Незвичайні пригоди експедиції Барсака, стр. 9
А проте це ж задля нього вона пускалася у важку й небезпечну подорож.
Година від’їзду наближалась. Джейн переказала батькові, що просить дозволу попрощатися з ним. Коли вона ввійшла разом з Аженором в кімнату старого, той сидів біля високого вікна, з якого видно було поля, його пильний погляд губився в далечині, немов він чекав, що 44 звідти хтось завиться, Хто? Джордж, його син, зрадник батьківщини?..
Почувши, що ввійшла дочка, він поволі обернувся до неї, і згаслі очі заблищали — та лиш на мить; повіки опустились, і обличчя лишилось непорушним, як зажди.
— Прощайте, тату, — гірошепотіла Джейн, стримуючи сльози.
Лорд Гленор не відповів. Він підвівся з крісла, простягнув дівчині руку, потім ніжно пригорнув її до себе і поцілував у чоло.
Почуваючи, що ось ось розридається, Джейн вирвалась з його обіймів і вибігла. Тоді старий схопив руку Сен-Берена, міцно стиснув її і, ніби благаючи захисту, вказав на двері, за якими зникла Джейн.
— Можете на мене розраховувати, — пробурмотів Аженор.
Лорд Бакстон одразу ж сів на своє місце, і його погляд знов полинув у далечінь. Глибоко зворушений, Сен-Берен поспішив вийти.
У дворі замка мандрівників чекала карета, щоб відвезти їх на вокзал в Етокзетер, розташований приблизно за дві милі.
— Куди поїдемо? — спитав невиправний Аженор; збентежений пережитою сценою, він встиг забути, чому вони їдуть з Гленора.
Джейн тільки плечима знизала. Карета рушила.
Та не встигли вони проїхати метрів п’ятсот, як Сен-Берен раптом страшенно розхвилювався. Він не в силі був говорити, він задихався:
— Мої вудки! Мої вудки! — заволав він не своїм голосом.
Довелось повернутися в замок і розшукати славнозвісні вудки, залишені забудькуватим рибалкою. На це яішло не менше як чверть години, і, коли карета прибула на станцію, поїзд уже стояв біля перону. Вони ледве встигли в нього вскочити, і Аженор промовив не без гордощів:
— Удруге в житті я не спізнився на поїзд.
Джейн мимоволі усміхнулась крізь сльози, яких тепер уже не стримувала.
Так почалась ця подорож, що мала привести обох мандрівників до величезних несподіванок. Чи вирушила б Джейн, якби знала, що станеться в її відсутність? Чи залишила б свого нещасного батька, якби могла передбачити, який страшний удар чекає на нього, поки вона рискуватиме життям заради його спокою й честі?
Та не могло бути ніяких провісників ні трагедії, яка сталася згодом в агентстві Центрального банку, ні, тим більше, ганебного обвинувачення, яке лягло на її брата Льюїса; бажаючи добра своєму батькові, вона покинула його в такий час, коли була йому особливо потрібна.
Звістка про зникнення Льюїса Роберта Бакстона, принесена надто запопадливим слугою, досягла лорда Гленора другого ранку після злочину в агентстві ДК, тобто 1 грудня. Удар був надто сильний. Людина бездоганної поведінки, нащадок кількох поколінь героїв, непохибний служник честі дізнався, що не тільки один його син зрадник, а й другий син — злодій.
З глухим стогоном підніс він руки до горла і, як підтятий, упав долі.
Навколо нього заметушились, його підняли і через деякий час привели до притомності. Ось нарешті він розплющив очі. Погляд цих очей був віднині єдиною ознакою того, що життя ще не згасло в ураженому серці. Він жив, але паралізоване тіло було приречене на довічну нерухомість. Однак і цього було недосить для жорстокої долі. У скам’янілому тілі лишався ясний розум. Нечутливий, німий, нерухомий, лорд Бакстон не переставав мислити!
Саме в ту мить (беручи до уваги різницю в довготі), коли її батько поточився і знепритомнів, Джейн Бакстон поставила ногу в стремено, в чому їй допоміг капітан Марсеней, і, переїхавши міст, який з’єднує Конакрі з материком, зробила перші кроки в глиб таємничої Африки.
IV. СТАТТЯ В “ЕКСПАНСІОН ФРАНСЕЗ”
В новорічному номері читачі “Експансіон франсез” мали приємність читати статтю, яка належала перу Амедея Флоранса.
