Незвичайні пригоди експедиції Барсака, стр. 28

— Убитий!.. — прошепотіла Джейн, глибоко вражена.

— Убитий, я стверджую це, — повторив доктор Шатонней.

І ззаду!..

— Ззаду.

— Значить, Джордж невинуватий!.. — скрикнула Джейн і заридала.

— Невинність вашого брата виходить за межі моєї компетенції, міс Бакстон, — обережно зауважив доктор, — і я не можу висловлюватися з цього приводу так рішуче, як з приводу фактів, констатованих мною. Проте, повинен вам сказати, що вона здається мені надзвичайно імовірною. Справді, з мого огляду випливає, що ваш брат загинув не з зброєю в руках, як досі вважалося, а що його було вбито ззаду. Коли саме? Цього я не знаю. Єдине, що можна твердити: удар завдав не солдат регулярної армії, тому що кинджал — не військова зброя.

— Спасибі, докторе, — промовила Джейн, поступово опановуючи себе. — Перші результати моєї подорожі сповнюють мене надією… Ще одне слово. Чи зможете ви, докторе, письмово підтвердити все, що тут виявили, а ви, панове, чи згодні бути свідками?

Усі поспішили запевнити Джейн Бакстон, що вона може на них розраховувати. Амедей Флоранс виклав усі факти на папері; протокол підписав доктор Шатонней, а за ним і всі інші, після чого цей документ вручили сестрі разом із зброєю, знайденою в могилі її брата.

Молода дівчина затремтіла, коли рука її торкнулась до цієї зброї. Великий чотиригранний клинок з глибокими рівчаками на всіх чотирьох поверхнях вкривав товстий шар іржі, можливо, змішаної з кров’ю. На ручці чорного дерева, напівзогнилій від вогкості, виднілися сліди напису.

— Подивіться, панове, — сказала Джейн, — на цій зброї колись було ім’я убивці.

— Шкода, що воно стерлося, — зітхнув Амедей Флоранс, розглядаючи кинджал. — Заждіть… Ще можна щось прочитати: “і”, а також, по-моєму, “л”.

— Малувато, — промовив Барсак.

— Можливо, цього буде досить, щоб викрити убивцю, — сказала Джейн дуже серйозно.

За її наказом Тонгане закидав останки Джорджа Бакстона землею, яку старанно розрівняли, після чого, залишивши самотню трагічну могилу, мандрівники повернули на Кубо.

Та пройшовши три або чотири кілометри, вони змушені були спинитись: у знесиленої Джейн Бакстон підгинались коліна і їй довелось лягти.

— Хвилювання, — пояснив доктор Шатонней.

І голод, — цілком слушно додав Амедей

Флоранс. — Ну що ж, старий, — звернувся він до Сен-Берена, — не дамо ж ми померти від виснаження вашій племінниці, навіть якщо вона ваша тітка, хоч цьому важко повірити! Де наші рушниці?.. Та глядіть, не здумайте прийняти мене за добірну дичину!

На жаль, дичини там було обмаль. Тільки на кінець дня доля усміхнулася нашим мисливцям, і під їхніми пострілами впали дві дрохви й куріпка. Вперше за довгий час у них була ситна вечеря. Зате довелось відмовитися від думки добратись до Кубо того ж вечора, і вони вирішили востаннє заночувати просто неба.

Знемагаючи від утоми, впевнені, що їм пощастило збити з пантелику своїх противників, мандрівники не подбали на цей раз про вартування. Ось чому ніхто з них не бачив дивних явищ тієї ночі. На заході замиготіли по рівнині слабенькі вогники. Це повторилося багато раз. Інші вогні, дуже яскраві, відповідали їм зі сходу, на великій височині, хоч у цій зовсім рівній місцевості не було жодної гори. Поступово ці бліді відблиски з заходу і потужні спалахи зі сходу зблизилися, перші дуже повільно, другі — з великою швидкістю, і зійшлися там, де лежали поснулі мандрівники. Раптом усі вони прокинулися від дивного гудіння, яке вже чули після від’їзду з Канкана, тільки цього разу звук був ближчий і незмірно дужчий. Не встигли вони розплющити очі, як зі сходу, за якихось сто метрів від них, блискавками вдарили сліпучі вогні, немов електричні прожектори. Вони ще намагалися збагнути це дивне явище, коли з темряви виступили люди і кинулися на засліплених, приголомшених мандрівників. В одну мить вони опинилися на землі.

