Перстень Борджія, стр. 50

Так вони і зробили. В середині наступного місяця на терасу колишнього палацу Гамбаріні впав поштовий голуб, якого залишив Джербіно у Стамбулі в руках надійного шпигуна, оплаченого грішми молодого плейбоя, винятково працьовитий птах, один із тих голубів, яких вирощував лихої пам’яті capitano de giustizia, гаспид із гаспидів. На ніжці птаха, смертельно стомленого довгим польотом, що тривав приблизно двадцять годин, теліпалась торбинка з тканини, що не промокає. В торбинці було шифроване донесення, яке в перекладі на звичайну мову звучало так:

«Сьогодні вранці переодягнутий матросом він відплив на «Вендетті» до Марселя».

Частина п’ята

ПЕТРОВІ ПРИГОДИ У ФРАНЦІЇ

Ми здогадуємося, відображаючи цим здогадом дійсність, що від’їзд Петра відбувся зовсім не так легко і не без перешкод. Зрозуміло, Петр не втік зі Стамбула без султанового відома, бо якби вчинив так, то ніколи б уже не наважився повернутись і цим змарнував би і відкинув усе, чого досяг тут задля незмірного — як знаємо — блага й користі людства. І коли він уперше заявив султанові, що йому потрібно, ба, що він конче мусить на кілька місяців з’їздити до Європи, аби вирішити там свої деякі особисті, неймовірно важливі справи, розв’язання яких важить для нього більше, ніж власне життя, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності від несподіванки розкусив чашку із зеленавої порцеляни «мутарбані», з якої саме сьорбав каву, і друзки цієї чашки впали на голову Петрові. Далі султан довго вибачався перед ним і своєю власною хустинкою стер з його обличчя кавову гущу, але про задоволення його бажання не було й мови.

Лише коли Петр на очах почав спадати з тіла й жовкнути — справді шкіра його гарного обличчя, окрім сіро–зелених кругів під очима, спричинених безсонням, набувала все помітнішого жовтавого забарвлення, до того ж, і це було найгірше, він втратив свій активний інтерес до громадських справ, як і розмовну майстерність і винахідливість, якими міг надихати й підбадьорювати султана, — Пан Двох Святих Міст, помітивши, що найбільший його улюбленець, який став нагадувати тридцять три нещастя, йому зовсім ні до чого, якось знову порушив кляте питання, до якого досі не хотів повертатись, і сказав Петрові:

— Слово честі, не розумію тебе, любий Абдулло, а я не люблю чогось не розуміти, бо це не личить Моїй Гідності. Ти занепадаєш, наче страждаєш від кохання; але це останнє, чим ще я сподівався втримати тебе. Ти виявив себе взірцевим і вірним чоловіком чорноокої Лейли — я б навіть сказав, надто взірцевим і надто вірним. Як на твою посаду Знання Моєї Величності й на твоє становище, тобі потрібно б мати набагато більше, ніж одну жінку. А відомо, що жодне кохання не витримає розлуки, довшої, ніж півроку, бо ж кажуть: очі не бачать — серце не болить. За якою ж це європейською спідницею ти можеш тужити так дико, що перетворився на свою тінь, ти, що вже стільки років живеш поза Європою?

— Я страждаю не від кохання, а від протилежного почуття, від ненависті, — відповів Петр. — Не відкрию вам нічого нового, о мій добрий володарю, якщо скажу, що любов і ненависть — це дві дуже споріднені пристрасті, відмінні лише в тому, що ненависть людяніша від любові, бо на відміну від кохання її можна обгрунтувати розумом, і сильніша від любові, бо не залежить від простору й часу і витримує якнайдовшу розлуку.

Султан задоволено заплющив очі.

— Добре сказано, привабливо й винахідливо. Але кого, скажи–но мені, ти так ненавидиш, втративши голову до такої міри, що відома красномовність повертається лише тоді, коли ти говориш про ненависть?

— Одного мерзотника, ім’я якого вам, мій щасливий володарю, нічого б не сказало, — відповів Петр. — Моя ненависть до нього, народившись із любові, бо він був моїм єдиним і найулюбленішим приятелем, триває вже майже шість років і, замість стихати, невпинно збільшується, живлячись усе новими й новими його віроломствами. Це він спричинився до того, що перстень Борджіа перейшов з його руки в руки папи, а потім на руку вашої величності. Султан закопилив губу.

— Еге, бачу, це поважна справа. Цей перстень, від якого я нещодавно з відразою і гнівом відмовився, було прикладено до листа, в якому папа давав мені повну волю чинити з островом Монте К’яра, що мені заманеться. Отже, твій приятель–неприятель також приклав до цього руку.

— Так. мій володарю, — підтвердив Петр. — Це з його вини я три роки провів у підземеллі, в темряві й смороді, але при цьому я навіть радів, що можу жити саме там, бо лихо і жаль у моєму серці були такі великі, що товариство скорпіонів і нечистих комах, які шукали захисток в моєму лахмітті, поцілунки п’явок, які пили силу з моїх м’язів і костей, моровий подих гнилих вод і невпинна боротьба зі щурами, яких я навчився трощити голими руками, все це мені було миліше, ніж стосунки з людьми. Такий був наслідок зради, мій всемогутній пане, вчиненої Джованні — таке ім’я мого недруга; але він сам не знає, що ця зрада викликала таке страшне лихо, що якби Бог був, небеса б над ним почорніли і з мороку линув би кривавий дощ: загибель величезного скарбу, довіреного мені, щоб я використав його для спасіння покоління Адамового.

— Що це був за скарб? — запитав султан.

— Речовина над речовинами, що перетворювала олово на чисте золото, а разом з тим і сильна вибухівка, яка спричинила зникнення острівця Монте К’яра, — пояснив Петр.

Султан заплескав.

— Аби я не знав сили твого розуму, то сказав би, що ти божевільний і мариш. Але так чи інакше, а цю речовину я хотів би мати.

— Я чекав цих слів вашої величності, — сказав Петр.

— Але мариш ти чи ні, — вів далі султан, — йдеться про стосунки й події чотирирічної давності. Як це так, що ти саме зараз знову згадав про того свого Джованні, якому я до певної міри заздрю, бо знаю, що мене, Пана Двох Святих Міст, ти ніколи не любитимеш так, як ненавидиш його, і що моя величність, найдобріша і найсправедливіша, тобі, невдячному, завжди буде набагато байдужіша за твого мерзотного Джованні. Як і чому ти згадав про нього саме тепер, та ще й так сильно, що геть змарнів і пожовк від прагнення повибивати йому зуби й розпороти живіт?

— Недавно, кілька днів тому, я довідався, мій високий господарю, — відповів Петр, — що цей боягуз, якого я вважав знищеним і безсилим, зовсім не знищений і безсилий, а далі чинить злочини на ниві міжнародної політики, порівняно з якими його дотеперішні інтриги просто ніщо.

Почувши про міжнародну політику, султан знову закам’янів.

— Що це за міжнародна політика? — сказав він. — На мій погляд, успадкований від великих попередників і предків, міжнародна політика означає винищення гяурів вогнем і мечем. Ти сам, Абдулло, розпочав велику політичну справу — відродження турецької величі. Тому я зробив би велику політичну помилку, якби дозволив тобі припинити цю справу хоча б на кілька місяців. Отож не говорімо про це.

Але почав про це розмову вже через два наступні дні Петрового згасання:

— Йдеться не лише про те, — сказав він, — що, коли я відпущу тебе зі своєї служби на довший час, мені в час твоєї відсутності буде нестерпно нудно й пусто, бо ж не буде нікого, хто б мені показував, як я вже звик, зворотний бік речей. Йдеться також, і це головне, про те, що нововведення, запроваджені тобою в моїй імперії, без твоєї постійної присутності й нагляду можуть погіршитись, перекрутитись і переплутатись, і що суспільне життя Османської імперії знову повернеться до того, яким було, доки ти привидом не виринув з–під землі. Яничари відкинуть нові мушкети і знову вхопляться за свої старі палиці, багатії відкличуть із війська своїх рабів і ляжуть на пухові перини з гарними хлопцями, а чужоземні вчителі нової тактики швидше, ніж ти гадаєш, почнуть викладати свої премудрості у класах перед порожніми лавами.

— Я вже думав про це, — мовив Петр, — на своїй посаді Знання Його Величності я продумав і зважив усі питання, які неодмінно виникнуть перед вами, мій мудрий володарю. Але в цій справі я покладаюся на незмірну могутність і силу вашої величності, яка доброзичливо ставиться до моїх замірів і планів…