Чорні зорі, стр. 2

Радари не дають зображень. Тому природно, що сплески ліній, накреслюваних електронними пучками на екранах локаторів, розшифрували саме так. Ракети йшли на великій висоті — близько ста кілометрів — і з такою неймовірною швидкістю, що її не вдалося навіть визначити. Через три хвилини після першої було зафіксовано другу ракету…

Цікаво, що Кримська обсерваторія, розташована приблизно на одній довготі з Полтавою і озброєна значно потужнішими телескопами, польоту цих тіл не зафіксувала. Отже, у вдалих спостереженнях Степана Георгійовича Дрозда величезну роль відіграв випадок: полтавському астрономові просто пощастило. Та коли згадати, що на земній кулі дуже багато обсерваторій і що спостереження за небом провадяться безперервно, стане зрозумілим, що випадковість у даному разі була проявом закономірності: хтось повинен був помітити ці тіла, і першим помітив їх Дрозд.

Повідомлення Степана Георгійовича та радіограми чорноморських постів пішли різними шляхами, але спричинилися до подібних дій. Шифроване радіо постів полетіло в Головний штаб Протиповітряної оборони; за ним надійшли повідомлення інших, внутрішніх постів спостереження. Вони неначе рідким пунктиром позначали політ ракет з півдня на північ. Протягом кількох хвилин усі авіаз’єднання на аеродромах Європейської частини СРСР радіонаказами з штабу було приведено в бойову готовність “номер один” — пілот у літаку.

“Де впадуть?” чекали у Головному штабі. Проте ракети не впали ніде. Не знижуючи висоти, вони пролетіли над Калініном, Ладозьким озером, Карелією; їх траєкторія помітно викривлювалась на захід. Над Печенгою вони залишили територію СРСР і помчали до норвезьких островів Шпіцберген. Політ ракет тривав трохи більше як шість хвилин, — такий результат було одержано після зіставлення радіограм з півдня й півночі.

У Головному штабі відчули деяку полегкість і віддали наказ замінити готовність “номер один” готовністю “номер два” — льотчик на аеродромі.

Телеграму Дрозда було передано в Харків, у Пулково, в астрономічний центр Академії наук, а далі — в усі обсерваторії Радянського Союзу й світу. У незвичайний час, коли у східній півкулі починався день, астрономи Європи, Азії, Африки, Австралії почали нишпорити в небі рефракторами, рефлекторами, радіотелескопами.

Невідомі тіла не зникли. Через годину після спостережень Степана Георгійовича їх помітили телескопи Кейптаунської обсерваторії, ще через двадцять хвилин їх засікли над Магдебургом…

ТРИВОГА

В Європі настав ранок.

Багато газет Парижа, Лондона, Рима затримали свої ранкові випуски, щоб опублікувати одержані в останню годину повідомлення про невідомі супутники, які з’явилися над Землею цієї ночі. Власне, новина не так уже й приголомшувала: не вперше над планетою кружляли в усіх напрямках супутники, які було видно в бінокль і простим оком. Незвичайним було, мабуть, тільки те, що ці нові таємничі супутники, рухаючись у стратосфері, поки що анітрохи не розжарилися від тертя об повітря і що про їх запуск не повідомляла жодна держава світу.

Та це могло здатися важливим лише для вчених. Газетярі ж західних країн, люди, яким нерідко бракує знань, але які вміють буйно фантазувати, створили сенсацію:

“Космічні кораблі кружляють над землею!”

“Марсіяни шукають місця для посадки!”

“Супутники-снаряди! Невже в них марсіянські Мішель Ардан, капітан Ніколь і Барбікен?”

“Снаряди з глибин всесвіту!”

“Просимо до нас, жукоокі!”

“їх уже можна розгледіти в бінокль! Купуйте шістнадцятикратні біноклі Цейса!”

Того дня більшість людей тільки те й робила, що вдивлялася в небо. Оптичні магазини розпродали всі свої товари, навіть окуляри із збільшувальними скельцями Ентузіасти розбирали об’єктиви фотоапаратів і майстрували з них підзорні труби. Ніхто нічого до пуття не знав, крім газетярів, звичайно. Останні, вигадуючи казна-що, штурмували обсерваторії і безперервними інтерв’ю набридали астрономам і астрофізикам, які звикли до спокійного розміреного життя.

