Перстень Борджія, стр. 43
Султан, досі задиханий від хвилювання, мовив:
— Які ще висновки? Було ясно сказано, і це зрозумів кожен: хто з яничарів переможе тебе, Абдулло, в двобої на палицях — стане наступником Ісмаїла. Оскільки цей молодець переміг, то які тепер можуть бути розмови? Я був трохи розчарований, Абдулло, що переміг не ти, бо я тримав кулаки за тебе, але мушу визнати, що якби ти не поступився, це б страшенно ускладнило ситуацію, бо наступного силача, який би врешті переміг тебе, не можна було б визнати справжнім переможцем, бо ти, Абдулло, звичайно, втомився. Отож тепер усе гаразд, що вийшло так, як вийшло, і неможливо навіть, щоб було негаразд, адже йшлося про справу, яку влаштував і якою керував ти, Абдулло. Хоча, зрештою, йдеться ще й про те, чи цей молодчина, який переламав тобі палицю, при всій своїй силі не є безнадійним йолопом. Як тебе звати, молодче?
— Мене кличуть Ібрагімом, — відповів Франта.
— Гаразд. Ну то скажи мені, Ібрагіме, хто ходить уранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох?
Франта, схиливши чоло, трохи насуплено мовчав, а тоді відповів:
— Дельфін.
— Дельфін? — здивувався султан. — Як це дельфін? Хіба дельфін уранці ходить на чотирьох?
— Не ходить, — уперто відповів Франта.
— Чи ходить дельфін узагалі? — наполягав султан.
— Не ходить, — повторив Франта.
— Тоді чому ти сказав цю дурницю?
— Бо не хочу бути генералом, не хочу бути таким, як Чорногорець, — відповів Франта тим самим упертим тоном. — Серед панів немає ніякої справедливості. Я краще залишуся тим, ким є.
— Не залишишся, — сказав султан, — а приймеш звання, чесно завойоване в поєдинку з Абдуллою, навіть усупереч сзоїй волі, за моїм наказом. Адже тим, що ти свідомо безглуздо відповів на моє запитання, ти показав свою некорисливість, властивість, яка надто рідкісна в людей. Але тепер, коли ти знаєш, що посада генерала так чи інакше тебе не омине, скажи мені як слід і розумно, хто це такий, хто вранці ходить на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох.
— Бик, — сказав Франта, цього разу вже весело й вільно.
— Гадаю, ти все–таки йолоп, — сказав султан. — Як це бик? Йдеться про людину. Вона рачкує на чотирьох, доки є немовлям, ходить на двох, ставши дорослою, а на старість на трьох, бо спирається на ціпок.
— Можливо, — відповів Франта. — Але це не про яничара, бо яничар упаде в бою набагато скоріше, ніж окривіє від старості. Зате бик, доки є телям, ходить на чотирьох, коли подорослішає й хоче скочити на корову, йде на двох, а коли постаріє і його тягнуть за ногу на забій, шкутильгає на трьох.
Яничари слов’янського походження, а їх було більшість, почувши цю блискучу відповідь свого нового генерала, видали могутнє «юху–у», «ойхуху» й «ей–я–я», а султан, схиливши голову, пустив сльозу від надмірного розчулення, бо зрозумів, що історичні хвилини, які випали на його долю того дня, про гладкий перебіг яких потурбувався його чудовий Абдулла, може ще вирішальніші й далекосяжніші, як здобуття Цареграду сто пятдесят років тому.
Частина четверта
КАР’ЄРА ЮНОГО КАРДИНАЛА
Повернення Франти, сина повії Ажзавтрадодому, Петрового товариша дитинства, старшого від нього на три роки, до цих пригод стало можливим завдяки подіям аж ніяк не випадковим, аж ніяк не карколомним, а, навпаки, вельми простим, логічним, зрозумілим і, для часу, який саме оживає цієї миті за нашими примруженими повіками, досить типовим. Але якщо й після цього запевнення якомусь із читачів несподівана поява Франти на сцені все–таки видасться недопустимо випадковою, погодьмося — хай навіть трішки неохоче — з ним: добре, добре, так, так, ради Бога, припустімо, що це була страшенна випадковість, хоча ми, правду кажучи, не знаємо, що таке випадковість, бо визначення випадковості, які зустрічаються у книгах давніх мудреців, наприклад, що випадковість — це протилежність необхідності або, поетичніше, тінь необхідності чи халат, яким ми прикриваємо своє невігластво, себто своє незнання причинності явищ, нічого нам не каже; ми лише знаємо, що без випадковостей не можна навіть уявити собі життя.
Отже, невдовзі після того, як ми вперше зустрілися з Франтою при описові пригод дванадцятирічного Петра Куканя із Кукані й аж до Франтової несподіваної появи знову, його мати, повія, померла, наковтавшись смердючої сивухи, й осиротілий Франта, не знаючи, куди податися, ще шмаркачем, але загартованим і сильним хлопцем завербувався до армії імператорського фельдмаршала–авантурника Россвурма і з маршовим батальйоном пішов до Угорщини, на фортецю Раб (по–угорському Д’єр), яку в римські часи називали Аррабоною, щоб допомагати там боронити підступи до Відня, якому постійно загрожували турецькі нападники. Після двох місяців служби, яку немилосердний бургграф через якесь зухвале хлопцеве слово перетворив на пекло, Франта втік і пішов навмання у світ, як кажуть у казках, куди очі дивляться, і коли вмирав від холоду, голоду й виснаження, щасливо потрапив до рук туркам.
Оскільки був молодим, майже дитям, але на диво сильним, його послали до яничарського учбового табору біля Смірни, в Анатолії, і там він три роки зазнавав злиднів, побоїв, голоду, спеки й холоду, водночас навчаючись рубати шаблею та бити палицею, стрибати через рови й долати перешкоди, кидати каменюки й валити дерева, колоти дрова й розбивати намети, доглядати за верблюдами й віслюками, ладувати гармати і штурмувати фортеці, не спати чи спати навстоячки, готувати їжу й говорити по–турецькому, хвалити Аллаха й носити на спині провізію. Хто не витримав, потрапив у рай, хто витримав, перетворився на джгут.
Коли Франта перетворився на джгут, його відпустили з табору й послали в Стамбул, у залогу старших яничарів, де він п’ять років робив те саме, що і юнаком у таборі, переважно прислуговуючи старшим як наймит, чистив їм зброю і одяг, прав білизну. І лише коли Франті виповнилось тридцять два роки, його прийняли до лав ачан–огланів, як по–турецькому називали дорослих яничарів, на відміну від аджем–огланів, тобто недосвідчених дітей, до яких він належав аж до тепер. Ставши ачан–огланом, він почав ганяти і давати лящі новому аджем–оглану, якого закріпили за ним, жити у комфорті, добре їсти й пити, і через два роки, завдяки своїй надзвичайній силі та спритності і всупереч не зовсім сприятливій зовнішності, був призначений на нудну, але невибагливу службу в сералі.
Там у спокої й затишку він відтрубив би ще два–три роки, а тоді б його знову відрядили, на цей раз відразу ж у якийсь похід, де б він і загинув — бо, як сам дотепно відповів на султанове запитання, яничари, як правило, не доживали до похилого віку — коли б випадково, якщо назвати випадковістю ту обставину, шо дороги двох зацькованих життям пройдисвітів зійшлися в просторі й часі, замість того, щоб розійтися в різні боки, він не спіткнувся б об свого приятеля Петра, що допомогло йому неймовірно підвищитися з простого яничара до всемогутнього генерала. Франта, зрозуміло, хотів грати з Петром в одну дудку.
Справедливий Франта гаразд усвідомлював, що його перемога над Петром у двобої на палицях була просто підстроєна, і це незмірно піднесло Петрів престиж у його очах. Петр міг бути в сто разів красномовнішим, в сто разів кмітливішим, в сто разів захопленішим правдою, ніж був, але з погляду Франти це було мізерією супроти того, що він умів битися отак, що аж його, Франту, змусив визнати під час двобою, що «він вже не може». «Звідки це в тобі взялося? Адже я знаю тебе як шмаркача, не здатного порядно переплюнути паркан, як плюгавця, чиї кінцівки супроти моїх лап були як тростинки; такої підготовки у таборі, як я, ти також не мав і все ж таки надавав мені по сідниці так, що я чотирнадцять днів не міг сидіти».
Згадаймо, що шмаркач, який, за висловом Франти, не міг порядно переплюнути паркан, уже тоді умів промовляти найвишуканішою Ціцероновою латиною. Але це Франту не цікавило. Для нього головним було, що Петр тоді лише починав учитись головних чоловічих достоїнств: плавання, стрибків з висоти, приголомшення супротивника ребром долоні по скроні та інших управностей.