — сказав він уже вголос.
Значить, він не бачитиме й Тамари, навіть не познайомиться з нею? А може, він ще встигне виправитися і батько змінить думку?.. Хто знає, що станеться в майбутньому… Коли Льоня не поїде до табору, то він, певна річ, і не зробить там якихось ще й досі невідомих йому поганих вчинків, батькові не доведеться червоніти за нього. Це добре. Але тоді, виходить, у Тамари не буде підстав думати, що він зробив якісь хороші вчинки, заступався за неї, як вона сказала, і що вона йому дуже, дуже вдячна… А тут уже нічого доброго немає. Хіба ж можна про щось додуматися, коли все так заплутано?
— Сумуєш, Льоню? — почув він чийсь голос.
Льоня обернувся. Біля нього стояв Віктор Сумський, той самий Віктор, за приятелювання з яким Льоні дорікав батько. Віктор примружив одне око:
— Не сумуй, друже! От я тобі зараз скажу одну дуже-дуже важливу річ!
Льоня дивився на Віктора недовірливо. Та й справді, які для нього зараз можуть бути дуже важливі речі? Хіба хтось може йому допомогти?
Тоді Віктор дзвінко клацнув язиком — ніхто, крім нього, в усій школі не вмів так оглушливо клацати! — і обійняв Льоню за плечі.
— Слухай мене, — зашепотів він таємничо, його примружені очі хитро дивилися на Льоню. — Слухай! Тільки насамперед обіц’яй, що ніхто не взнає того, що я скажу. Урочисто обіцяй! Ну? Поклянися кров’ю!
Це була вже серйозна вимога, якою не можна було нехтувати: вона вимагала негайного здійснення.
— Хай з мене виллється по краплі кров, коли я скажу кому-небудь, — неохоче поклявся Льоня. — Та кажи вже, досить!
— Чи знаєш ти, через кого в тебе всі неприємності? — ще таємничіше, зовсім пошепки спитав Віктор. — Через отих відмінників!
— Та ну, скажеш таке…
— Я тобі вірно говорю! Хіба я не бачив? Це ж Мишко Розумієнко навмисне все підстроїв, щоб утопити тебе.
— Що ти кажеш? — уже зацікавився Льоня.
— Слово честі! От провалитися мені, хай в мене очі вилізуть, хай я сирою землею подавлюся, коли брешу! — скоромовкою випалив Віктор усі відомі йому клятви. Він ще озирнувся, щоб упевнитися, що їх ніхто не чує. Ні, навколо не було нікого. В цьому переконався і Льоня, озирнувшись слідом за ним. — Я ж бачив! Розумієш, бачив на власні очі! Ото, коли він стояв там, біля дошки, і відповідав, ти ж задумався. Хіба не так?
— Угу, — без особливої охоти ствердив Льоня.
— А він і помітив це. Хитрий, пес! Спинився він на мить і, май на увазі, подивився на тебе, підступно так, довго, наче вказував на тебе. А Іван Петрович якраз на нього і поглянув. І побачив, як він позирнув на тебе. І сам поглянув. І тоді відпустив Розумієнка. І викликав уже тебе. Що, хіба не зрозуміло, чи що?