“Немає сумніву, що це — космічні кораблі, — друкували газети великими літерами заяву відомого астронома Редлі. — Хіба ж могла б хоч одна держава в світі стриматися, щоб не заявити про супутники, які вона запустила?”

Протягом дня супутники були помічені послідовно над Барселоною, Лондоном, Каліфорнією, Середньою Азією, Каїром, Польщею, Мельбурном, Новою Гвінеєю, Алма-Ата і так далі. З’ясувалося, що вони увесь час відхиляються на захід, відстаючи від обертання Землі. Це в свою чергу підтверджувало думку про космічне походження тіл.

Про кожне нове спостереження повідомлялося в спеціальних випусках газет і по радіо. Самі спостереження з точним зазначенням часу та координат надсилалися в астрономічні центри: Грінвіч, Пулково, каліфорнійську обсерваторію Паломар. Там їх систематизували.

Надвечір картина в Європі почала прояснюватись. Газети вмістили фотографії супутників, зроблені в Мексіці спеціальним телескопом, призначеним для спостережень за метеорами. Знімки, передані фототелеграфом, були невиразні, проте на них, на тлі попелясто-сірого неба, вимальовувались темні снарядоподібні силуети. За ними тягся світлий шлейф. Дані про розміри супутників, виміряні різними спостерігачами, приблизно збігалися: півтора-два метри завдовжки і не більш як півметра в поперечнику.

“Думку про те, ніби в снарядах є живі істоти, — писала одна газета, — доведеться відкинути. Або припустити, що марсіани не більші за кролів”.

Швидкість супутників становила вісім і одну десяту кілометра за секунду для першого і на п’ятдесят метрів за секунду менше для другого, який поступово відставав.

Їх траєкторія була дуже викривлена і через полюси не проходила. Зниження супутників ніхто із спостерігачів п’яти континентів не помітив.

Остання новина — повідомлення з Пулкова — вже не потрапила в газети, її передало нічне радіо:

“…Зіставлення даних про політ тіл-супутників дало змогу визначити період і траєкторію їх обертання. Це, в свою чергу, допомогло обчислити масу тіл. Виявилось, що вона однакова в обох супутників і дорівнює приблизно чотирьомстам п’ятдесяти тоннам при розмірі півтора-два метри у довжину. Ці величини в сто з лишком разів перевищують масу найбільших супутників, запущених під час Міжнародного геофізичного року. Незбагненним є той факт, що середня питома вага матеріалів, з яких складаються обидва тіла, дорівнює приблизно тисячі трьомстам грамам на кубічний сантиметр, тобто в сотні разів більше, ніж питома вага найважчих металів. Таке співвідношення маси і об’єму робить зрозумілим незначне гальмування тіл-супутників в атмосфері та їх величезну кінетичну енергію.

Сам факт незвичайної густини тіл чекає ще свого роз’яснення”.

**
*

Це був час, коли уява людей, розбурхана запусками штучних супутників Землі й польотами перших радянських ракет у космос та навколо Місяця, ще не заспокоїлась, — вони ладні були повірити всьому. Десятки тисяч сторінок фантастичних романів, сотні гіпотез про життя поза межами Землі не зробили того, що зробив оцей стрибок у космос. Обрії розширились. Навколо Землі — простір, у ньому є рух, у ньому може бути життя; це стало ясно всім.

Тому появу над планетою двох снарядоподібних тіл і всі пов’язані з ними напівнаукові припущення сприйняли мало не як належне, само собою зрозуміле: “Якщо ми, люди Землі, збираємося здійснити першу космічну подорож, то чому хтось з інших світів не може прилетіти на Землю?” Повідомлення про незвичайну густину тіл ще раз підтвердило припущення про їх неземне походження.

Газети друкували розклад руху супутників за два дні наперед, роблячи наприкінці повідомлень застереження: “…якщо вони за цей час не приземляться”. Десятки тисяч астрономів — фахівців і любителів — стежили за польотом таємничих тіл, готуючись першими сповістити про навмисне відхилення їх від балістичної траєкторії. Радіоаматори всього світу чергували біля своїх приймачів, намагаючись спіймати на будь-якій хвилі сигнали з супутників. Усі чекали, коли ці “вісники інших світів”, нехай навіть без живих істот, приземляться…