Експедиція Барсака
(Від нашого спеціального кореспондента)
У хащах, 1 грудня. Як я повідомляв в останній депеші, експедиція Барсака мала вирушити сьогодні, о шостій годині ранку. В призначений час всі були готові, в тому числі двоє добровольців, які приєдналися до експедиції і яким усі були раді. Один з цих добровольців — чарівна молода дівчина, француженка, вихована в Англії, де вона набула дуже приємного акценту. Її ім’я — мадемуазель Джейн Морна. Другий доброволець — її дядько, чи племінник (ніяк не доберу, ким вони одне одному доводяться!), і звуть його Аженор де-Сен-Берен. Дивак страшенний, про його неуважність в Конакрі вже розповідають легенди, і можна чекати, що нам буде з ним весело.
Мадемуазель Морна і пан де-Сен-Берен подорожують для розваги. У них двоє слуг негрів, колишніх сенегальських стрілків, це їхні провідники й перекладачі, хоча наші мандрівники й самі досить добре розмовляють мовою бамбара та іншими місцевими говірками.
Як я вже. згадував раніше, депутат Барсак мав намір провести свою мирну експедицію зовсім без участі військових. З властивим йому оптимізмом він чекав, що досить буде йому з’явитись перед місцевим населенням з оливковою галузкою в руці, і поїздка перетвориться на приємну прогулянку вздовж Нігера. Мадемуазель Морна з свого боку побоювалась, що великий загін може налякати тубільців. Протилежної думки додержувався Бодрієр, якого підтримав губернатор. Цей останній довів, що з простої обережності експедиція повинна мати збройну охорону. Барсаку довелося скоритись і погодитись на надійний захист капітана Марсенея з двома сотнями кавалеристів.
О шостій годині обоз вишикувався за вказівками негра, який уже не раз подорожував з Конакрі в Сікассо і буде нашим провідником. Звуть його Моріліре. Це здоровань років тридцяти, одягнений в короткі штани і стару куртку колоніального піхотинця з брудними потертими галунами. Ноги в нього босі, зате на голові красується полотняний шолом, в минулому білий, оздоблений розкішним триколірним плюмажем. У руці він тримає емблему своїх повноважень, здоровенний дрючок, — очевидно, щоб легше порозумітися з носіями й погоничами.
Слідом за ним їде мадемуазель Морна, обабіч неї — Барсак і капітан Марсеней, а одразу за ними — Бодрієр (забув сказати, що всі ми їдемо верхи), далі, відступивши на три кроки, — Гейр’є, Понсен і Кір’є, потім доктор Шатонней і географ Тассен, заглиблені (уже!) в обговорення проблем етнографії.
Обоз складається з п’ятдесяти ослів, під наглядом двадцяти п’яти погоничів, і п’ятдесяти носіїв, з яких десятьох найняли мадемуазель Морна і пан де-Сен-Берен. Обабіч колони простяглись ряди кавалеристів капітана Марсенея. Ваш покірний слуга гарцює вздовж рядів, час від часу приєднуючись до кого-небудь.
Колону замикають Чумукі й Тонгане, служники мадемуазель Морна.
Точно о шостій подається сигнал від’їзду, і колона вирушає. Триколірний прапор піднімається вгору над резиденцією губернатора, який, в парадному мундирі, востаннє вітає нас зі свого балкона. Лунають звуки труб і барабанів колоніальної піхоти, розміщеної в Конакрі. Ми скидаємо головні убори — що не кажіть, хвилина урочиста.
Тим часом сонце зійшло, і його перше проміння весело освітлює наш шлях.
Одразу за мостом, який з’єднує Конакрі з материком, починається непогана дорога, метрів п’ять-шість завширшки, що тягнеться за чотириста кілометрів, аж до Тімбо. Отже, до Тімбо можна не боятися ніяких труднощів. Погода гарна, температура ледве досягає 17° у затінку, а страшні, тропічні зливи нам не загрожують, бо сезон їх уже минув.
Вперед! Усе йде на краще в цьому кращому з світів.
Коло десятої години ми проїхали мостом через річку, про яку Тассен сказав, що це або притока річки Манеа, або притока Моребайї, або одна з цих двох річок. Нам так і не пощастило уточнити її назву.
Треба сказати, що, подорожуючи по цій частині Африки, через річки доводиться переїжджати дуже часто, по кілька раз кожного дня. Отже я надалі про ці переїзди не згадуватиму, хіба що вони відзначаться чимсь особливим.