Грубий голос спитав французькою мовою:

— Готово, хлопці?

І потім, після паузи, додав:

— Першому, хто поворухнеться, куля в голову… Ну, гайда!

ЧАСТИНА ДРУГА

І. БЛЕКЛЕНД

Недалеко від пересічення другого меридіана західної довготи і шістнадцятої паралелі північної широти, тобто трохи нижче найбільш північного пункту, якого досягає Нігер, на лівому березі цієї ріки, розташоване місто Гао-Гао. Звідси починається велика пустеля Сахара, яка тягнеться на північ аж до Марокко, Алжіра й Тріполі, на схід — до Єгипта й Нубії, на південь — до європейських володінь у Центральній Африці, на захід — до узбережжя Атлантичного океану. Найближчі до Гао-Гао оазиси, Ардар на півночі й Аїр на сході, відділені від нього перший чотирма сотнями, другий — дев’ятьма сотнями кілометрів пісків. Навіть на найбільш точних картах цей величезний простір, що охоплює триста шістдесят тисяч квадратних кілометрів, являє собою білу пляму. А в ті часи, коли експедиція депутата Барсака зустрілася з випробуваннями, описаними в першій частині нашої оповіді, ніхто ще там не був, і ця місцевість лишалась зовсім недослідженою.

В ті часи серед жителів узбережжя Нігера ширилися дивні легенди про цю незнану місцевість. Часом, розповідали тубільці, з безплідних рівнин прилітали і повертались туди ж велетенські чордгі птахи з вогненними очима. А часом з цієї таємничої країни нібито з’являлася раптом зграя дужих чортів на баских конях, у яких з ніздрів палахкотіло полум’я. Ці фантастичні вершники мчали по селах, убиваючи всіх і кожного на своєму шляху, потім теж поверталися назад у пустиню, перекинувши через сідло чоловіків, жінок, дітей, яких вже ніхто більше не бачив.

Хто були ці лиховісні істоти, що спустошували села, грабували нехитре майно бідних негрів і зникали, залишаючи після себе руїну, розпач і смерть? Ніхто і не намагався дізнатись. Та й хто б насмілився рушити слідом за ворогами, яких народ у своїй уяві наділяв надприродною силою, вважаючи їх лютими божествами пустині?

Проте якби хтось, хоробріший за цих полохливих негрів, зважився заглибитись у пустиню на якихось двісті шістдесят кілометрів і досяг пункту, розташованого на першому градусі сорока мінутах східної довготи і п’ятнадцятому градусі п’ятдесяти мінутах північної широти, цей сміливець побачив би те, чого ще ніколи не бачили тут ні географи, ні мандрівники, ні каріавани, — він побачив би місто.

Так, місто, справжнє місто, не позначене на жодній карті, про існування якого ніхто й не підозрював, хоч його населення становило шість тисяч вісімсот вісім чоловік, не рахуючи дітей.

Якби цей уявний мандрівник спитав про назву міста когось із жителів, і той погодився б відповісти, то могло б статися, що йому відповіли б англійською мовою: “Блекленд”. Але могло б також статися, що відповідь було б дано італійською, португальською, іспанською мовою, або мовою бамбара чи ще якоюсь іншоюоднаково, ці назви означали б одне і те ж: “Чорна країна”. Можна було б почути що відповідь навіть латинською мовою. Це означало б, що запитання було звернене до Джозайаса Еберлі, колишнього викладача цієї мови. Не знайшовши в Блекленді застосування своїх знань, він відкрив крамничку і став аптекарем і торговцем фарбами.

Усіма мовами розмовляли в цій новітній Вавілонській вежі, [2] населення якої в момент, коли експедиція Барсака потрапила в біду поблизу Кубо, налічувало, крім п’яти тисяч семисот сімдесяти восьми негрів і негритянок, тисячу тридцять білих, прибулих з усіх країн світу. Майже всіх їх об’єднувала одна спільна риса: утікачі з каторги й тюрем, вони були декласованими авантюристами, готовими піти на все. Оскільки ж представників англосаксонської раси у цій різношерстій юрбі було найбільше, то й мова англійська мала перевагу над іншими. По-англійськи писалися накази Володаря та акти громадянського стану (якщо можна було там говорити про громадянський стан!), а також видавалася місцева офіціальна газета “Блеклендський грім”. Цікава це була газета, як можна бачити хоча б з таких уривків, взятих із кількох номерів: