Незвичайні пригоди експедиції Барсака, стр. 4

— Не будемо зараз цим займатись, розберемося завтра, — вирішив слідчий, відмовляючись розгадати цю загадку.

Його увага була прикута до обставини, яку вій вважав значно важливішою і від якої не хотів ухилятись.

І справді, весь персонал агентства був у наявності, за винятком однієї, наизначнішої особи: директор його, містер Льюїс Роберт Бакстон зник.

Службовці не змогли дати з цього приводу ніяких пояснень. Вони пригадували тільки, що близько п’ятої години якийсь відвідувач попросив провести його до директора, потім покликав касира Стора, і одразу після цього почався наскок. А містера Бакстона ніхто з них більше не бачив. Висновок напрошувався сам собою: не підлягало сумніву, що агентство пограбували п’ятеро переодягнених і загримованих бандитів, і не менш безсумнівним було те, що бандити мали спільника на місці, і спільником цим був не хто інший, як сам директор.

Ось чому, не чекаючи докладнішого розслідування справи, було негайно підписано ордер на арешт Льюїса Роберта Бакстона, директора агентства ДК Центрального банку, звинувачуваного у крадіжці й співучасті в убивстві; про його прикмети сповіщено по телеграфу у всіх напрямках, тим більше, що вони були добре відомі, чого не можна сказати про його спільників.

Злочинець ще не встиг вибратися за межі Англії, поліція, безумовно, дуже скоро затримає його всередині країни чи в якомусь порті. Тішачись такою приємною перспективою, слідчий і детективи розійшлися по своїх домівках і міцно спали до ранку.

А тим часом, о другій годині ночі п’ятеро засмаглих людей, одні чисто поголені, інші з великими вусами, зійшли в Саутгемптоні з лондонського експреса, тримаючись гуртом. Одержавши з поїзда свій багаж, серед якого була велика і дуже важка скриня, вони найняли карету в порт. Біля причалу вже чекав пароплав місткістю не менше двох тисяч тонн; з його труб здіймалася ціла хмара диму.

О четвертій годині, з ранішнім відливом, коли ще спав весь Саутгемптон, де нічого не було відомо про злочин в агентстві ДК, пароплав вийшов з порту, проминув мол і вирушив у відкрите море.

Ніхто і не пробував його затримати. Кому могло б здатися підозрілим це судно, навантажене дуже різноманітними, але цілком легальними товарами, з портом призначення Котоноу, в Дагомеї?

І пароплав спокійно рушив у путь з усім своїм вантажем, з п’ятьма пасажирами, їхнім багажем і великою скринею, яку один з пасажирів, вищий на зріст, звелів поставити у себе в каюті. А поліція, перервавши розслідування, спочивала — кожен має право на відпочинок.

Відновлене на другий день слідство тривало ще довго, але, як відомо, не привело ні до чого. Дні минали, а п’ятеро злочинців мов крізь землю провалились. Льюїса Роберта Бакстона так і не розшукали. Не вдалося навіть з’ясувати, від якого поставщика приходив той рознощик вугілля, що на короткий час привернув увагу поліції. Вичерпавши всі зусилля, справу припинили.

Наша дальша розповідь повністю розкриває цю таємницю. Читачеві залишається сказати, чи можна було чекати чогось більш несподіваного й дивного.

II. ЕКСПЕДИЦІЯ

Конакрі, столиця Французької Гвінеї і резиденція губернатора, — дуже приємне місто. Воно розташоване на острові Томбо, відділеному від материка вузьким каналом, через який перекинуто міст. Це кліматично найбільш здоровий пункт на всьому узбережжі. А тому і представники білої раси там дуже численні, особливо французи і англійці. Але в ті часи, коли відбувались описувані тут події, Конакрі ще не досягло такого розквіту; це було просто велике містечко.

27 листопада в містечку цьому було свято. Оповіщене об’явами від імені самого губернатора, все населення зібралося біля моря, готове привітно зустріти поважних мандрівників, які мали прибути на пасажирському пароплаві “Туат”.

Особи, приїзд яких так схвилював місто Конакрі, становили персонал позапарламентської комісії, уповноваженої центральною владою обстежити місцевість у Судані, відому під назвою “Петля Нігера”. По правді кажучи, голова ради і міністр колоній не з доброї волі виділили цю комісію і декретували її поїздку. Вони пішли на це під тиском дискусії, яка за кілька місяців до того розгорілася в палаті депутатів, загрожуючи перерости в обструкцію. Палата розділилася на дві рівні числом партії, на чолі яких стали два непримиренні противники.

Одного з них звали Барсак, другого — Бодрієр.

Перший був товстун з невеличким черевцем і нишною чорною бородою віялом. Веселий і симпатичний, родом з Півдня, із Прованса, з гучним голосом, Барсак відзначався якщо не красномовністю, то, у всякому разі, балакучістю. Бодрієр був депутатом від одного з північних департаментів. Худий, вайлуватий, з сухим обличчям, з рідкими опущеними вусами, які підкреслювали його тонкі губи, він був догматиком і взагалі людиною сумної вдачі. Наскільки його колега був товариський, настільки ж він жив відлюдником, затаївшись у собі і замкнувши душу за сімома замками, наче скнара свої скарби.

Обоє були депутатами вже віддавна, і обоє спеціалізувалися в колоніальному питанні, в якому встигли стати авторитетами. Проте — це міркування напрошується мимоволі — гідним подиву лишався той факт, що сумлінні дослідження приводили їх до висновків завжди суперечливих. Досить було Барсаку виступити в будь-якому питанні, як можна було ставити десять проти одного, шо Бодрієр зараз же візьме слово, щоб довести протилежне, і, таким чином, докази кожного з них зводилися нанівець, а палата, як правило, голосувала відповідно до настанов міністерства.

Але на цей раз ні Барсак, ні Бодрієр не хотіли поступитися ні на крок, і суперечка обіцяла стати нескінченною. Приводом до неї послужив внесений Барсаком законопроект про надання п’яти депутатських місць Сенегамбії, Верхній Гвінеї і частині французького Судану, розташованій на захід від ріки Нігера, та про надання усім негритянським племенам права обирати і бути обраними. Як завжди, Бодрієр одразу ж рішуче виступив проти проекту Барсака, непримиренні противники атакували один одного, і докази посипалися, наче град куль.

Перший, посилаючись на свідчення великої кількості військових та мандрівників і торговців, твердив, що негри вже досягли високого ступеня цивілізації. Він додавав, що недосить скасувати рабство; підкореним народностям треба забезпечити ті ж права, які мають завойовники, — і його виступи на цю тему незмінно закінчувались під грім оплесків безсмертними словами: “Свобода, рівність, братерство”.

Другий, навпаки, заявляв, що негри ще скніють у ганебному варварстві і що не може бути й мови про надання їм права голосу, навіть дорадчого — це все одно, запевняв він, що радитися з хворою дитиною, які їй давати ліки. І він додавав, що у всякому разі момент несприятливий для такого небезпечного експерименту, що, навпаки, слід би збільшити окупаційні війська, оскільки тривожні ознаки віщують можливість близького заворушення в тих краях. Як і його противник, він навів велику кількість свідчень військових і цивільних авторитетів, закінчив вимогою створити нову експедиційну армію і з патріотичним запалом проголосив священність і недоторканність національних володінь, политих кров’ю французів. Йому теж несамовито аплодували.

Міністр колоній ніяк не міг вирішити, кому з двох запальних промовців віддати перевагу. Обоє мали рацію, але міністра турбували повідомлення про заворушення і наскоки в “Петлі Нігера” і Сенегамбії, про те, що невідомо чому тубільці кидали свої домівки цілими селами; ширилися таємничі чутки про якусь незалежну державу, яка начебто утворювалась в незнаному пункті африканського континенту.

Суперечка тривала, і обидва оратори тріумфували по черзі; раптом один з депутатів у знемозі крикнув посеред галасу:

— Як не можуть порозумітися, треба поїхати і перевірити на місці!